15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на
території інших держав
В чужих світах ми помирали,
Бо доленьку нам призначали…
«Анадир»
Тому в таких кабінетах
Генерального штабу Міноборони СРСР за наказом ЦК партії почали розробляти
надсекретний план операції, яку і назвали «Анадир», щоб ніхто не здогадався.
А тим часом щойно призваний до
армії наш герой, рядовий Слушинський, на базі Північного флоту в Мурманську
потрапив на 3-х місячне навчання підводного зварювання, бо до цього вже мав фах
зварювальника у цивільному житті. Після
вишколу їх, курсантів, перекидають в
м.Одеса. Квітень в цьому місті пахне не тільки морем, але й дивовижними
ароматами весни. Та не до насолоди було. Їх переодягнули у цивільне, сказавши:
«Так треба». В армії запитання не було прийнято ставити, адже все за тебе
вирішують там – нагорі. І посадили на кораблі торгового флоту. Прощавай, Одесо!
Куди? Навіщо? Ці німі запитання висіли повсякчас в переповнених людьми трюмах.
Подорож через Атлантику
І аж коли пройшли Гібралтар і
вийшли в Атлантичний океан, командирам дозволили вскрити секретні пакети, і всі
дізналися, що їм випала велика честь допомагати братньому кубинському народу в
будівництві нового життя.
- Хто не був в судні, - жартує
Степан Миколайович, - хто не заглядав у
чорне провалля трюмів велетенських кораблів, той, вважай, ніколи і не
дізнається, як це 24 доби йти через бурхливий океан. Постійна імла, шторми,
морська хвороба і всі людські потреби тут, в цих страшних залізних трюмах.
Це тепер комфортабельні
чудо-кораблі з суперкаютами і мікрокліматом, з басейнами і ресторанами
доставляють все в будь-яку точку планети.
А тоді, подорожуючи океаном, як
спасіння, чекали отих своїх рятівних 20 хвилин глибокою ніччю, аби
видихнути з себе сморід отого жаху і
надихатися ще на добу незнайомого, але такого п’янкого, чистого, нічного
морського повітря. Так тягнулося дні і ночі. Було у кожного достатньо часу для
самоаналізу і спогадів. І Степан не раз повертався до свого героїчного
батька-фронтовика, якого ніколи не бачив, але яким пишався, бо Микола Костянтинович
Слушинський, уродженець с.Шпиколоси, загинув смертю хоробрих в боях за
незалежність Батьківщини.
Згадував рідненьку Євгенію
Василівну: як вона там і чи здогадується, дорогенька, як далеко від дому її
син.
Часу на спогади було предостатньо, тому
приходили на пам’ять уривки із юнацького життя, рідна СШ №2 у Кременці і
м.Рівне, де здобув професію арматурника-зварювальника, і той період, коли їх
весь випуск відправили «добровольцями» на цілину в Кустанайський край будувати
Соколов-Сайбайський гірно-збагачувальний металургійний комбінат.
Viva, Cuba
12.05.62 рух пароплава нарешті
зупинився в порту Ла-Ізабела. Всіх новоприбулих уже з нетерпінням чекали. І
через красуню-Гавану перекинули в Санте-Клару, де був розташований штаб
дивізії. Тут всіх розібрали по командах, кожна із яких мала конкретне завдання.
Слушинський згодом дізнався від
офіцерів, що ті, які залишаються при штабі будуватимуть ангари для укриття
наших ракет. А йому з іншими товаришами, котрі добре вчилися у Мурманську,
випала інша доля – варити причали для радянських підводних човнів. «В теплих
водах Карибського моря, чим не «дайвінг», - жартує мій герой. А тоді було не до сміху. В розпорядженні
їхньої колони із 27 чоловік був спеціальний катер, оснащений всім необхідним
обладнанням для підводного зварювання. Тепер щоранку команда виходила в море і,
ставши на певну точку, спускала по двоє водолазів-зварювальників на стометрову
глибину. І починалась робота, де під спецковпаком варились конструкції
майбутнього причалу для атомоходів.
Працювали по одній годині на
глибині, а потім зварювальників підіймали на поверхню, де вони 2 год. мусили
проводити в кисневій камері, щоб не
закипіла кров. І так щодня – зрання і до
смеркання. Всі зварювальні роботи ретельно перевіряли відповідні і дуже прискіпливі
фахівці, так що розслаблятися не можна було ніяк, адже це армія. Тут дисципліна
понад усе, та й час був наближеним до бойового.
Але в ті хвилини, перед
напруженою в моральному і фізичному відношенні роботою, встигав молодий чоловік
помилуватися і дивовижною красою сходу сонця, і незнайомими, але чудовими
краєвидами далекої землі, і розсипом зірок на чорному нічному небі. А яка
неповторна краса підводного світу чекала його під час занурення. «Це навіть
важко описати словами», - пригадує ветеран.
Після завершення робочого дня і
повернення на базу – політзаняття, тому що політична ситуація була дуже і дуже
загострена.
За крок до війни
Підтримка СРСР Куби поставила
світ на межу початку ІІІ Світової, адже радянські ракети, розташовані на
острові, були націлені на великі міста США. І коли Президенту Кеннеді ЦРУ
поклало на стіл знімки, зроблені їхніми розвідувальними літаками, Америку
охопив і жах, і шок.
Та й радянська верхівка на чолі з
М.С. Хрущовим розуміла, що в цій війні переможців не буде, про що згодом і
заявила. Почалося дипломатичне узгодження небувалої Карибської кризи.
22 жовтня 1962 все було, як
завжди. Катер з екіпажем вийшов на поставлену точку. Степан з напарником одягли
водолазні костюми, шоломи і спустились під воду. Годину чесно відпрацювавши і
виконавши поставлене завдання, піднялися на палубу, щоб 2 год. традиційно
провести у кисневій камері.
І тут прогримів потужний вибух…
Як потім, - розповідає мій герой,
- уже в Москві, в шпиталі ім.Бурденка Міноборони, Слушинський дізнався, що від
катера нічого не залишилося і зі всієї команди вціліли тільки він і його
напарник Геннадій, яких зашивали і складали тут в Москві. Потім був окружний
шпиталь, де доводилось проходити реабілітацію і вчитися жити й ходити
по-новому, адже на момент лиха Степанові ще не виповнилося і 20 років. Дали ІІ
групу (контузія) і відправили на цивільне становище.
Повернення до життя
Коли тобі тільки 20, дуже
хочеться жити, а щоб жити, треба працювати. Ось і пішов Слушинський,
повернувшись у Кременець, зварювальником на цукровий завод. А далі була зустріч
із дівчиною своєї мрії, красунею Галиною, яка згодом стала його дружиною.
Молодій сім’ї завод виділив квартиру (в ті часи і таке бувало). Народився в
Слушинських син, якого на честь діда-фронтовика назвали Миколою. Галина
Володимирівна все життя пропрацювала акушеркою, тому син продовжив сімейну
традицію і став хірургом. Зараз живе і працює в Києві. Має двох синів-студентів,
а Степан Миколайович і Галина Володимирівна не натішаться онукам.
…За вікном сипав білий сніг, а в
затишній оселі Слушинських я слухав диво-розповідь про далекі часи важких
випробовувань, які випали на долю цієї мужньої людини і тисячам його
ровесників, яким далека Куба зобов’язана своїм існуванням, своїм вільним
вибором побудови нового життя.
В’ячеслав Майоров,
No comments:
Post a Comment