Іронія людських долей

«Життя карантин у входа в рай»

Карл Вебер,

німецький письменник

Сьогодні справжньою проблемою для населення став так званий пивний алкоголізм. За минулий рік кількість осіб, залежних від пива, зросла в рази. Найнеприємніше ж те, що під таку залежність від пива потрапляє молодь і навіть… діти та підлітки. Пивний алкоголізм, як свідчить районний лікар-психіатр Кременецького району Галина Созоновська – більш підступний, ніж горілочно-соматичний. Розвивається він самостійно і переходить у прогресуючу форму, а відтак – важко піддається лікуванню.

Кухоль пива є рівноцінним ста грамам сорокоградусної горілки…

…Учасникам нещодавної обласної науково-практичної конференції було продемонстровано науково-популярний фільм, відзнятий Київською студією про поведінкові реакції одномісячних поросят. Суть експерименту така: десять поросят від різних свиноматок поміщено в один вагончик, аби дізнатись як поросята будуть себе поводити вкупі. Через чотири дні поросята об’єдналися в одне стадо, де виділився вожак, і встановився лад. У корито з їжею для поросят експериментатори вилили трилітрову банку пива.  Їжу спочатку покуштував вожак, а за ним усі решта. Після цього поросята просто одуріли. тІльки через декілька днів поміж них відновися лад.

Тоді експеримент з пивом повторили, але вожак їсти не став: понюхав-понюхав та перекинув корито. Подумали, що це випадково, і тому ще раз додали у їжу поросят пиво, і знову вожак-паця  рішуче перекинув корито. Як бачимо, навіть місячному поросяті зрозуміло, що потрібно робити з алкогольним коритом…

Пригадаймо, по телевізору нам щодня безліч раз показували пикатого, кумедного чолов’ягу, який із друзями сів пити пиво саме на Новий рік. А на роботу він з’явився 8 березня. Його запитали: «Ти де був?» «Пиво Пив». Виходить що перебував у пивному угарі понад два місяці. Звичайно це казка для дітей. Будь-хто дорослий знає, що коли самого здоров’яка безперевно поїти пивом хоча б місяць – помре будь-хто (алкогольне пиво руйнує на клітинному рівні: головний мозок, печінку, нирки, серце, кровоносні судини).

Постійно, перед кожним новорічним святом, і не тільки, показують нам по телебаченню популярний художній фільм «Іронія долі, або з легким паром». Сюжет пішов з друзями в лазню, напився до чортиків у передноворічну ніч і віднайшов своє щастя! Чарівна акторка Барбара Брильська в найбільш кульмінаційний момент засовує собі до вуст цигарку (вчителька літератури) ! – і тисячі дівчаток взяли з неї приклад. Це, звичайно, екранізована гарна казка. Просто…

А ось районний лікар-психіатр Кременецької районної комунальної лікарні Галина Миколаївна Созановська звертається до медиків колег: «Де тільки можливо – говоріть: уживати алкоголь в лазні, перед нею і після неї смертельно небезпечно. За ті роки, у продовж котрих демонструють рязоновськй фільм-казку, він заповів у лазнях загинути сотням людей.

А ось не казка, а реалії нашого життя. Тільки в минулому 2011 році в нашому регіоні (Кременецький, Лановецький, Шумський райони) в стані алкогольного сп’яніння відморозили кінцівки восьмеро молодих людей і були визнані інвалідами високих груп, і стільки ж померло громадян з алкогольним цирозом печінки (цироз, в перекладі з грецької мови – загибель функціональних клітин органу).

Частіше за все (згідно з статистикою) пивом зловживають чоловіки середнього віку, у яких є сім’ї, дружини, чоловіки, діти: переважно це благополучні сім’ї, зростає підлітковий алкоголізм.

… І ще одна реальна історія зі студентського життя. У барі за столиком сидять четверо студентів, п’ють пиво, палять цигарки. За сусіднім столиком – теж четверо юнаків роблять теж саме, але вони з іншого факультету. В одних закінчилось куриво, попросили запалити. Чи не так попросили, чи не так відповіли? Закінчилась «розбірка» різаниною. Трагедія для усіх.

Тож що це за продукти: тютюн, пиво, горілка, які так «необхідні» нашим людям, що їх цілодобово продають на вулицях, у скверах, парках, усюди рекламують. Жоден це не прокудукти, а найнебажаніші наркотики, які приносять горе і сльози нашому народові…

А ще пригадаймо Мінську трагедію, правду, багаторічної давності (трансляцію здійснювали всі вітчизняні телеканали). У прекрасній столиці Білорусії відбулося свято пива. І пінний напій лився рікою, молодь пила пиво, палила цигарки. Раптом розпочалася гроза. Одурівши від пива та цигарок, молодики кинулись у підземний перехід – метро. І на смерть було розтоптано понад 50 юнаків. Правда, і розтоптані, й ті котрі топтали інших були перенасичені пивом…

Наш колега, теж відомий у нашому краї, лікар-невропатолог, розповів про своє перебування в Швеції, Норвегії. У тамтешніх прекрасних магазинах-супермаркетах є все, але там немає пива, вина, горілки, цигарок. Наші земляки спочатку цьому не повірили. Запитали у продавця: чи є пиво? У відповідь вони навіть злякалися: «Ні, немає». Адміністратор пояснила: «За містом є магазин, де торгують алкогольними напоями і який працює три години на день. Усі алкоголіки йдуть туди і отоварюються». А в Швеції алкоголь продають за паспортами і дані заносять у комп’ютерні автомати – тично передають у поліцейську дільницю за місцем проживання покупців. До алкоголіків у швецькому суспільстві ставляться як до важко психічно-хворих, які добровільно завдають шкоду своєму здоров’ю.

Цілодобово на вулицях Швеції – продовжував розповідь наш колега-земляк стоять стоять велосипеди, візочки, відкриті автомобілі, і ні від кого немає немає думки щось поцупити. Зрозуміло: це – тверезий народ.

Усе описане вище – гірка правда, а тому дорогі хлопці та дівчата, підлітки, їх батьки, дідусі, бабусі! Затямте собі, що пиво небезпечний алкогольний напій, який прокладає згубний шлях до алкоголізації дітей, підлітків, чоловіків, жінок.

Іван Малопінський,

голова Кременецької міжрайонної медико-соціальної експертної комісії,

член національної спілки журналістів України        

Село і люди: роздуми перед виборами

“Агрофірма СВС ” знову ставить палиці в колеса?, або як місцевий регіонал вішає“локшину” своїм землякам...

... Такі села Кременеччини як Розтоки і навколишні Лопушно, Лосятин, Устечко, Млинівці, Башуки та багато інших, що в долині між Почаєвом і Вишівцем здавна називали “кучерявими”. І не через те, що тут “кучеряво” живуть, кожен виживає, як може, хапаючись за будь-яку роботу, тримаючи худобу та обробляючи городину. А ще у цих, як і багатьох інших селах Галицько-Волинського краю, сподіваються люди на свої земельні паї, здаючи їх у оренду. У Розтоках, наприклад, до недавнього часу така собі  “Агрофірма СВС ” заправляла - землю без будь-яких угод обробляла, протягом кількох років без оплати за оренду майна використовувала приміщення – ангар, пилораму, токове господарство – причому ні в районний бюджет, ні в сільську казну коштів за це ніхто не перераховував. Заробіток у багатьох тут працюючих був мізерним, нижчим за пенсію. Про це говорять ті, хто вже розірвав з  “Агрофірма СВС ” свої угоди.

Стоїть за цією фірмою з авантюрною репутацією колишній полковник міліції, пізніше заступник голови Шумської райдержадміністрації, а нині депутат Кременецької районної ради від Партії регіонів Віталій Січковський. Будучи у кріслі держслужбовця, він продовжував активно займатися своїм бізнесом. Так  після призначення в липні 2010 року на посаду першого заступника голови Шумської райдержадміністрації, він формально подає заяву в Єдиний державний реєстр про припинення підприємницької діяльності. Але у порушення ст.16 “Обмеження, пов’язані з проходженням державної служби ” Закону України “Про державну службу в Україні”, ст.5 Закону України  “Про боротьбу з корупцією” продовжує займатись підприємницькою діяльністю. Уже після призначення на посаду заступника голови Шумської РДА Віталій Січковський використовує землю сільськогосподарського призначення площею понад 300 га на території Розтоцької  сільської ради, що на Кременечинні – у Волинському регіоні Тернопілля. Він наймав техніку для обробітку землі, здійснював заходи із збору врожаю зернових, проводив розрахунки з контрагентами...

Про те, що регіонал Віталій Січковський займається підприємництвом, поєднуючи це із державною службою на посаді заступника голови РДА, свідчить і той факт, що станом на вересень того ж таки 2010 року, коли вже був держпосадовцем, він мав укладені та зареєстровані 158 договорів оренди землі на території Розтоцької сільської ради на загальну площу понад 100 гектарів. Фактично ж його агрофірма обробляла на той час понад 300 гектарів, тобто 200 з них були просто-напросто самовільно захоплені. Як відомо, у таких випадках підприємець, який керує бізнесом із чиновницького крісла, не сплачує податків до відповідних бюджетів та не проводить відрахувань до фондів, не розраховується із мешканцями сіл – власниками паїв. Така схема є класичною у сфері формування “чорного ринку землі та приховування доходів від агробізнесу”. Але, мабуть, саме така ситуація і влаштовує провладних чиновників від Партії регіонів. Керівник “Агрофірми СВС ”, сидячи у кріслі заступника голови Шумської держадміністрації, ніби-то не здійснюючи підприємницької діяльності та, звісно ж, не сплачуючи ніяких податків, наймав техніку для обробітку землі та збору врожаю, залучав до роботи працівників-механізаторів, отримує товар у вигляді сільськогосподарської продукції. І усе це – без будь-якого бухгалтерського обліку вказаних операцій та сплати податків. Про ведення господарської діяльності під час державної служби засвідчують і договори оренди землі між підприємцем В.С. Січковським і власниками паїв, які ніхто і не думав розривати після призначення його на посаду заступника голови РДА. Більше того, у серпні 2010 року, вже будучи держслужбовцем, В.С.Січковський подає на реєстрацію до органу ДЗК та Держкомзему до десятка договорів оренди землі з власниками землі, які ні сном ні духом не відали про ці угоди і відповідно їх не підписували. Про це засвідчили селяни Марія Садовик, Святослав Садовик, Микола Гончарук, Ірина Кравець та інші, хто в повній мірі пізнав результати співпраці з “Агрофірмою СВС ”.

У таких діях можна вбачати ознаки корупційних діянь з боку Віталія Січковського, передбачених ст.5 Закону України “Про боротьбу з корупцією”, згідно якої державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, немає права: займатись підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників, або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботи на умовах сумісництва. Але ні цей факт, ні результати “господарювання “ “Агрофірми СВС ” не зацікавили відповідні органи. Хоча цього року ця фірма, за словати тих же односельців, знову розвиває бурхливу діяльність. Окремі земельні паї, збороновані посеред величезних масивів сільгоспугідь, виказують стиль скандально відомої фірми. Таких клаптиків є декілька, загальною площею десь до 40 гектарів.

- Бороновані ділянки, - розповідає механізатор Володимир Цьонь, - в оренді  “Агрофірми СВС ”. – Там же залишились декілька пайовиків, усі решта перейшли до  “Агро-Експрес-Сервісу”. Я теж із тих, хто уклав з цим підприємством угоду, та й роботу там же запропонували. Тепер маю пристойну зарплату, а наша родина вчасно отримує дивіденди за земельні паї. Хто не хоче зерном брати, отримує по 1200 гривень за кожен пай. У попереднього господаря  і з розрахунками завжди були проблеми. Та й досі пан Січковський людям за паї винен...

І справді, борг перед селянами тягнеться ще з 2010 року - понад 170 чоловік “кинув” депутат-регіонал і знову затягує селян під дах своєї агрофірми. Такий стиль роботи у дусі місцевих регіоналів, деребан землі – це козирна карта підібраної команди нинішнього голови Кременецької райради Андрія Гуславського. Одного з них, екс-голову Кременецької РДА  Ігоря Михальчука, вчасно спинили на “скромному” хабарі у 80 тисяч євро. Хто ж наступний з цієї команди?..

До речі, родина Січковських продала «Агрофірму СВС» ще в квітні цього року київським хлопцям. Але продавати там було нічого, крім людської землі. Такі собі «мертві душі» по-кременецьки. З одного боку пан Січковський вішає «локшину» людям, що в нього є фірма і це він орендує землю, а з іншого боку вішає «локшину» новим власникам «СВС», що він є незмінним і дуже впливовим менеджером, по-партійному – «рішалом»… 

- Ми зробили правильний вибір, - підсумовує механізатор Володимир Цьонь. - Про це засвідчують і результати роботи, і ставлення до нас, простих трударів. Нам не треба вішати “локшину” на вуха і годувати обіцянками, ми хочемо працювати і бачити результати своєї праці, тому й вийшли з  “Агрофірми СВС ”. Ми робимо свої висновки і вдячні за уроки пану Січковському. А напередодні виборів ми теж скажемо слово на підтримку своїх кандидатів. Це повинні бути люди слова і совісті, наші люди – з народу. І ми зробимо свій вибір, опираючись на життєвий досвід. І серед них уже не буде представників правлячої  партії...         

                                          У “кучерявих” селах побував Володимир Левко

 

Дорогу долає той, хто йде…

Дмитро Волошин був одним з кращих альпіністів нашого краю

   Минуло сорок днів, як не стало кращого альпініста нашого ,карпатського краю. Родина потрохи починає звикати і вірити, що  це не сон. Більше не побачать  троє  неповнолітніх дітей усміхненого, люблячого батька, а дружина - добропорядного чоловіка. Та й карпатська школа гірського альпінізму втратила найяскравішого  молодого і перспективного альпініста. Залишаються окремі спогади  колег, друзів і рідних про чудову людину. За життя він мріяв про персональну виставку світлин, які робив у чисельних походах в гори і роздавав друзям, рідним. Також Дмитро любив фотографувати нічні гори, коли місяць кидав скупе світло на вершини, а срібні ниточки створювали килим, котрий накривав вершину, або ранкову мить над горами, коли вони просинаються від темряви і тягнуться до світла. Тоді гори парують і тумани стеляться поміж долинами, а роса накриває все навкруги. Зимові ранки дуже зачаровували Дмитра Волошина. Для красивої миті, що фіксувалася камерою, необхідно було цілу ніч провести у горах. Таким він був диваком.

     Захопився Дмитро альпінізмом завдяки сусіду Омеляну Ковальчуку. Ще в дитинстві він приглядався до свого  старшого товариша і щиро заздрив йому, коли той привозив з походу цікаві знахідки і розповідав про підкорені вершини.  Але найбільше допитливого юнака приваблювали розповіді Омеляна про незвіданий світ і його красу з вершини гори, коли внизу видно тільки  незайману природу, а сонце наверху по-особливому привітне. Вітерець на вершині розпочинає свій рух, а далі щодуху мчить донизу. Навіть могутні орли не можуть так високо літати і змагатися з альпіністами. Чудові розповіді  сусіда Омеляна манили в гори маленького Дмитрика. Мрійлива хлопчача уява про підкорення вершин закарбувалася в пам’яті і чекала свого втілення. Така нагода відбулася в 1998 році , коли вони разом з Омеляном підкорили Грофу. Далі все було більше і більше підкорених вершин.

     Професійним альпінізмом Дмитро Волошин зайнявся два роки тому, бо без ліцензії неможливо брати участь у підкоренні великих  світових вершин. За два роки навчання він здолав вісімнадцять вершин. На докори своє дружини, що не варто захоплюватися альпінізмом у чужих країнах і наші гори найкращі, бо вони зелені і привітні, а також  ще необхідно подумати про свою сім’ю і облишити небезпечне захоплення, у нього була відповідь, що разом з сім’єю поїдуть у мандрівку у різні куточки світу і будуть всі разом назавжди, а зараз він тільки  хоче переконатися, що наші Карпати - найкрасивіші гори у світі. Дмитро також пообіцяв взяти свою сім’ю задля того, щоб вони побачили, як він буде підкоряти світові вершини. Йому багато вдалося доказати у своєму короткому, але досить яскравому  житті. За короткий проміжок навчання у Львівській школі альпінізму він підкорив вісімнадцять вершин і здобув другий розряд у альпінізмі. Вся львівська школа стверджувала, що за час існування всі разом не здійснили стільки підкорень, як Дмитро Волошин зробив самотужки. Він замахнувся на Непал - і світова вершина ним була здолана.

      Цього року в січні Дмитро Волошин намагався разом з однодумцям підкорити Ельбрус.  Але погодні умови не були сприятливі і вони повернулися на Україну. Дмитро не міг заспокоїтися через невдачу і вирішив піти на  Ушбу для подальшого самоутвердження. Разом з братами Тараниками і Ковтуном П. вони робили сходження на  вершину гори Ушба (Південна Грузія) за маршрутом 5Б к.с. (Габріеля Хергіані).  На вершині 4690 метрів над рівнем моря наші альпіністи написали нову записку про сходження. В лаконічних повідомленнях буде  написано, що настрій у всіх піднесений. Фізичний і психологічний стан учасників сходження відмінний.  Але трагедія сталася і внаслідок цього загинули два українські альпіністи. Сашка і Дмитра знайшли перев’язаних мотузкою.    За короткими повідомленнями  про те, що на Кавказі загинули українські альпіністи, додатково не було жодної інформації про перебіг тих подій.  Біда прийшла до оселі Волошиних без запрошень. Молодий альпініст подавав великі надії у спортивному альпінізмі.  За кожним таким випадком стоять конкретні люди зі своїми родинами і друзями. Світ став байдужим і мало цікавиться людьми, котрі на світовому рівні примножують славу нашої країни, рідного Карпатського краю. Такими героями  мала б пишатися наша держава, а натомість ми бачимо страшну бюрократичну машину, яка не спроможна навести лад у роботі чиновників.

     Вершина Ушба для Грузії вважається священною. За звичаєм, тіла місцевих не забирають з гір чи ущелин. Всі, хто тут гине, стають святими. Влада Грузії за два дні організувала доставку тіл спортсменів, а наші чиновники чотири дні оформляли документи на повернення до України. За словами родичів і Омеляна Ковальчука, трагедії можна було би уникнути, якби Росія відкривала візи і заодно дозволяла спуск  з вершини гори Ушби через свою територію. В липні сніг був м’яким і всі старання забити льодоруб у нього були неефективні через  відсутність намерзлого покрову.   Байдужість російського керівництва до українців очевидна.

      Коли Дмитро з друзями робив сходження на вершини Горгани, то вони брали з собою свої сім’ї. Дружини  у підніжжя гір приготовляли частування. Свого  сина Андрія він вперше взяв на гору для підкорення вершини, коли йому було чотири роки. Зараз Андрій залишився старшим у родині. Тринадцятирічний хлопець допомагає матері у всьому. Його старша сестра хвора, а меншому братику, якому всього півтора року, необхідно приділяти увагу і виховувати справжнім чоловіком. За словами дружини, Надії Тарасівни, Андрій змужнів і став по-дорослому міркувати над родинним життям. Тепер він має замінити батька і бути його послідовником.

    …Вміло і весело проводили друзі відпочинок у горах. Однодумців у Дмитра було багато. Серед них - академік Василь Мойсишин.  Він задумав до п’ятдесяти років обійти всі вершини, висотою понад 18000 метрів. А до шістдесяти - всі найкращі місця у Карпатах. Кожний ставить перед собою якусь мету і старається її досягти. Дмитро Волошин напередодні трагедії взяв участь у Міжнародних змаганнях «Горган-Рейс», які брали початок на околиці села Закриничне. Ще пам’ятають всі, як декілька років тому Дмитро на своєму УАЗі підкорив гору Піп Іван. Для таких перемог ретельно готують свої машини декілька місяців. Коли запропонували Волошину взяти участь у джипінгу, він відповів, що йому необхідно для підготовки п'ятнадцять хвилин. Тому Дмитро підкорив гору, а імениті товариші просили вивезти їх на вершину, щоб там зробити світлини. Таким він був і залишиться у пам’яті всіх, хто його знав.

     Тепер над проведенням фотовиставки Дмитра Волошина починають працювати його друзі. Для цього буде створено каталог і згруповано за тематикою всі світлини.  Першими, хто побачить виставку, будуть земляки. Друзі Дмитра видали «Путівник для мандрівників по Центральних Горганах». Любов до мандрівок юним перегінцям прищеплює давній товариш і сусід Волошина, Омелян Ковальчук. Він директор навчально-виробничого комбінату і завдяки його ентузіазму у Карпатах відроджується гірський туризм. 

Світла пам’ять про мужнього альпініста, гарного товариша і чудову людину назавжди залишиться у серцях тих, хто знав і любив його.

                                     Володимир Ліпчанський,

Прикарпаття

Роздуми вчителя

Обираючи профіль -  обираєте майбутнє

Серпень. Кажуть, цей місяць пахне яблуками, грушами, медом, кавунами, хлібами. А як на мене, то серпень пахне школою. Адже саме у ці дні батьки збирають дітей на навчання. Саме у ці дні «жнива» у випускників: вони отримують запрошення в омріяні вищі навчальні заклади, згадують тестування,  навчання, учителів; загадують на майбутнє.

Залежно від того, куди поступило «чадо», батьки або з гордістю оголошують знайомим, або ганять… але не того, хто вчився, а того, хто вчив і школу. І зовсім не задумуються про свою роль. Роль «спрямовуючої» руки у цьому процесі. Адже вибирати ВНЗ та спеціальність потрібно не інертно (куди ближче), не хаотично (куди пройде) і не в останніх півроку перед закінченням школи (найму репетиторів і вивчать за шість місяців шестирічний курс!). Стародавні греки говорили: «Беручи щось мізерне швидко, можеш втратити щось важливе».

Сучасна система освіти пропонує профільне навчання недарма. Саме така система дозволяє учням 10-11 класів поглиблено вивчати ті предмети, з якими пов’язуєш майбутнє ( принаймі, тестування та вступ до ВНЗ).

У Кременецькій ЗОШ І-ІІІ ст.№ 5 профіль географічно-природничий: поглиблено вивчаються географія, екологія, біологія. В активі наших випускників перемоги на районних та обласних предметних олімпіадах з географії, біології, екології, української мови, правознавства, перемоги на Всеукраїнських учнівських олімпіадах з географії. Команда нашої школи «Екстрім», під керівництвом учителя вищої кваліфікаційної категорії Якимович Л.С. ( у цьому році за роботу з обдарованими дітьми була нагороджена премією Верховної Ради), уже чотири роки поспіль представляє Тернопільську область на Всеукраїнському турнірі юних географів, отримуючи відзнаки та нагороди. І як наслідок, наші випускники поза конкурсом проходять в університети (Захарчук О, Зуб Я.), отримують звання «Кращий випускник року» та стипендію фонду Клименка (Верещак О.) успішно навчаються у ВНЗ, здобувають звання «Кращий студент факультету» (Марченко Т.), стають активними учасниками студентських наукових конференцій та конкурсів.     

У старших класах учителі нашої школи практикують використання  інформаційно-комунікаційних технологій: комп’ютерний клас, телевізор, мультимедійний проектор.

Тож шановні батьки та старшокласники! Задумуйтесь про своє майбутнє вже сьогодні. Вибирайте мету та правильний шлях її  досягнення. А ми завжди вас радо зустрінемо та допоможемо на цьому нелегкому шляху.

Алла Марченко,

заступник директора

 з навчально-виховної роботи Кременецької ЗОШ І-ІІІ ст. №5

Молодіжне дозвілля

 «Місто під каменем» вітало гостей

Цього літа, з 8 по 12 серпня, смт. Підкамінь, що на Львівщині, вже вшосте приймав прихильників «етно-фолк-року» та просто української культури.

  Назва мальовничого містечка Підкамінь походить від велетенського Каменя, розташованого на околиці міста. Камінь – історична та природна пам’ятка, яка не зазнала змін і відчутних руйнувань протягом довговікової історії. Висота каменя сягає 16 метрів, товщина – 14 метрів.

Поблизу каменя, на пагорбі, розташований монастир. Перші писемні згадки про нього датовані ХVIII ст.

До наших днів монастир зберігся, проте пережив кілька ворожих набігів. Мальовнича природа, багата історична спадщина, патріотичний дух, спонукали кількох небайдужих підкамінчан організувати етнофестиваль, підготувати свято для односельчан та туристів, чим привернути їхню увагу до історичних пам’яток Галичини і Волині.  

На пагорбі стоїть величний камінь, на якому майорить жовто-блакитиний стяг. У дні фестивалю цей камінь стає своєрідним місцем паломництва. Всі, хто вперше сюди приїжджає, вважають своїм обов’язком одразу доторкнутися до каменя, хоча шлях на пагорб не такий і легкий. Хтозна-що бачив цей велетень за сотні і тисячі років свого існування?... Змінювались князі, царі, держави, а він стоїть і, дивлячись на нього, згадуєш про те, що є щось більше, - те, чого ми не розуміємо. Сьогодні ж камінь зустрічав фестиваль та ніби наглядав за тим, що відбувається біля підніжжя його пагорба…

Манить він собою гостей не лише з України, а й з сусідніх країн: Польщі, Білорусі, Росії.

Веселі пісні, читання літературних творів відомих письменників, невеличкий ярмарок, виступи відомих рок-гуртів, посиденьки з гітарами біля багаття.

Цього року етнофестиваль «Підкамінь» відзначився насамперед тим, що відбувався протягом не трьох, як завжди, а п’яти днів. Це дало змогу охочим «фестивалити» до знемоги та насолоджуватись дійством.

Денна програма фесту передбачала виступи народних ансамблів та «нерозкручених» виконавців. Також удень можна було прогулятись торговими рядами, спробувати козацький куліш і навіть медовуху…

На цьому фестивалі починаєш вірити, що молодь обирає українське…

Тут можна було зустріти козака, що «чаклує» над великим мідним казаном і готує вищезгаданий куліш по одному, лиш йому відомому рецепту. А почувши дзвінкий стукіт молота, ви могли звернути увагу на кремезних хлопців, що показували свою майстерність у ковальській справі. Бажаючим цілком можливо було за невелику плату отримати «майстер-клас» із цього ремесла, так само, як із гончарства та інших народних промислів.

Радували око величезна кількість вишиванок! За час перебування на фесті так звикаєш до цього, що по приїзді додому чогось не вистачає…

Вечірня програма відрізнялася добором чудових українських гуртів, що не залишили байдужими нікого.

Після концерту і до ранку хлопці й дівчата збирались гуртом та ділились враженнями від дня. Тож життя тут вирувало цілодобово.

Найчарівнішою цьогоріч була субота , що ознаменувалась виступами таких гуртів, як «Перкалаба», «Крапка», «КОZAK SYSTEM» та молодого, але дуже перспективного гурту із сонячного Закарпаття «Рокаш»…

«Підкамінь» – це фестиваль, якого чекаєш цілий рік, а якщо потрапив сюди вперше, то неодмінно приїдеш знову…  

  На фестивалі побували і насолоджувалися святом  Володимир Хованець, Ольга Казимирович, Юрій Ковальчук  

Жнива на завершенні

Жнива на завершенні

«Агро-Експрес-Сервіс» з великим хлібом

…Цьогоріч погода не була милостива до трударів сільського господарства, тож хлібороби відомої на Галичині та Волині фірми «Агро-Експрес-Сервіс» використовують кожну погожу днину. У такий відповідальний період жниварі працюють без вихідних, кожен сонячний день тут на вагу золота, бо ж справді виливається золотистим зерном у загальний ужинок України.

- Сьогодні велике свято – День Преображення Господнього – і ми всі сподіваємось на допомогу Спаса у зборі врожаю, - розповідає директор дільниці №6 Микола Вегера. - Ми намагаємось спрямувати усі свої сили і техніку, аби оперативно зібрати залишки зернових культур. Тому працюємо без перерви, використовуючи кожну хвилину, адже за прогнозами синоптиків через день знову почнуться дощі.  Тому саме у цей відповідальний період мусимо працювати злагоджено та оперативно.

Коли ми разом із агрономом Миколою Миколишиним виїхали в поле неподалік Лопушного, що на Кременеччині, нас зустріли механізатори, які вправно завершували косовицю і відвантажували зерно у потужні вантажівки. Того ж ранку на поле виїхав і заступник генерального директора підприємства з питань рослинництва Олег Чалик.   Нагадаємо, що «Агро-експрес-Сервіс» - це господарство, у якому по-особливому ставляться до землі-матінки. Невипадково тут щороку нарощують врожаї, а одним із чинників прогресу є тісна співпраця із науково-дослідними  установами, зокрема із Новаційним центром Львівського національного аграрного університету. До речі, наукові досліди проводять безпосередньо на теренах підприємства «Агро-Експрес-Сервіс». Тому у господарстві добре знають потенціал кожного поля, вчасно проводять розкислення грунтів та сівозміни. Особливу увагу керівники  підприємства приділяють відносинам з пайовиками, які одержують орендну плату  одну з найвищих у Галицько-Волинському регіоні.  

 

Основним натхненником у досягненні трудових здобутків підприємства є генеральний директор «Агро-Експрес-Сервісу» Сергій Степанович Костючко, людина вольова і цілеспрямована, самовіддана і жертовна. Не випадково на рахунку цього підприємства сотні масштабних благодійних проектів у галузі освіти, медицини та на духовній ниві. Цю допомогу відчули у різних регіонах, де працює «Агро-Експрес-Сервіс». Зокрема, на Рівненщині, у Кременецькому районі Тернопілля, Горохівському районі Волинської області. Благодійність завжди була одним із основних напрямків діяльності підприємства, адже в основі життєвої філософії його керівника є шляхетні принципи – поділитись із ближнім, допомогти при потребі у біді, розділити радість… Для прикладу наведемо той факт, що у регіоні, де ми робили репортаж із поля, люди отримали на потреби шкіл, медичних та духовних закладів понад 47 тис.грн.: відчутну допомогу отримали установи на території Ридомильської, Розтоцької, Лопушнянської, Башуківської сільських рад.    

Як розповідає Сергій Костючко: «Загалом в «Агро-Експрес-Сервісі» прийнято мислити про роботу, спираючись на два життєві постулати: по-перше - на вчорашній досвід, по-друге - на завтрашній рубіж, який має бути на порядок вищий від учорашнього досвіду. Слава Богу, на даному шляху нам вдається прогресувати. І нинішній рік у цьому сенсі не виняток. Але, зрозуміло, самі собою успіхи не приходять. Їхні складові – це і сучасні технології, і висока організація виробничого процесу, і величезна самовіддача, відповідальність та працелюбність усього нашого більше як півтисячного колективу.»        

Саме так і працює «Агро-Експрес-Сервіс»: цьогоріч вдалося значно розшити посівні площі за рахунок оренди земель на території Розтоцької сільської ради, що на Кременеччині. Усього в цьому районі відведено під зернові культури понад 2370 гектарів, кожен з яких видав понад 55 центнерів високоякісного зерна пшениці. У результаті всі пайовики отримали плату за оренду землі, яка значно більша від суми, сплаченої попередниками цього підприємства. Окрім того «Агро-Експрес-Сервіс» почав втілювати проект з вирощення високопродуктивних порід ВРХ німецької селекції. Про це ми ще повідомимо наших читачів у подальших публікаціях…

Зрозуміло, що успіхи, яких досягли трудівники підприємства стали реальними завдяки чіткій організації праці, високому рівню дисципліни, працездатності його керівників. Невипадково, за проявлену трудову звитягу генерального директора «Агро-Експрес-Сервісу» Сергія Костючко нагороджено орденом «За заслуги» - ІІІ ступеня, він же є кавалером орденів Нестора Літописця та Рівноапостольного князя Володимира, а минулоріч за результатами трудової діяльності Міністерство аграрної політики України та Комітет Верховної Ради України  з питань аграрної політики та земельних відносин визнали Сергія Костючка та очолюваний ним колектив «Агро-Експрес-Сервіс» переможцем у номінації «Лідер галузі». Днями нам стало відомо, що Сергій Степанович Костючко зареєстрований кандидатом у депутати до Верховної Ради України по одномандатному виборчому округу №154. Він іде у Народні депутати, аби створити умови для розвитку таких підприємств, як «Агро-Експрес-Сервіс», сприяти прийняттю таких законів, які б гарантували права і свободи кожного громадянина, забезпечили економічне зміцнення нашої держави загалом…    

На жнивному полі побував Віктор Хмілецький        

Злодій у злодія палицю вкрав?! або дещо про політичну гризню

Вам траплялось випадково взяти в руки лайно?.. Тоді Ви мене зрозумієте…

Ото підхожу до оселі, а під дверима, так собі ненав’язливо, газета. Та чи мало їх зараз у виборчий період? Хай собі…, але кинувся в очі стиль друку у червоно-коричневих тонах. Якась «високоінтелектуальна» пика у вишиванці з мегафоном і кулаком. Кричущі заголовки із знаками оклику і, головне, щось до болю знайоме у назві самої газетки – «Рух за визволення Тернопільщини від політичних чужинців». Та основне не в назві, а в тому, так би мовити, логотипі у вигляді білої спіралі між словами «рух»і «за». От дають хлопці! І тільки розгорнувши агітку, побачив у тій меншеньку – звернення народного депутата України Ореста Муца до земляків. От тепер згадалося! Подібну «блямбу» він використовував у назві газети «Репортер», де замість букви «о» була мішень, подібна до отої спіралі (один із засобів привернення пересічного читача). Ну і навіщо великий розум, аби здогадатися, яке відношення до газетки може мати депутат Верховної Ради від Партії регіонів  - запам’ятайте це! - Орест Муц.

Але то ще таке… Має право агітувати за себе - то хай агітує. Тільки в тій газетці не агітація. Там тільки натяки на те, що Муц десь тут присутній. Так колись «маскувались» серед людей горе-менти. Одягали макінтош, капелюх, але штани залишали з однострою - сині з червоними рантами. І це ще терпиме, та от почав читати і здригнувся від відер лайна, яке можна на когось зібрати і вихлюпнути на голову. Сам стиль газети - нагнітання страхів. Якийсь Фіялка лякає, що зникне з мапи Тернопільська область. Другий – Гутор - чомусь цитує Крупську про море крові і до того притягує, як кажуть люди, - одну штуку до бороди – дружину губернатора, хоча найбільший її гріх спільне ім’я з першою комун- леді. Ще якийсь Сливка (чи не той часом, що колись підігрівав релігійну ворожнечу в ОДА?) раптом закликає церкву бути осторонь політики. Але чому він не «виступав»  проти появи на майдані Філарета (УПЦ КП) і Мефодія (УАПЦ)? Та чим далі в ліс - тим лютіші партизани. Ціла сторінка присвячена відповідям різних інстанцій на депутатські запити про те, що інший кандидат у депутати, такий собі Клименко, не вкладав власні гроші у будівництво доріг на Кременеччині. Розписані програми, за якими це робилося, хто і як за це відповідав. Ну то й що?

Звичайно, питання до пана Клименка є. Якщо використані не власні кошти, то чиї?

Якщо державні, то чи не пов’язане це з кумівством кандидата з очільником «Укравтодору»? Якщо пов’язано, то з яких областей на користь Кременеччини знято кошти? А від так, чи це не є сприянням держслужбовця приватній особі, тобто корупційними діями?

Тут Клименкові однопартієць дає під дих. Та цього замало. Пристрасті треба посилювати. От Вам і розворот про Луганські копанки і «Вову Луганського», хоча не зовсім доходить, які стосунки мав той «Вова» до копанок. Онде ще регіонала Ландика приплели. Ну цей, зрозуміло, такий же опальний, як і наш, і так само готовий зубами гризти за своє. Але читачу має ставати ще страшніше. Ось уже звідкись інформація, що трупи шахтарів переодягали і оформляли як жертв ДТП. Вірю, не кляніться, але що  то має до Тернопільщини?! Колись пан Ющенко лякав, що всі будемо співати «Мурку», а тепер інший страшить, що будемо мати свої копанки. Тільки що з них добуватимемо? Проте страх є, тепер можна губернатора області зачепити за пиятики, машини і ДТП з трупом. Нехай трясеться, бо як «Вова», не дай Боже, програє вибори, то  помститься чорно. З тою помстою взагалі жах! Заступник голови Кременецької райради довго не протягне, а оті всі прихильники по інших районах - най си вже ховаються, з майном, дітьми, батьками, бо згинуть нізащо, як «Вові Луганському» настане клямка. Моторошно! Біда людям…

От саме тут на  пам’ять приходять рекетирські дев’яності. Пригадуєте? До власника кіоску, магазину чи кооперативу підходили молодики і починали дружньо і співчутливо розповідати, що фірму може хтось спалити, дітей викрасти і т.д. Якщо власник не візьме їх за «кришу». Не відчуваєте аналогії? А чому дивуватися, якщо всім відомо, на які кошти існував «Репортер» і з ким того часу водив дружбу його засновник. Змінилася шкіра, а нутро?!

Єдиним ноу-хау горе-газетки є слово «хрун», що, на думку авторів, означає запроданець і т.п. Та чисто по-журналістськи кидається в очі, що слівце фігурує майже у всіх статтях.   Тобто, автор всіх - одна людина. Ну не можуть різні люди писати однаково, та ще з таким надривом. Не здогадуєтесь: хто може бути? Ой не все гаразд у нього. От де про даровані машини написав, ціну їх вказав і тут же ще раз брехнув (не може інакше!), коли коло ціни в гривнях поставив значок долара. Розрахунок, що «лохи» проковтнуть? Але ж, якщо автор знав про хабарі у вигляді машин і не повідомляв про це правоохоронні органи, то він є співучасником злочину. А машини дарувалися майже рік тому. Правда, тоді фігуранти не були конкурентами.

Злочин є і в інших діях авторів агітки. Вони розповсюдили персональні дані на осіб без їх згоди, які нібито підтримують пана Клименка, а це дані про майно, адреси, наявність дітей і таке інше.

Чи усвідомлює підставний офіційний замовник брудної агітки пан Фіялка, яку кримінальну відповідальність він може понести?

Гримне грім - і головний підбурювач щезне. Отоді і взнаєте, хто дійсно хрун. Мудреці повчали: « Той, хто зрадив раз, зрадить двічі», але про те хай думає сам Фіялка і його колеги.

А от кандидату в народні обранці, народному депутату України від Партії регіонів, чиє звернення, як рояль у кущах, ненароком затесалося в газетку, пану Оресту Муцу, є ряд запитань. У передвиборчий період ми не маємо права щось стверджувати, а от запитати можемо. Тож скажіть і нам, виборцям:

- На які кошти в свій час існував «Репортер» і які стосунки були у Вас з бандюгом-комсомольцем «Маріною»?

- Коли на «плечах» регіоналів Ви пролізли у Парламент, чи знали про кримінальний сморід, що від них ішов?

- Чому стільки років мовчали про злочини регіоналів-чиновників?

- Які родинні чи інші стосунки є між Вами та колишнім головою Кременецької РДА, що зараз під слідством за хабар в особливо значних розмірах і за інші дії, пов’язані з перевищенням службових повноважень?

- Де Ви знаходились, коли «свободівці» виводили кременчан під «білий дім» з протестами проти можливого будівництва екологічно-небезпечного заводу з виробництва грибного міцелію? Чи, може, то не Ваші виборці?

- Чому не зверталися у прокуратуру з приводу незаконного переведення одних земель у категорію агропромислового використання? Чи не тому, що то були «свої»?

- Чи знали Ви, що відверті колишні бандити і торгівці наркотою поклали око на кременецький ринок і як особисто протидіяли цьому?

- Що конкретно Ви зробили як депутат ВР на своєму окрузі, в яких селах були, кому з людей і чим допомогли?

- Не здогадуєтесь, часом: хто справжній хрун?

І останнє чисто професійне запитання, колишньому «колезі» по перу:

- Чи чули Ви коли-небудь про журналістську етику? Чи, може, жадоба панувати за всяку ціну затьмарила Вам усе?

Проте в народі є така говірка - «свинячий голос».  Це коли свинюці вже запхали ножа, а вона ще верещить. Щоб так, Боже боронь, не сталося і коло Вас. Бо не відомо, наскільки щось втратять Хоптяни, Клименки і іже з ними, хоча дійсно треба, щоб відповіли і нам, але в даному разі з отою «газеткою» втрачає порядність і повагу її ідейний надихач, а не якийсь там Фіялка з мегафоном. Доходить до Вас, про що я? І навіщо він також Вам? А з рештою, яка мені різниця, як з мене будуть дерти шкіру – під «Мурку», під «Калинку-малинку», чи під «Сім-сорок». Її все одно будуть дерти, навіть задобрюючи нас перед виборами різними фондами, лякаючи бандитизмом і корупцією, закликаючи до боротьби з чужинцями. Потім вирахують все. Ось про це пам’ятайте, любі читачі. Весь час пам’ятайте!

            

Консультує юрист

Ірина

Доброго дня. Підскажіть, будь ласка, можна уникнути розподілу майна, що було придбане в шлюбі, але фактично придбане за рахунок однієї зі сторін, так як фактично пара сумісно не проживала, вела роздільний бюджет, що можна підтвердити на підставі доказів свідків. Крім того, джерелом походження даного майна були кошти від реалізації автомобіля, який був придбаний до моменту входження в шлюб.

Доброго дня, пані Ірино!

Таке майно не ділиться, а залишаеться тому із подружжя, кому воно належало на праві приватної власності, так як згідно пункту 3 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Крім того, частиною 6 вищевказаної статті передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

З повагою і найкращими побажаннями,

юрист, член національної спілки Роман Руснак

Лицарі духу українського

ВИДАТНИЙ МИТЕЦЬ СЛОВА

           Із Кременцем, цим чудовим і неповторним краєм, пов’язано народження чи перебування багатьох громадських діячів та письменників.

Трагічна доля випала на життєвому шляху талановитому поетові Івану Федоровичу Гнатюку. Про його життя можна написати роман, який не піддається якомусь одному жанру. Тут будуть і драма, і детектив, і лірика… А за всім цим – незмірна любов поета до України, який все своє життя присвятив боротьбі за її Незалежність.

Народився Іван Федорович 27 липня 1929 року в с.Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразького району Тернопільської області) у бідній селянській сім ї. Батько клав печі по довколишніх селах, а мати – ткала людям на замовлення полотно та рядна. Діти (а їх було четверо) теж змалечку заробляли собі на прожиток  власною працею.

Восени 1944 року батько майбутнього письменника був мобілізований до Радянського війська і в останній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми. Прагнення до знань ще змалечку заполонили душу хлопця. Тому після закінчення сільської школи Іван Федорович вступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в’язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Але і там йому не пощастило пробитися «в люди».  За три тижні, 27 грудня 1948 року,  новим арештом прямо в училищі була поставлена крапка в його юності.  Поета засудили на 25 років.

Довгі роки він поневірявся на Колимі, де втратив здоров’я. Навіть важко хворим він брався за перо. Саме творчість додавала йому сили боротися із важкою недугою.

 Після 1956 року повернувся на Україну. Поселився у Бориславі. На той час був уже одружений. У сім’ї підростало двоє дітей (донька  1957 р.н. та син – 1959 р.н.).

За час творчості з-під його пера вийшли такі збірки поезій: «Поговіння» (1965), «Калина» (1966), «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), «Барельєфи пам’яті» (1977), «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987), книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989), «Нове літочислення» (1990), «Стежки-дороги» (1998) – саме за цю прозову книжку спогадів про своє життя поету присудили національну премію ім. Тараса Шевченка.

Протягом багатьох років творчістю Івана Федоровича цікавився та досліджував її провідний науковий співробітник Кременецького краєзнавчого музею Гаврило Іванович Чернихівський. Він довгий час листувався з поетом. Саме в своїй книзі «Портрети пером» ч.3 детально висвітлює життєвий і творчий шлях прозаїка. Г.І.Чернихівський неодноразово запрошував Івана Федоровича відвідати Кременеччину та зустрітися з її жителями.

 Перша зустріч відбулася у краєзнавчому музеї влітку 1989 року. У 2009 році з нагоди 60-річчя від дня народження в музеї було організовано виставку документів та матеріалів про життя і творчість письменника.

Останній приїзд Івана Федоровича Гнатюка до Кременця припав на середину вересня 1999 року. Насамперед його цікавило, що на той час було у приміщенні педучилища, де він навчався в 1946-1948 рр. (Г.Чернихівський «Портрети пером» к- 3).

У 2004 році прозаїку виповнилося 75 років. Менше ніж за рік, на 76 році життя, а саме 5 травня 2005 року його не стало.

У пам’яті кременчан Іван Гнатюк залишився видатною особистістю. З нагоди 80-річчя від дня народження поета та Дня Незалежності України на приміщенні Кременецького ліцею ім.Уласа Самчука було відкрито пам’ятну дошку.

Плин часу – невблаганний. Наш народ пройшов великі випробування, але ми віримо, що його майбутнє буде щасливим. І хоч  в поезії Івана Гнатюка багато трагізму, вона сповнена  оптимізму. Твори письменника актуальні й сьогодні, вони вчать нас найголовнішого: віри, любові, здатності до самопожертви. Слова поета - наче заповіт нащадкам бути борцями за правду на землі, любити свій народ, любити Україну, яка живе у серці кожного з нас.

Тетяна Соловей-Горголь,

науковий працівник

Кременецького краєзнавчого музею