Накуй, зозуле, літ!

Володар чарівних слів і барв

Володар чарівних слів і барв

 Коли у різних справах доводиться бувати у приміщенні обласної організації Національної спілки письменників України, то завжди звертаю увагу на напис: «Де живем, там мусимо цвісти». Це – рядок із вірша знаного українського поета Михайло Левицького, який 30 років мешкає у місті над Серетом і в ці дні відзначає 65-річчя від дня народження.

Біографічний наголос

Він прийшов на світ 16 березня 1948 року в с.Пукеничі Стрийського району на Львівщині. Ще в ту пору, коли навчався у школі, на шпальтах республіканської газети «Зірка» з’явилися його перші поезії. Невдовзі після цього учень став учасником Всеукраїнської наради юних літераторів. Знані письменники Марія Познанська, Інна Кульська та Олесь Бердник помітили допитливого хлопчика і обіцяли підтримку. Але цією протекцією юний галичанин не скористався, а вирішив іти в літературу своїм шляхом. Першою зупинкою на цьому путівці стало навчання у Львівському держуніверситеті. Але, на превеликий жаль, воно було не довгим. Продовжив його на філологічному факультеті Дрогобицького педінституту. Саме в цей час на шпальтах газет і журналів зарясніли добірки його віршів, які засвідчили, що в літературу приходить цікавий поет із самобутнім голосом. Погодьтеся, що цей факт можна було вважати неординарним на фоні яскравих поетичних дебютів Анатолія Кичинського, Михайла Стрельбицького, Григорія Лютого, Івана Іова. До слова, це підтвердила перша поетична книга Михайла Левицького «Мамині перепілки», яка побачила світ у 1979 році. З 1984-го Михайло Васильович замешкав у Тернополі. І в ту пору поява кожного нового твору віршописця ставала подією. А ще, мабуть, варто згадати, що тоді молодий поет працював в художньо-рекламному комбінаті. Мені неодноразово в той час доводилося спостерігати за його роботою. І завжди вражала його залюбленість у неповторність. Ще більше усі заговорили про неї, коли до читачів прийшла його книга «Світ околиць», до якої, крім оригінальних віршів, увійшли також його переклади творів Миколи Рубцова і Сергія Єсеніна. Це сталося у 1986 році. Тоді ж до поціновувачів красного письменства прийшла збірка «Ранок» - інтерпретація  російського поета Миколи Рубцова. Та не тільки поезія і малярство вабили Михайла Левицького. Коли почалися демократичні процеси, він опиняється у гущі подій, стає головою першої в Україні крайової організації НРУ, депутатом обласної ради. І, звісно, продовжує наполегливо працювати над словом. Одна за одною з’явилися його збірки «Я завжди був закоханий в дерева», «Вівторок», «Де ростем, там мусимо цвісти», «З останньої пелюстки літа», книга для дітей «Сніг горів від снігурів», «Великдень», збірник перекладів Сергія Єсеніна «Відгомоніла золота діброва». У свій творчий актив він записав також інтерпретації окремих віршів Олександра Блока, Бориса Пастернака, Олександра Пушкіна. Безсумнівно, що літературна творчість не залишилась непоміченою: його доробок номінувався на Шевченківську премію. Він – лауреат премії імені І.Блажкевич. Уродженець маленького галицького села є також членом Національної спілки художників України. Багатьом, безперечно, запам’яталися його персональні вернісажі у 1986, 1992 і 1994рр.

 сердець слова бентежні

Пригадується далекий 1979-ий. В одній із львівських книгарень мені потрапила до рук збірка віршів Михайла Левицького «Мамині перепілки». Дебют настільки захопив мене, що за короткий відрізок часу їзди у трамваї з центру міста до гуртожитку на Майорівці (одній з околиць міста Лева), образно мовлячи, буквально «проковтнув» книгу. І ще довго ділився враженнями від неї у розмовах із Василем Терещуком, Василем Левицьким, Віктором Небораком, Юрієм Климцем. Не було нічого дивного. Хоч книга не належала до витворів «метафористів» (до них у молоді роки більше прихилявся душею), у ній знаходилося те, що не могло не зачудувати. І перш за усе ідеться про первинність та певну несподіваність висловів, одягнених у простоту слів.

… Яскраво ранковий вогонь у печі заіскриться,

У небо холодне потягнуться пасма сумні,

Сльозами зросивши літами прив’ялене обличчя,

З порожніх сіней помахаєш рукою мені.

 знахідки траплялися і у пізніших книгах, треба, напевне, процитувати хоча б окремі з них «Поети живуть на околицях. У центрах – князьки та міністри, Що вчасно їдять, голяться, І можуть поета з’їсти.» «…Лиш десь оркестр прощально заридав, чи крик «швидкої» тишу розпанахав – звіддалеку до мене доліта, Мов з-під землі трагічний голос птаха». «І рибки золоті у їхніх снах клюють гачки іржаві». Зумисно перериваємо цитування, бо його можна продовжувати і продовжувати. Лише ще раз наголосимо, що мовити небуденне звичайними словами є цілком реальною справою.

Варто, як мені здається, наголосити ще на одному моменті: поетика Михайла Левицького - дуже мелодійна. Про це може свідчити вже хоча б той факт, що композитор Василь Дунець створив пісню «Кущ молодого жасмину» на його слова і цей твір став переможцем Всеукраїнського радіофестивалю «Пісня року» у 1998-ому.

…Очевидно, треба наголосити ще на одному. Суспільне життя в нашій державі є таким, що поети змушені брати на себе роль поводирів громади. Не уникнув цього і  пан Михайло. Не секрет, що це позначається на творчості письменників. Можна, звісно, говорити і про певні негативи, що є цілком органічним, але у випадку з поезією Михайла Левицького маємо унікальний випадок. Склалося враження, що непрості віхоли часу не торкнулися її. Бо уважне знайомство з доробком краянина дає підстави так мовити. Але хочемо того чи ні, таке враження не в повній мірі відображає ситуацію. Бо мова в даному випадку – про глибинність враження, без якої талановитого краянина не можна уявити.

Принагідно згадаємо ще про таке. Десь у 70-х рр. минулого століття в одному із зарубіжних журналів під рубрикою «Поети підневільної України» було вміщено вірші Михайла Левицького. Цю публікацію поет побачив через 20 років. Тут, мабуть, варто сказати, що її поява не була випадковістю, бо вірші не могли не привабити, адже вони вигідно вирізнялися на загальному фоні. Можна таким чином бунтувати проти системи. Через літа можемо сказати, що такий протест є болючішим для неї. Не варто того скидати з рахунку. 

…І нарешті треба, мабуть, поговорити про наступне. Письменник Петро Сорока в одному із часописів ствердив, що нині пан Михайло майже не пише нічого нового. Це мовчання є промовистим. Особливо на фоні нескінченого поетичного несмаку, який накочується дев’ятим валом. Зрештою, чи варто робити так звані «повторні кола»? Не хоче поет робити цього і край. Бо прагне залишитися на тому рівні, який уже вдалося досягнути. І вірить, що написані ним вірші – заступники перед Богом. І знає, що вже не зійде з цього шляху.

Кольори торкаються зболеної душі

Якось у розмові з паном Михайлом поцікавився витоками його малярства. Конкретної відповіді не почув. Пан Михайло лише зауважив, що малює, відколи себе пам’ятає. Зрештою, це не має істотного значення. Бо суть полягає в іншому – кожне полотно, створене ним, є по- своєму  неповторним. І насамперед – колористикою. Це зауважили всі, хто бачив його твори на персональних вернісажах в обласному центрі.

Більшість полотен свідчать, що він – неперевершений пейзажист. І вражає барвистістю. Акварелі є багатомовними й, мабуть, має рацію, письменник Петро Сорока, коли вважає їх своєрідним продовженням поетичних ліричних мініатюр. Ще він переконаний, що пейзажам присуще тяжіння до тиші. Можна також мовити і про бентежний музичний ритм, за яким пронизливіше намагається збагнути сутність речей, проявлених у картинах. Дехто, зрозуміло, мовить, що пан Михайло уміє поєднати навіть несумісні барви.  Думаю, що це міркування має право на існування. Та давайте не будемо ламати списи навколо цього питання, бо зрозуміло, що автор органічно відчуває кольористичну гармонійність.

Це – погляд з точки зору сьогодення. А давайте зробимо екскурс у далекий 1984-ий, коли почалася тернопільська сторінка біографії Михайла Левицького. Так уже вийшло, що тоді він тісно здружився з художником Богданом Ткачиком. І не було у цьому ніякого надзвичайного факту, якщо враховувати, що йшлося про щире приятелювання двох творчих людей, поєднаних прагненням до пошуку. І не мало ніякого значення, що вони, як художники, були такими різними за творчими уподобаннями. Уже мовлено, що Михайло Левицький і тоді був пейзажистом, а Богдан Ткачик тяжів до сюжетних полотен, які автор цих рядків в одній із тогочасних статей назвав новелами на полотні. А може, ця різність і живила взаємини? Принаймні про таке подумалось, коли згадав про тодішній портрет Михайла Левицького, створений Богданом Ткачиком. Знаючи обох, можу ствердити, що живописцеві вдалося передати навіть найтонші нюанси поетового характеру, бо у кожному штрихові митця відчувалося дихання поезії людини, яку він зображував. Зрештою, можемо говорити про архіподібність зворотної реакції, коли читаємо вірш «Вечір у Карпатах» Михайла Левицького, який він присвятив художникові. Його тяжіння до характерного малюнку видно вже з першого рядка: «Метелики іскор летять в тишину». А як не зачудуватись рядками:

Хоча на надію надія мала,

Зате про любов нашу варто загадати,

Яка почалася із того тепла,

Що вічно зове нас до рідної хати.

І навіть отут в лісовій глушині,

Як завше, найвищим освячена німбом,

Високо в горах нас вчить при вогні,

Як в довгій дорозі ділитися хлібом.

Мені здається, що тут усе сказано і не варто продовжувати нанизувати слова.

******************

Дні минають за днями, відкриваючи для кожного з нас глибини часу, у якому живемо. І радісно, що це пізнання не можливе без віршів та пейзажів Михайла Левицького, який у ці дні відзначає своє 65-річчя.

З роси і води, ювіляре!

Ігор Фарина,

Шумськ