Слово про майстра слова

«Не відпускає полум’яність»

Ігор Фарина – літератор, журналіст, краєзнавець. Народився 26 березня 1958 року в с.Загір’я Зборівського району на Тернопільщині. Закінчив Залізцівську середню школу цього ж району. Навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. З 1980-ого працював в редакціях Зборівської, Лановецької, Шумської райгазет. З лютого 1991-ого до лютого 2008-ого - власкор обласного часопису «Свобода». Живе в м. Шумськ. У 1990-1994 був депутатом обласної ради. Член Національних спілок журналістів і краєзнавців України. Лауреат премії журналу «Літературний Тернопіль».

Перша публікація вийшла у січні 1974-ого. Відтоді на сторінках газет, журналів, альманахів, колективних збірників неодноразово з’являлися статті, рецензії, інтерв’ю. поеми, вірші, переклади, етюди, оповідання, повісті. Перекладає поезію та прозу із слов’янських мов. На його тексти композиторами створено низку пісень. Автор поетичних збірок «Думаю про журавля», «Осінні жорна», «Різьби на слово древі», віршованого переспіву біблійного тексту «Пісня пісень», повістей «Пекуча чужина», «Чорне сонце», книг есеїстки «Вогнище на дощі», «Шумська мелодія».

Захоплюється краєзнавством. За останні роки на шпальтах періодики з’явилися чимало публікацій на цю тематику.

Володимир Гаврилюк

З поетичного зошита                                                 

Ігор Фарина: «Лиш любов мене в житті  вела»

Хрещатим барвінком колись, милий світе, я стану

Й  цвістиму бентежно крізь плетиво  звихрених зим.

Летітиме вітер,  шепочучи пісню кохання,

Бо хоче зостатись у дзвінкості цій молодим.

Розтану я, знаю, але не зумію відплисти

У безвісті чари, хоч і не буде мене.

…Пісня звучатиме, наче зоря промениста,

Щоби обпалити зненацька болящим вогнем.

                        СОБОР

Росте крізь дні у височінь

Непроминальний меч молитви.

Неначе знає: подзвін битви

Попід невпинністю склепінь

Поріже гніву яра бритва,

Аби до своїх володінь

 Укинути й покари тінь,

Котра здалася без молитви.

Цих днів замислений окрай

Ніколи не відкриє рай,

Якщо забудемо про зорі.

Закам’яніє і язик,

Коли душа відкине крик,

Який утілився у соборі.

Відлуння

                                                         Богданові Хаварівському

Доноситься до нас цей гул ріки.

І вже за ним ти, друже мій, не встежиш.

Ножами зла порізані  роки

У жарінні всі приховують  пожежі.

Зникають в часоплині поїзди…

Не зна ніхто, у котрому вагоні

Днів  твоїх загубилися сліди,

Бо  ми  й тепер такі ж неугомонні.

Клубочиться паруюча вода,

Але не може проковтнути луни.

Пора жадання молодість віта

Й торкає тихо невідомі струни.

Шепочуть губи спрагло: «Озирнись!»

Нема чужого світла за тобою.

Ніколи душу не покличе вись,

Якщо вона не зрідниться з луною.