Дві натурниці

ДВІ НАТУРНИЦІ

(Закінчення. Початок у №7 за 1.03.2013р.)

4. У спальні

– Він тягне час, – прошепотів Еммі Олександр. – А ми мусимо щось придумати для власного порятунку...

– А що, що можна придумати? – очі білявки налили­ся сльозами. – Ти ще якось виплутаєшся, а я... Мені – га­плик. Треба ж такому трапитися: дружина начальника від­ділу податкової застукала свого законного чоловіка з його підлеглою у робочий час на знятій за провізію, алкоголь і цигарки квартиру... Я вже бачу цю фразу в газетах, чую по радіо, телебаченню. І фото нас обох бачу.

– У тебе бурхлива фантазія, – Олександр обняв Емму за плечі. Вона тремтіла.

– Ні, це в тебе нема фантазії. Ти не можеш придума­ти, як нам виплутатися. Та що тобі? У тебе скрізь зв’язки, тебе навіть із роботи не виженуть. А якщо й попруть, то друзі наступного ж дня прилаштують на інше тепленьке місце. Ще й підхвалюватимуть тебе, що на тридцять років молодшу зняв. Дружина покричить-пошумить і вибачить. У вас же четверо дітей, а вона за тобою – як у Бога за пазу­хою. А мене що чекає? Ганьба і безробіття. Хто мене візьме на роботу з такою репутацією?!. Моя бідна мама не пере­живе того, що її доня так вляпалася, – схлипнула Емма.

Олександр поклав їй пальця на губи, мовляв, тихіше, але вона враз відкинула його руку.

– Я вже придумала! І ти допоможеш мені. Зараз скрути­мо всі простирадла, зв’яжемо їх, доточимо рушниками, Ан­дрієвим одягом та ще чимось, що знайдемо тут, – і я спу­щуся через вікно.

– Ти збожеволіла, Еммо! Це ж п’ятий поверх. Оте щось не витримає, розв’яжеться чи обірветься, гримнеш на зем­лю – тоді точно в газетах напишуть. І по телевізору пока­жуть –розпластане тіло на квітнику. Смерть на тлі краси...

– Я легенька, п’ятдесят кілограмів, ти ж знаєш. Головне – щоби твоя Ліда мене тут не застала. А ти вже якось ви­крутишся, – зірвала з ліжка простирадло. – Пошукай ще у шафі, діставай усе, що може пригодитися.

– Будуть мати на що дивитися сусіди і з цього, і з су­сідніх будинків, – схопив Емму за руку Олександр. – Ін­спектор податкової – і раптом альпіністка на простирадлах та рушниках...

5. У вітальні

– Слово “Лідія”, – продовжував тим часом Андрій, три­маючи перед очима книжку, – справляє про людину з цим іменем враження як про хорошу, красиву, добру, світлу, ніжну...

– Ви це справді читаєте чи придумуєте? – від випитого віскі на щоках жінки заграв рум’янець. – Можна глянути?

– Будь ласка, – простягнув їй “Словник імен” худож­ник. – Можете переконатися. Ось тут... І давайте ще по п’ятдесят грамів.

– Доброзичлива, схильна до співпереживання, може вті­шити словом, – прочитала вголос жінка. – На роботі надій­на, не задає зайвих запитань. Керівництво поважає її, вва­жає доброю працівницею. Лідія найчастіше вибирає про­фесію, пов’язану зі сферою обслуговування... А й справ­ді, – вигукнула втішено, – все збігається! Я ж була пре­красною майстринею! Попри свою молодість, мала влас­ну перукарню, поки не потрапила в лапища своєму... Ма­кедонському. Підловив, зараза, на несплачених податках. Або тюрма, або... Одне слово, довелося вийти за нього за­між, бо він вимушено холостякував: його перша дружина повіялася з якимось ґенералом. Я знала, що Олександр ра­ніше жодної спідниці не пропускав, але сподівалася, що то минулося разом із його бурхливою молодістю. Між нами ж п’ятнадцять років різниці, чого йому ще треба?

– Вам таки справді нічого не бракує, – щиро погодивсь Андрій.

– Та не так сталось, як гадалося, – зітхнула Лідія. – Ви­являється, старий джиґун – також джиґун. Еммочки йому закортіло... Хоча його джиґунець у ліжку, скажу вам по правді, частіше на півшостої показує, ніж на дванадцяту. Ви зрозуміли, про що я?

– Та зрозумів, – змовницько підморгнув художник,– хоча від такого ще не страждаю. До речі, мене Андрієм звати... Дозвольте вам ще трішки віскі.

– А ваше ім’я що значить? – Лідія ніби не почула про­позиції господаря. Але й не заперечила.

– В основі – грецьке слово “андрос”, що означає “чоло­вік”, – прочитав із книжки художник. – З дитячого віку має буйну фантазію… О, давайте вип’ємо за фантазію, я ж усе-таки художник. А художник без уяви, самі розуміє­те, навіть не ремісник.

– Може, покличемо й вашу натурницю? – єхидно запро­понувала Лідія. Але чарку підняла.

– Зараз покличемо, – погодивсь Андрій. – А поки що – за ваше здоров’я!

– І за ваше також!..

6. У спальні

– Є вихід, є! – врапт здавив Емму в обіймах Олександр. – Пожежний люк до сусідів! Як я міг забути про нього?! Зараз виважимо...

– А сусіди що скажуть?

– Не гірше, ніж ми почули б од Ліди. Головне, що у них двері на балкон відчинені. З Андрієвого балкона про­беремося на їхній, потім пройдемо через квартиру – і за­будь, що бачили. А за додаткові клопоти я готовий розпла­титися зі сусідами, – Олександр дістав із кишені тугий га­манець, витягнув із нього кілька новеньких купюр. – Вже кладу в кишеню сорочки. Ти худенька, з тобою клопотів не буде. Думаю, що і я крізь люк пролізу, тренажерний зал з’їв мого животика...

7. У вітальні

– Із Андріїв найчастіше виростають режисери, актори, співаки, художники, – продовжував читати зі “Словника імен” господар. – Значить, мої батьки дуже вдало назва­ли мене...

– А як у Андріїв складаються стосунки з жінками? – по­цікавилися Лідія. Її язик уже заплітався. – Чи мені запи­тати про це вашу натурницю? Якщо вона, звісно, вийде...

Цієї миті у двері подзвонили. Відчинивши, Андрій поба­чив сусіда. Він не приховував задоволення і голосно, щоб почула й Ліда, сказав:

– Ваша натурниця, пане художнику, попросила пере­дати, щоби ви шукали їй заміну. Не хоче більше співпра­цювати з вами. Навідріз відмовилася, бо до вашої кварти­ри вриваються якісь ревниві дружини, а в них буйне це... як же вона висловилася... фентезі. Дівчина побоялася по­трапити під гарячу руку. То я пропустив вашу натурницю, гарненьку таку, через свою квартиру, вже звиняйте мені, мусив виручити...

– І що я тепер маю робити? – затамувавши лукаву по­смішку, повернувся до вітальні Андрій. – Завтра прийде замовник, а я без натурниці не зможу намалювати те, що він хотів... Вранішній став, перші промені сонця, прекрас­на жінка, котра виходить із води...

Ліда кинулася до спальні. Двері легко відчинились. У кімнаті було порожньо. Жінка якусь мить повагалась, осмислюючи, що сталося, потім обсмикнула кофтину, ко­тра туго обтягала груди. 

–                   Доведеться мені виручати вас, пане Андрію. Де тут ванна? До речі, в отій вашій книжці написано, що ви пер­шого дня можете зізнатись у коханні новій знайомій... Віскі ще залишилося?

Богдан Мельничук,

Тернопіль