29.3.13

Вітання


Шановного Олексія Андрійовича Ковальчука, міського голову Кременця вітаємо з днем народження!
Бажаємо Вам міцного здоров’я, щастя, добра, миру, благополуччя, невтомності, нових здобутків у повсякденній відповідальній діяльності та успішного здійснення всіх професійних та особистих задумів.
Нехай Ваша творча енергія і життєлюбність, організаторський талант, відданість справі та високий професіоналізм і надалі плідно слугують задля зміцнення  добробуту, а в усіх Ваших справах супутниками будуть визнання, успіх, глибоке задоволення від праці, повага друзів та любов близьких людей!
З повагою - редакційна рада газети «Галицько-Волинські Відомості»
Вельмишановного Ігоря Фарину з Шумська сердечно вітаємо з ювілеєм!
Щоб спокій і мир панували в родині 
Щоб щастя всміхалось при кожній годині.
Нехай обминають Вас болі й тривоги,
Хай стелиться довга життєва дорога,
Хай легко працюється, гарно живеться,
Все вміється, множиться і вдається!
Здоров'я міцного, щастя без краю,
Усього найкращого ми Вам бажаєм!
З повагою - редакційна рада газети «Галицько-Волинські Відомості»

Від усієї душі вітаємо з днем народження дорогу похресницю Надійку Гуцало з Крижів Кременецького району!
У твій день народження хай небо буде голубе,
Ми так сердечно й щиро
всі вітаємо Тебе.
Нехай для Тебе завжди сонце ясно світить
І квіти ніжності цвітуть.
Нехай в добрі, у щасті й мирі
Усі прийдешні роки пройдуть.
Бажаєм сердечно, що можна
Найріднішій людині побажати,
Щоб лихо минало і йшло в небуття,
Бажаєм, щоб горя ніколи не знала Ти,
Щоб радість довіку дарувало життя.
З любовю - хресні батьки.
Дорогого Рому Джоджика з Кременця щиро вітаємо з днем народження!
Нехай волошками цвітуть літа прекрасні,
Нехай здійсняться тисячі бажань,
Щоб доля дарувала тільки щастя,
Ні грама бід, ні капельки страждань.
Життя хай квітне, мов вишневий сад,
І кожен день усміхнено радіє,
А доля подарує зорепад
Здоров'я, миру, успіхів надії.
Усмішок глибоких, як дно океану,
Й дружби міцної  - без меж і обману.
З любовю – бабусі Леся та Оксана, батьки, сестричка Христинка, братик Павло, вся родина та друзі
Шановного Костюка Василя Васильовича з Дубна від усієї душі вітаємо з днем народження!
Хай зло далекими стежками обминає, 
А успіх супроводжує в усьому і завжди
. 
Нехай в душі тільки весна буяє 
Без клопотів, печалі і журби. 
В житті нехай все буде добре
, 
Без чого не складається життя: 
Любов, здоров’я, щастя та 
Щира, добра й людяна душа! 
Многая і благая літа!!! 

З повагою - колектив Державного історико-культурного заповідника м.Дубно
Шановну Світлану Олександрівну Бережну з Дубна щиро вітаємо з днем народження!
Цей день має чарівне походження, 
Бо сьогодні у Вас день народження,
 
Бажаємо ,щоб сонц
е Вас зігрівало, 
Люди - усмішку Вам дарували, 
Природа здоров'я Вам піднесла, 
А ластівка щастя мішок принесла! 
А ще романтики дружби, кохання! 
Прийміть же від нас усі ці вітання! 

З повагою - колектив Державного історико-культурного заповідника м.Дубно
 
Шановного Руслана Анатолійовича Олійника з Дубна сердечно вітаємо з днем народження!
Добрий майстер у роботі 

І порадник у житті, 

Ви розрадите в скорботі, 

Не забудете в біді, 

Порадієте на святі, 

Не останній - за столом, 

І на дружбу Ви багаті, 

До людей Ви - лиш з добром.

З святом Вас віта сьогодні 

Весь наш дружній коллектив. 

Працьовиті, гарні, можні 

Будьте Ви і повні сил!
З повагою - колектив Державного історико-культурного заповідника м.Дубно
Щиро вітаємо з днем народження Романа Савчука з Кременця!
В цей день барвистий і прекрасний
Шістнадцять сповнилось Тобі!
Радості, усмішок, щастя
І доріг легких в житті!
Любити, вірити, чекати,
Купатись в розкошах, красі,
Мети своєї досягати,
Й здійснити задуми усі!

З любовю – дідусь, бабуся, тьотя Наталя з сімєю, вся родина

Радимо прочитати



Небезпечні ігри
Філіп К. Дік "Помутніння"


Щож, почну з головного. Всі, у кого синдром пошуку прихованого сенсу перейшов у хронічну стадію, можуть далі не читати. Це книга без жодних "якби" і всіляких "можливо". Вона про наслідки ігор серед проїжджої частини. Автор не приховав серед рядків жодного повчання і послання для майбутніх поколінь. Про це він люб’язно повідомляє у післямові. Одразу перед подякою тим, кого вже давно немає серед живих.
Та все ж це не просто слова заради слів. Це слова заради висновків...
У не такому і далекому майбутньому (яке є звичним "полем бою" для Філіпа Діка) наркоманія розростається до просто таки жахливих розмірів. Поширюється по всьому "організму" суспільства, неначе рак. І найпопулярнішим наркотиком стає таємничий "препарт С" - безпечний, органічний і недорогий. Та це все - просто реклама, ширма. "С" - це щось набагато серйозніше. Це Страх, Сум, Сумбур, Сором, Самотність і врешті - Смерть.
Для боротьби з наркоманією створено спеціальні управління, служби і підрозділи поліції. Вони засилають своїх агентів, замаскованих під наркоманів, у самий центр подій - "гарячі точки" на картах поставок і драгдиллерів. Порядні громадяни, можливо, зустрічають їх кожного дня. Вони відвертаються, кривляться їм у слід, не знаючи, що ці люди бережуть їх спокій. Наркомани і диллери щодня з ними спілкуються, не здогадуючись, хто це такі, адже вони переконливіші за них самих.
Навіть вони не знають одне одного в обличчя. Лише кодові імена і маски - спеціальні костюми, які не дозволяють розпізнати реальний облік людини.
Та чи знають вони добре самих себе, аби не заплутатися в цьому круговерті масок і шифровок?...
Тож одного дня в управління приходить анонімне повідомлення - донос на деякого Боба Арктора. Звинувачення його самого і його подружки Донни не тільки у поширенні наркотиків, а й змові проти влади і тероризмі. Справу доручають вести інспектору Фреду. Одному з тих, хто носить маску. І без неї він - найпереконливіший наркоман серед всіх нарокманів, любителів повільної смерті.  Той, хто без маски, і є Боб Арктор. Чи, можливо, Боб і є маскою, а Фред - реальна особистість?...
 Давно, коли ще не було "С", не було служби, він - Боб Арктор - мав все: сім’ю, роботу, великий дім з білим парканом і собаку. Та одного разу, вдарившись головою об полицю на кухні, він надміру розсердився. Коли біль дещо стих, Боб зрозумів, що ненавидить не полицю, а своє життя. Сіре, одноманітне, пусте життя, в якому його змушують любити те, що він ненавидить і робити те, чого він не хоче робити. Боб вирішив міняти ситуацію. Врешті в нього залишилися дім, пес і "С".
Дік веде за собою читача по лабіринтах розуму людини, котра добровільно вибрала "повільну смерть". Точніше, її підштовхнули, та розкриття подробиць може знищити інтерес до прочитання книги. Адже, по суті, рішення прийняти наркотик нічим не різниться від рішення стрибнути під машину. Просто очевидний результат наступає дещо пізніше.
Коли ж у реальному світі таке поняття як "радіти життю сьогодні, неначе завтра не буде" дещо, скажімо так, божевільне, то  світі наркотиків - це просто постійний реальний стан. Тільки от біда в тому, що ейфорія минає. Двері, які могли б вести у казковий сад, де єдинороги і райдуги, зникають - і лишаються тільки порожнеча і безліч всіляких "С". Навіть тебе самого може не залишитися...
Неначе небезпечна гра дітей посеред проїжджої частини... Гратися замість того, аби дорослішати. Втікти в світ марень та ілюзій замість того, аби зіткнутися з проблемами і вирішити їх. Автор відкидає можливість існування Долі для героїв. Адже будь-хто з них у будь-яку мить може прийняти рішення зійти з проїжджої частини. Та вони не зробили цього з власної волі. Вони продовжували гратися. Як, власне, і все суспільство. Байдужіть з одного боку і страх з іншого закривають очі, зав’язують руки. Врешті, позбавлений можливості діяти або хоча б бачити, куди ти йдеш, ти гинеш. Можливо, не помираєш буквально. Та вже не повністю живий - просто доживаючий, існуючий, яким і став головний герой, піддавшись своїм внутрішнім демонам, дозволивши їм взяти над собою верх і змусити все частіше тікати в світ марень.
Автор називає цей роман собою. І разом з тим говорить, що там просто опис наслідків, але ніяк не якесь назідання чи заклики. Нічого, типу «вони могли б» чи «їм варто було б», там не має. І не було ніколи...
Та робити висновки читачеві не може завадити ніхто.

P.S. У версії для надто заклопотаних чи лінивих знято фільм за книгою. Щож, якщо чесно, то це одна з тих небагатьох стрічок, випущених за романом, яка не зруйнувала весь сюжет книги. Фільм вартий того, аби бути переглянутим.
Тетяна Марченко,
Луцьк

Розкажу про гарну людину





Залишив батьківський поріг,
Все подолав. І переміг.

До поселенців селища Лісоруб, що на Уралі, звістка про смерть тирана прийшла наступного дня. Всі люди перехрестились і тихенько раділи, бо щиро вірили в позитивні зміни у їхньому бідовому і злиденному житті.
А в сімю Василя Дзіканюка, 22 березня, саме на велике християнське свято – 40-х святих - постукав лелека. Дружина Степанія Іллівна народила сина. І назвали його Михайлом.
Як тільки батьки у 1967 році повернулися на Україну у своє рідне село Сапанів, Михайлик пішов до школи. А 9-й 10-й класи закінчував у СШ №2 м.Кременець. Тут, серед однолітків, юнак зарекомендував себе позитивно: і як вірний товариш, і як відповідальний учень, і як вправний спортсмен, бо вже в ті роки серйозно захоплювався футболом і шахами. Це хобі зберіг і донині. Ось нещодавно, беручи участь у шаховому турнірі на Кубок Орлова, зайняв призове місце.
Після закінчення школи Михайла захопила романтика, і, як тисячі йому подібних, за комсомольською путівкою подався в Крим, у місто Красногвардійськ, де і опанував свою першу робочу професію – монтажник. Працював на новобудовах. Звідти його призвали в армію. Службу довелося проходити в Чехословаччині (існувала колись така держава чехів і словаків).
А після демобілізації вирішив освоювати текстильну галузь на Тернопільському бавовняному комбінаті, куди масово їхала молодь зі всієї України і не тільки. Це був незабутній час юності, коли все задумане легко здійснювалось, лише треба було бути трішки наполегливішим. Михайло ніколи не пас задніх, працюючи на ТБК, ще й встигав заочно навчатися в Чернівецькому текстильному технікумі, який, між іншим, закінчив з відзнакою. Робота цікава, захоплююча, атмосфера на велетенському підприємстві була чудова, колектив молодий і переважно жіночий. Дівчата не раз і не два кидали закохані погляди в бік молодого красеня… А він, дочекавшись вихідних, стрімголов летів у Кременець, туди, де чекала його кохана і найкраща з-поміж всіх, його Світлана. Так тривало до тих пір, поки 26.07.1975 року молоді люди побралися, створивши міцну сімю Дзіканюків. І Михайло, щоб бути поруч із дружиною, повертається в Кременець і йде працювати на ватну фабрику. Починав з помічника майстра, згодом обіймає посаду інженера з техніки безпеки.
В той час у нашому місті завершилось будівництво ф-ки «Ватин» і починає потроху набирати обертів нове, сучасне, складне виробництво. Дуже не вистачає спеціалістів. І Дзіканюку пропонують посаду майстра, а згодом стає Михайло Васильович начальником цеху. Ватинка, подолавши труднощі росту, нарощує випуск продукції, переходить на 2-х змінну роботу. В цехи приходить багато молоді на нове, їм невідоме обладнання. І всіх треба навчати, щоб надалі могли самостійно і успішно працювати. Ось тут як ніколи і знадобилися набуті знання і напрацьований професійний досвід керівника. А в сімї Дзіканюків на той час уже підростають два сини-соколи: старший – Владислав, а молодший - Олександр.
Саме в цей час соціалістична планова система починає буксувати, дає збій. То на фабрику з Узбекистану не поступає сировина – бавовна. То з Росії не доходять комплектуючі, то залізниця не дає вагони для відвантаження ватину. І так чим дальше, тим гірше. Колектив лихоманить, вперше зявилося страшне слово – скорочення.
І Михайло Васильович робить несподіваний для всіх крок. Звільняється і їде на заробітки на Північ в Тюменську область у м.Ноябрськ. На той час половина населення міста складалася з українців і серед них чимало проживало колишніх кременчан. І знов пану Михайлові довелося підтверджувати, що він - справжній чоловік – вчиться і оволодіває новою професією пилорамника. Зими в Ноябрську були справді до -50С. А літом мошкара, гедзи, комарі – спасу від них немає.
…Серпень 1991-го приніс новий сюрприз: СРСР припинив існування. І тепер Росія стала закордоном. У життєвій долі мого героя, мов у дзеркалі, відбилися десятки тисяч біографій, подібних і не зовсім, отого повоєнного покоління, коли згасали авторитети, втрачалися звичні цінності. І щоб якось вижити, не втратити людяності, пережити стреси, безгрошів’я і відсутність роботи, треба було віднайти в собі сили і мужність змінити обставини і змінитися самому.
Дзіканюк ще раз кидає виклик примхливій долі. Виробляє закордонний паспорт і їде на заробітки в Чехію. Тепер тут панує жорстокий капіталізм, гроші треба заробляти важкою каторжною працею. Михайло знайомиться з такими як він заробітчанами і знов навчається на плиточника-облицювальника. І хоч робота не з легких і дуже відповідальна, бо вся майстерність на лице; тут халтура не проходить, зате вона приносить задоволення і матеріальну стабільність.
Є такий мудрий вислів, що за життя справжній чоловік повинен посадити дерево, побудувати дім і виростити сина. Всі ці критерії в повному обсязі стосуються нашого героя. Ще маленьким хлопчиком разом з батьком вони садили біля хати вишні та черешні. Потім, подорослішавши, щороку на комуністичних суботниках, разом із друзями Дзіканюк висаджував сотні дерев, озеленюючи наше місто.
І хату він побудував і не одну, працюючи будівельником у Криму, в Чехії, а згодом і в Москві, куди тоді кидала його доля.
Ну а про синів мова окрема. В парі із Світланою Михайлівною вони виростили, виховали і вивчили двох чудових хлопців, які вже самі створили свої сім’ї: Владислав дружина його Лариса і їхні діти Яна і Вероніка, та Олександр і Марія і їхня дочка Діана.
Дід душі не чає в своїх онуках, бо то його радість, утіха і сенс подальшого життя.  Дуже нелегкий період випав на долю Михайла Васильовича, та не розгубився, не заблукав він в тенетах хаосу, завжди знаходив правильний вихід із будь-якого скрутного становища заради великої любові до сімї, дружини та дітей, сміливо робив перший крок у вірному напрямку, залишаючись завжди людиною у найвищому розумінні цього слова.
Вячеслав Майоров,
член НСЖУ  

Слово про майстра слова



«Не відпускає полум’яність»

Ігор Фарина – літератор, журналіст, краєзнавець. Народився 26 березня 1958 року в с.Загір’я Зборівського району на Тернопільщині. Закінчив Залізцівську середню школу цього ж району. Навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету. З 1980-ого працював в редакціях Зборівської, Лановецької, Шумської райгазет. З лютого 1991-ого до лютого 2008-ого - власкор обласного часопису «Свобода». Живе в м. Шумськ. У 1990-1994 був депутатом обласної ради. Член Національних спілок журналістів і краєзнавців України. Лауреат премії журналу «Літературний Тернопіль».
Перша публікація вийшла у січні 1974-ого. Відтоді на сторінках газет, журналів, альманахів, колективних збірників неодноразово з’являлися статті, рецензії, інтерв’ю. поеми, вірші, переклади, етюди, оповідання, повісті. Перекладає поезію та прозу із слов’янських мов. На його тексти композиторами створено низку пісень. Автор поетичних збірок «Думаю про журавля», «Осінні жорна», «Різьби на слово древі», віршованого переспіву біблійного тексту «Пісня пісень», повістей «Пекуча чужина», «Чорне сонце», книг есеїстки «Вогнище на дощі», «Шумська мелодія».
Захоплюється краєзнавством. За останні роки на шпальтах періодики з’явилися чимало публікацій на цю тематику.
Володимир Гаврилюк

З поетичного зошита                                                 


Ігор Фарина: «Лиш любов мене в житті  вела»



Хрещатим барвінком колись, милий світе, я стану
Й  цвістиму бентежно крізь плетиво  звихрених зим.
Летітиме вітер,  шепочучи пісню кохання,
Бо хоче зостатись у дзвінкості цій молодим.
Розтану я, знаю, але не зумію відплисти
У безвісті чари, хоч і не буде мене.
…Пісня звучатиме, наче зоря промениста,
Щоби обпалити зненацька болящим вогнем.

                        СОБОР
Росте крізь дні у височінь
Непроминальний меч молитви.
Неначе знає: подзвін битви
Попід невпинністю склепінь
Поріже гніву яра бритва,
Аби до своїх володінь
 Укинути й покари тінь,
Котра здалася без молитви.
Цих днів замислений окрай
Ніколи не відкриє рай,
Якщо забудемо про зорі.
Закам’яніє і язик,
Коли душа відкине крик,
Який утілився у соборі.

Відлуння
                                                         Богданові Хаварівському
Доноситься до нас цей гул ріки.
І вже за ним ти, друже мій, не встежиш.
Ножами зла порізані  роки
У жарінні всі приховують  пожежі.
Зникають в часоплині поїзди…
Не зна ніхто, у котрому вагоні
Днів  твоїх загубилися сліди,
Бо  ми  й тепер такі ж неугомонні.
Клубочиться паруюча вода,
Але не може проковтнути луни.
Пора жадання молодість віта
Й торкає тихо невідомі струни.
Шепочуть губи спрагло: «Озирнись!»
Нема чужого світла за тобою.
Ніколи душу не покличе вись,
Якщо вона не зрідниться з луною.

Дорога до Бога



У пошуках істини: «життя після життя»

      Цією статтею я хочу розпочати цикл матеріалів, адресованих, в основному, молодим людям, а також тим, кого цікавить сенс буття, хто має спраглий розум і вірить у Бога, але ще не є цілком стійкими у своїй вірі і мають багато запитань, та не завжди знаходять на них відповідь.  Зовнішнє наше тіло – це упаковка, і лише те, що знаходиться всередині, тобто наша душа,  являє собою істинну цінність. Тема, яку хочу порушити, дуже делікатна, і оскільки особисто я не є ясновидицею чи всезнаючою, то деяких понять, викладених нижче, я не можу стверджувати та й не маю на це морального права. Проте, на мою думку, кожен з нас має право на інформацію, і сьогодні  мені відведена роль всього лиш передавача інформації, яка мене пройняла, яка особисто мені дала відповідь на багато запитань.
Тож, шановні мої читачі, я хочу ознайомити й вас із найцікавішими, на мою думку, уривками творів шведського вченого, екстрасенса, ясновидця, теософа Емануеля Сведенборга (1688-1772), якому, за його твердженнями, дано було впродовж 13 років бути разом з ангелами, говорити з ними як людина з людиною, і бачити, що діється на небесах і у пеклі. Про такий стан  говорить апостол Павло у своєму Другому посланні до Коринтян: «Я знаю чоловіка в Христі, що він чотирнадцять років тому - чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог - був узятий до третього неба. І чоловіка я знаю такого – чи в тілі - не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог, - що до раю був узятий, і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити. Отаким похвалюся, а собою хвалитись не буду - хіба тільки своїми немочами» Х11. 2.3.4.5. 
 У свій час ця людина неодноразово піддавалася критиці, адже не всім, особливо деяким людям церкви, не подобалося те «життя після смерті», як його описував вчений. Та, незважаючи на це, Е.Сведенборг, залишався переконаним у істині всього ним баченого і написаного. Він був людиною глибоко віруючою, тому коли наблизилася дата його смерті (а її передбачив з точністю до години), покликав священика, щоб висповідатись і запричаститись. Цей священик запитав у нього, чи немає він наміру перед смертю для виявлення істини відректися, можливо, від чого-небудь із того, що написав. На це Сведенборг, припіднявшись на ліжку і поклавши руку на груди, твердо відповів: «Все, написане мною – це  справжня істина. І ви надалі з кожним днем будете все більше і більше переконуватися в цьому». Тоді додав, що міг би написати ще більше, якби це було йому дозволено.
    Є багато людей, які,  бажаючи пізнати істинний зміст життя, намагались читати Слово Боже. І дуже мало є таких, які прочитали Його повністю, а ще менше тих, хто розгледів його внутрішній зміст. Особисто я повністю прочитала лише  Євангелію. Коли мені було 20 років, то один мій добрий знайомий став членом однієї із християнських сект. Тоді він буквально атакував мене і мою подругу цитатами із Біблії, доводячи правдиву віру саме протестантської церкви, а ми у відповідь лише розгублено мовчали, адже не могли не погодитись, як і погодитись не могли, бо самі не читали Слова Божого.  Зізнаюся чесно, тоді моя душа була розгублена, віра розхитана, короткі проповіді в церкві не могли втамувати моєї спраги до пізнання істини - і мене, як і кожну молоду людину, легко було переконати, збити з шляху істинного. Я палко  молилась і благала Господа вказати мені вірний шлях. Тоді  два рази прочитала Євангелію, і ось яка  відповідь відкрилася мені: «Обрізання ніщо, і ніщо необрізання, а важливе – дотримування Божих заповідей. Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був» (перше послання Павла до Коринтян VII.19.20). Тобто, якщо ти народився у християнській сім’ї, неважливо - православній, католицькій чи протестантській - залишайся у тій вірі, у якій покликаний був народитися, і не зрікайся її, бо важливо для Бога –не вид віросповідання, а дотримання Його заповідей. А дещо пізніше, коли я  все ще перебувала на шляху пізнання істини, мені до рук потрапили твори цього всесвітньовідомого теософа, про якого говорилося вище, за допомогою яких мені відкрились очі на те, що Слово Боже у такому вигляді, у якому ми звикли його сприймати, - це всього лиш зовнішня оболонка, так би мовити, тіло. І в кожному реченні, в кожній букві є глибокий внутрішній зміст, в якому розкривається не природне і мирське, а лише духовне і небесне.
     Господь,  розмовляючи з учнями своїми  на Оливній горі  про кінець світу як про останній час церкви, говорить: «І зараз, по скорботі тих днів, сонце затьмиться і місяць не дасть свого світла, і зорі попадають з неба, і сили небесні порушаться. І з того часу на небі з’явиться знак Сина Людського, і тоді заголосять усі земні племена, і побачать вони Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних із великою потугою і славою. І пошле анголів Своїх Він із голосним сурмовим гуком, і зберуть Його вибраних - «від вітрів чотирьох, від кінців неба аж до кінців його» (Матв.XXIV.29.30.31). Хто розуміє ці слова буквально, той думає, що загине весь видимий світ і після цього буде нове небо і нова земля. Проте внутрішній зміст сказаного такий: сонце –це Господь відносно любові; місяць-це Господь відносно віри; зорі-пізнання істини й добра; знак Сина Людського-поява Божественої істини; земні племена-все, що відноситься до істини й добра; поява Господа на хмарах - присутність  Його в Слові і одкровення; хмари означають буквальний зміст Слова, а слава- внутрішній його зміст; ангели з трубами означають небеса, з яких і виходить Божествена істина. З цього можна бачити, що слова Господа означають, що наприкінці церкви, коли не стане більше любові, а потім і віри, Господь відкриє Слово у його внутрішньому змісті і оголосить таємниці небесні. Таємниці, які будуть викладені нижче, мають стосунок до небес, пекла і життя людини після її смерті. Сьогодні люди віруючі, які ходять до церкви, навряд чи знають щось про своє життя після смерті, хоч про  все це написано у Біблії. Навіть багато з християн все це заперечують, говорячи в собі: хто звідти приходив і розповідав?  Таких хочу запитати я, якщо ви усім серцем віруєте в Господа нашого Ісуса Христа, то як ви можете у думках своїх піддавати сумніву Слово Його? Бо сказано: «Нерозумний, що ти сієш - те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, а голе зерно, яке трапиться, - пшениці або чого іншого, і Бог йому дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його…. Так само й воскресіння мертвих: сіється в тління - в нетління встає, сіється в неславу - у славі встає, сіється в немочі - у силі встає, сіється тіло звичайне - встає тіло духовне. Є тіло звичайне, є й тіло духовне.»  Перше посл. Павла до Коринтян  XV.36-38.42-44.    
( Далі буде)



Надія Врочинська,
Кременець                                     

Вечір зустрічі культур у тісному колі


До Міжнародного дня театру



  Лунає третій дзвінок. Гасне світло в залі. Тиша дзвінка, немов грім, прокочується по рядах. А тоді на сцену під світло рамп виходять учасники Рівненського академічного камерного оркестру. Тишу ламають гучні аплодисменти. Цього дня, 24 березня, у Волинському обласному театрі ляльок відбувся вечір зустрічі. На одній    
маленькій сцені, у затишному залі, зустрілися три світові культури – єврейська, польська і українська.
Цього вечора у концерті задіяно троє учасників, якщо саме так можна висловитися. Рівненський академічний камерний оркестр, легендарна львівська скрипалька Лідія Футорська і «останній з могікан», за його власними словами, Альфред Шраєр. Ідея спільного виступу зародилася у диригента оркестру Сергія Хоровця два роки тому. І цього вечора луцькій публіці вдалося оцінити результати їхніх спільних зусиль.
Варто відзначити, що проведенням концерту у Луцьку частково варто завдячувати виконуючому обов’язки консула Польщі Кшиштофу Савіцькому, котрий також був присутній у залі. Він подякував за чудову музику і ту титанічну працю, що в неї вкладено кожним з тих, хто був цього вечора на сцені. Напевно, кожен, хто був у залі приєднався до всіх теплих слів, сказаних паном в.о. консула.
Цей вечір був присвячений не просто тісному переплету культур. Адже це просто один із шляхів історії – інтеграція і асиміляція. Він був присвячений і людині, котра втілювала в собі, в своїй творчості, всі ці три культури – Бруно Шульцу. Не дарма було запрошено Альфреда Шраєра – останнього учня Шульца.
Можна довго розповідати про музику, що пролунала на сцені. Та описати словами звук не можливо. Його можна почути і відчути, доки він лунає. Наче хвиля кольорових осколків, що затоплює залу сонячними зайчиками. Наче теплий сонячний промінь чи «сліпий дощ». Запах весняного лісу після грози… Оркестр наповнював звук життям і світлом.
Доповнював музику вокал Альфреда Шраєра. Він виконав дві єврейських пісні, кілька польських і українських пісень, додавши ретронотку у загальне звучання вечора. Єврейські пісні, наповнені ностальгією за дитинством, наштовхнули співака на спогади про власне життя. Він розповів про те, як пісня врятувала його життя. Та й не тільки його… Альфред Шраєр пройшов три німецьких табори під час Другої світової. Щовечора він співав у бараку, де ночували в’язні. Не давав забути собі і людям, що таке музика. Тоді це була єдина віддушина, щілинка для втечі у вільний світ…
Варто б порадіти, що ми живемо у такий час, коли немає нічого забороненого. Коли на одній сцені у один вечір можуть звучати пісні різними мовами. Та, на жаль, зала не була переповненою. Це не прорахунок організаторів чи недостатня реклама, це помилка публіки. Більшість молодих людей не надто охоче відвідують такі концерти.
Протягом вечора Лідія Футурська виконала кілька соло на скрипці у супроводі оркестру. Позмінно прозвучали українські пісні. Завершився концерт кількома жартівливими польськими піснями 30-х років.
На завершення хотілося б сказати, що вечір дійсно був чудовий. Оркестр діяв злагоджено, немов годинниковий механізм. Музиканти вдихнули нове життя у старі мелодії. А їх відголоски поселилися у душах слухачів назавжди…
Якщо і Ви хочете крихту концерту для себе, то пропоную прослухати «Мелодію» Мирослава Скорика.
Тетяна Марченко,
Луцьк
             На фото: Альфред Шраєр  

Оголошення



УВАГА! UWAGA! ATTENTION!

Хоч на дворі і не пахне весною, але 1квітня – День сміху, ще ніхто не відміняв. З цієї нагоди Державний історико – культурний заповідник м. Дубна усім відвідувачам замку у цей день робить подарунок: кімната сміху ( Королівство кривих дзеркал) – БЕЗКОШТОВНО!!!
   Як не нагріємось, то хоч насміємось, любі друзі!
Приходьте та смійтеся на здоровя!

Наша адреса: м. Дубно, вул. Замкова, 7а
Тел. 4-35-68

Жіноча доля



Щаслива
(продовження)
 Близько нашого села була прикордонна застава. Молоді прикордонники на гарних конях часто їхали кудись селом. Сільські діти захоплювалися бійцями. Ми спиналися на ворота і гукали їм: «Зрастоті». Хлопчики дуже хотіли стати офіцерами, а дівчатка мріяли поїхати кудись далеко, щоб побачити світ. Присутність кордону і прикордонників мала великий виховний вплив на дітвору. Крім цього, поведінка і діяльність батька Ладомира для нас, малих, теж були прикладом. Батько ще хлопцем у громадську втік з дому з товаришем до кіннотників Будьонного, які йшли на Польщу. Коли вершники повернулися, то у Проскурові (нині Хмельницький) цих двох наших списали з армії за «малолітство». Дійсно службу батько відбув теж кіннотникиком, але вже у Середній Азії, воюючи з басмачами.
Початок мого школярського життя збігся з особливою подією. Був 1939 рік. У вересні наше село заполонили солдати. Дітям було цікаво і весело. Військових було багато, у кожного в них зброя, але ніхто ніде не стріляв. Бійці у селі поводилися, як свої. Вони намагалися частувати дітей солдатською кашею, давати нехитрі подаруночки. Їсти вояків скликав горн. Його мелодію можна повторити словами: «Бери ложку, бери бак, як не маєш: то йди так!»
А одного ранку стало тихо-тихо. Ні одного бійця не було в селі. Ми, діти, посумували, але у кожного свої обов’язки і потрібно їх виконувати.
       У школі добре, але наука така штука, що легко не дається. Букви біля брата Васі я вивчила. А читати зовсім не могла. Брат мною не займався. Мама не мала часу й сама була неграмотна, а батька майже не було дома.
На перервах учні йшли у бібліотеку і виносили звідти книжки. Одного разу я теж зайшла туди. Бібліотекар запитав: «А читати ти вмієш?» «Вмію.», - з опалу відповіла. Він дав мені велику тонку ілюстровану книжку і запропонував читати. Що зі мною коїлось, один Бог знає. Я вся горіла, червоніла і терпла. До того я ніколи не читала. І що ви думаєте? Прочитала ціле речення. Бібліотекар дав мені книжку.
Так я і не читала по складах і читаю до цих пір словами, як читала перший раз. Тепер я допомагаю вчитись своїм онукам.
У першому класі мене вчив учитель Романюк. Після закінчення року навчання мені дали похвальну грамоту. Найщасливішим від цього був мій батько. У другому класі вчила вчителька Ганна Семенівна, клас мав свій городець. На грядочках ми сіяли і вирощували різну городину. До нас у клас часто приходила піонервожата – старшокласниця Шаблиста. Запамятались до цих пір слова до танцю, що вона  нас вчила:
Човен хитається серед води,
Бється у хвилю веселу.
Люба дитино, до школи іди
Там буде всім весело.  
Ми далі жили у бабусиній хатині. Нам було добре, але бабця Хима не раз говорила батькові: «Ладомире, постав дітям хату, бо ця ні на що не схожа.» А він відповідав: «У Совєтському Союзі вистачить хат для моїх дітей!» Він у нас був активістом: будував школу-десятирічку, організовував колгоспи і сам був головою.
Згодом батько все ж вирішив побудувати нам хату. Уже привіз дерево і склав на колгоспному тоці, бо ще не було вирішено, де робити забудову.
Якогось дня тато поїхав у Волочиськ, щоб покупляти цвяхи і ще щось із залізяччя, але приїхав ні з чим й напідпитку. Він повідомив, що біснуватий Гітлер оголосив нам війну.  
(Далі буде)
Надія Кармелюк,
ветеран освіти

Благословімо жінку



Лікар-невропатолог Жанна Кретова під сузірям людяності вірна клятві Гіппократа

И с другом, и врагом
ты должен быть хорош!
Кто по натуре добр,
в том злобы не найдёшь.

Обидишь друга –
наживёшь врага ты.
Врага обнимешь –
друга наживёшь.
Омар Хайям, персидський мислитель

Божим промислом четвертого дня весняного березня 1963 року в древньому Кременці в сімї християн Галини Михайлівни та Івана Филимоновича Плетюків народилася Жанна Іванівна Кретова. Цей день свого ювілейного пятдесятиріччя Жанна Іванівна запамятає, як яскраву мить свого життя.
Навчаючись у Кременецькій середній школі №5 всерйоз захопилася біолого-природничими дисциплінами. Поталанило Жанні з класним керівником Марією Василівною Стефановою, яка свою енергію і любов до життя віддавала дітям.
Перед випускними іспитами в 10-Б класі Жанна писала твір на вільну тему: на семи сторінках виклала своє розуміння життя і визначення свого місця в ньому. Через весь твір пройшла думка стати лікарем, щоб усі сили і знання віддати лікуванню людей. Після закінчення десятирічки поїхала складати вступні іспити в Тернопільський державний медичний інститут (тепер медуніверситет) на лікувальний факультет. Жанна встигала і до лекцій підготуватись, і театр відвідати,  ще й займатися громадською діяльністю. В рідний Кременець повернулась на посаду ординатора неврологічного відділення Кременецької центральної районної лікарні…
Нещодавно, йдучи вулицею, Жанна Іванівна зустріла свою давню пацієнтку Анастасію з Горинки.
«Я в минулому перенесла важкий крововилив у мозок і Ви, Жанно Іванівно, разом з Аллою В’ячеславівною і Костянтином Костянтиновичем врятували мені життя.» До слова, всі троє згаданих фахівців у галузі неврології  мають вищу категорію, а районний невропатолог Костянтин Буковський акцентує, що в неврологічному відділенні діє тандем: «Один за всіх – всі за одного». Тепер уже важко точно сказати, скільки було таких випадків, як з пані Анастасією, сотні, тисячі… Багато, дуже багато у неврологічному відділенні докладають зусиль, аби покращити здоровя і продовжити життя пацієнтів.
   Свою роботу Жанна Іванівна виконує із задоволенням. Це добра, світла, привітна людина. Тільки від її присутності хворому стає зразу легше. Іноді ловлю себе на думці, що коли хвора людина розповідає Жанні Іванівні про свої недуги, то насправді це розповідь хворого про себе, свій психологічний стан, сімейні проблеми. Пані Жанна завжди вислухає, підбадьорить, вселить надію на краще…
Невропатолог Жанна Кретова проводить з пацієнтами цікаві бесіди, акцентуючи, що основним багатством людини було, є і буде здоров’я. В швидкоплинному житті і щоденній суєті люди не задумаються про нього і згадують про цей скарб лише тоді, коли втрачають його. Важкі захворювання будь-кого з рідних приносять у сімю горе та сльози.
Від імені адміністрації Кременецької центральної комунальної районної лікарні привітав ювілярку Микола Федорович Сидорук, від імені головного лікаря Григорія Костянтиновича Козакова вручено пам’ятний адрес. Жанна Іванівна – фахівець потужного таланту.  Це стверджує районний рентгенолог Валерій Георгійович Васюрина, підкреслюючи, що з ювіляркою працювати цікаво, бо знає усі тонкощі роботи рентгенологів.
Особливо співчутливе ставлення лікаря-невропатолога Кретової до осіб з обмеженими можливостями – інвалідів, котрим намагається допомогти у всьому. А ось мама ювілярки Галина Михайлівна знає, чому пацієнти тягнуться до Жанни Іванівни, бо кожному з хворих вона дарує часточку своєї душі і тому їй довіряють своє здоров’я. Керується лікар правилом життя: те, чого собі не бажаєш, не бажай іншому.
Часто, тільки переступивши материнський поріг і щось перекусивши, винувато мовить: «Ви не ображайтесь, мамо, мені знову необхідно поспішати на неврологічний виклик». Як же Галині Михайлівні ображатися, якщо медицина стала сімейною династією, бо вже онука Софійка підхопила естафету матері і навчається лікарської справи.
Міцного здоров’я, успіхів побажали Жанні Іванівні медичні колективи поліклінічного та стаціонарних відділень Кременецької ЦКРЛ, вірні друзі, однокласники і, звісно, рідні.
Сьогодні ювілярка вважає себе щасливою: вона завоювала любов, повагу всіх тих, хто її оточує і це завдяки наполегливій, добросовісній праці.
-         При спілкуванні з Жанною Іванівною, – ділиться думками районний невропатолог Костянтин Буковський, - у душі відзивається ніжним дзвоном гармонія прекрасної людини. Цю думку поділяє і колега Алла В’ячеславівна Васюрина.
Друзі!  Закликаю усіх, хто опустив руки від невдач, важких хвороб, під ударами долі втратив життєві орієнтири, чи просто впав у відчай, згадаймо прекрасну жінку Жанну Іванівну Кретову, на долю якої випало чимало бід. У молодому віці завершили свій земний путь батько лікар-хірург Іван Плетюк та чоловік Юрій Кретов. Царство їм небесне. Вистояла перед викликом долі, не затаїла образ, перемогла і продовжує перемагати. В складних життєвих ситуаціях, щоб знайти вірне рішення, Жанна Іванівна звертається до Всевишнього,  і - впевнена вона - Він їй обов’язково вкаже вірний путь.
Іван Малопінський,
член НСЖУ,
Кременець