ОУН-УПА під час німецько-фашистської окупації Дубенщини і в післявоєнний період

ОУН-УПА під час німецько-фашистської окупації Дубенщини і в післявоєнний період

22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на СРСР. Населення України вітало німецьку армію хлібом-сіллю як своїх визволителів від більшовицького режиму. Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далекі від спільних. З точки зору німців – основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу.                                                                                                В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Це об’єднання мало два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” і “Роланд”. Однак принципово різне бачення майбутнього розвитку подій стосовно суверенітету України не могло не викликати конфліктів між націоналістами та гітлерівськими окупантами. “Каменем спотикання” у цьому питанні стало оприлюднення оунівцями 30 червня 1941 року у Львові Акту проголошення державної незалежності України. Але через кілька днів після проголошення держави, гестапо заарештувало і кинуло до в’язниці Бандеру та його прибічників. У вересні 1941 року підрозділи СС заарештували і стратили багатьох провідних членів ОУН-Б, потім – ОУН-М. Лідери ОУН у вересні 1941 року на першій підпільній конференції, таємно зібраній у Львові, визначили, що Німеччина, після своєї перемоги у війні з СРСР, буде протистояти створенню Української держави. Відтак було вирішено перевести у підпілля провідні кадри, паралельно продовжуючи використовувати будь-які легальні методи співпраці для закріплення організаційної мережі ОУН на території всієї України.                                                                                                    

 Члени ОУН, переведені у підпілля, за свідченням тодішнього”урядуючого керівника” Організації М. Лебедя, мали розгорнути військову підготовку, розповсюджувати листівки із закликами до населення не їхати на роботу в Німеччину і не здавати гітлерівцям  продовольчого контингенту, не займатися збиранням і складуванням зброї та боєприпасів                                                                                     На кінець листопада 1941 року німецьке командування було впевнене, що Бандера готує повстання в рейхскомісаріаті “Україна”. 25 листопада 1941 року з Берліна в Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінницю було передано секретний наказ усім службам СД заарештовувати активістів руху Бандери і, після ґрунтовного допиту, таємно знищувати як злочинців.                                                                                                  Масові репресії нацистів проти ОУН призвели до того, що вже восени 1941 року на Волині та Поліссі народились перші українські антифашистські збройні формування, в містах знайшов поширення підпільний рух. Охочих до партизанської війни на той час було більше, ніж достатньо: червоноармійці, що зазнали лиха полону, масово тікали в українські села та ліси, українські націоналісти, що побачили справжнє нутро гітлеризму, українська поліція, що на заклик керівництва пішла зі зброєю в руках у ліси, західноукраїнські комуністи та євреї, яким було просто нікуди діватись, відтак -- втікачі-остарбайтери і вояки дивізії “Галичина”, червоні партизани, польські патріотичні сили – АК і АЛ. Силою, що активно протидіяла німецьким, радянським та польським загарбницьким планам щодо України, вже в 1942 році стала Українська Повстанська Армія. Рівненська область була очищена від німецьких зайд по станицях, підрайонах, районах, надрайонах, і тут встановилась повстанська влада. Терен області було поділено на 5 надрайонів: Дубенський, Здолбунівський, Острозький, Рівненський і Сарненський. Кожен з них складався з кількох районів. У Дубенському надрайоні були: Вербський, Демидівський, Козинський, Млинівський та Радивилівський райони. Кожен район мав відповідні станиці. Головним командиром УПА-Північ був Дмитро Клячківський. Комендантом Дубенського надрайону був повстанець під псевдонімом “Лихо”, організаційно-мобілізаційним референтом          -- П.Захарський, брат обласного керівника СБ. Службу безпеки надрайону очолював “Ватра” – В. Гловацький, політреферентом був “Назар”, господарчою референтурою керував Р.Павлик – “Венус”. Відділами УПА, розташованими по надрайону, командував “Черник” – Д.Казван з Охматкова. Пізніше, коли “Ватру” перевели в обласну СБ, комендантом Дубенського надрайону став “Степан”.   У боротьбі з загарбниками неоціненну роль відіграли жінки. Діяли обласні, надрайонні і районні жіночі комендатури. Дубенський надрайон очолювала “Тополя”, родом з Микитич. Господарчою референтурою керувала “Веселка”.                                 У червні 1943 року всі загони по Рівненській області об’єдналися в єдину Українську Повстанську Армію під командуванням “Клима Савура” – Дмитра Клячківського. Дислокувалися, в основному, в лісах між Крем’янцем і Дубном. Це ті, які входили в Дубенський надрайон. А взагалі повстанці діяли на великій території, окремі сотні здійснювали рейди по всій Правобережній Україні, змушуючи фашистів стримувати свої грабіжницькі апетити.                                                                  Перша сутичка українських партизанів з німецькими жандармами відбулася в білогородському лісі. Загинуло троє вояків, спалено дві німецькі автомашини. Німців було 70, повстанців – 36. Німці відступили.      Партизанами командував “Черник” – командир відділів УПА надрайону. Після акції бойовиків розпустили по домівках, а малий відділ під проводом “Борсука” стаціонував у селах Любомирка, Бущі, Обгові, регулярно змінюючи місце постою. Відділ “Борсука” належав до групи “Крука”.На території Дубенщини діяли одночасно відділи ОУН-М та ОУН-Б (мельниківці й бандерівці). В селі Майдан була  школи підстаршин та медсестринська школа. З села Антонівці, що на Крем’янеччині, на Дубенщину загони “Хрона” (мельниківці) та загони “Крука” (бандерівці) посилали групи для проведення акцій проти окупантів.            У січні 1943 року з Дубенської в’язниці, яка знаходилась у Луцькій брамі, боївкою ОУН-М було визволено заарештованих бойовиків. Лише в 2001 році Мельничук Яків Миколайович зі Студянки розповів про акцію з подробицями. Сам він служив у “Беркута” – лагодив зброю:       «У в’язничній охороні служив один з бойовиків. Він попередив про дату розстрілу в’язнів, і мельниківці вирішили випередити німців та звільнити своїх вояків.                                                                                  До Дубна приїхали двома автомашинами. Спочатку перерізали телефонний провід, потім піднялися на другий поверх, де мешкав комендант Багаш з дружиною, і почали вимагати в нього ключі від камер. Коли той не погодився і вихопив зброю – вбили його і дружину. Знайшли ключі і відчинили двері камер. Потому запропонували тікати всім, хто там був, але зголосилися лише вояки УПА. Серед тих, хто сів у машину, був Іван Коблюк, якого німці заарештували нібито за те, що він морив голодом єврейську втікачку, яку ховав на горищі в кузні. Єврейку потім розстріляли. Син коменданта Багаша працював гайовим у Студянці. Упівці переслідували  його  і одного разу таки застали на гаївці. Будинок підпалили, та лісничий стрибнув у сніг з другого поверху і втік до Смиги. Потім він помстився за батьків і дружину, повісивши двох вояків з Носовиці і Студянки».               6-10 квітня 1943 року бандерівці стягнули всі навколишні боївки і напали на Смигу. У цій акції спалено сушарню деревини, пошкоджено окремі механізми тартака та фабрики меблів. Німці мали великі втрати вбитими. Партизани втратили чотирьох осіб. В акції брало участь 150 вояків під керівництвом “Черника ” та “Юрка”(обидва з Дубенщини). 7 травня 1943 року на шосе Смига-Судобичі, недалеко від переїзду залізниці Крем’янець-Дубно, відділ ОУН помилково розстріляв автомобіль, у якому їхав архієпископ Олексій – Волинський і Кременецький. Він був проти Української Православної Автокефальної Церкви. При підтримці німців Олексій хотів затвердити верховенство Української Православної Автономної Церкви і їхав до Луцька скаржитись на священиків УАПЦ. Офіційно в пресі німці оголосили, що Олексія вбили більшовики, бо не хотіли розголошувати, що український народ почав боротьбу незалежно від більшовиків.           Після спалення німцями дотла села Стіжок, українські партизани влаштували засідку в лісі, за селом, і знищили 90 ворожих солдатів.               

Біля села Буща відділ, під командуванням “Макухи”, не дав калмикам спалити село. Тут вороги втратили двох своїх солдатів. Після Стіжка розпочалась реорганізація УПА. Створено сотні, чоти, рої. У другій половині травня 1943 року група “Хрона” в кількості 150  вояків була виділена на Дубенщину для скріплення боївок. З дубенською групою пішли: “Лисенко”, “Арієць”, “Угренко”, “Чорнота”. На шосе Судобичі-Дубно розстріляли дві автомашини з німцями. У німців 7 убитих і 2 поранених. “Угренко” з 18 бойовиками залишився в дубенській групі і створив сотню на Дубенську округу.                         У наведених вище фактах, взятих з книги про Макса Скорупського “Туди, де бій за волю”, ми зберегли всі власні назви /ОУН-УПА/ такими, якими їх подає автор.                                 У 1943 році Дубенщиною пройшло славнозвісне з’єднання Ковпака. П.О.Савчук у своїй книжці “Дубно у роки Великої Вітчизняної війни”, пише про те, що трудящі краю з великою радістю зустрічали народних месників. Одержавши повідомлення про пересування партизанів, окупанти посилили охорону воєнних об’єктів, залізничного полотна. Вздовж колії, через кожні 4-5 км, стояли блок-пости, на озброєнні яких були кулемети і навіть міномети, а через кожний кілометр стояв вартовий з вівчаркою.

Ковпаківці подолали залізничну колію за 40 хвилин.Поки з’єднання відпочивало в лісі, мінери висадили в повітря 6 ворожих ешелонів. Учасник походу В.О. Войцехович, Герой Радянського Союзу, згадував: “Знову відзначились Вася Олійник та Яків Давидович. На Василевому рахунку ешелон з цукром, що йшов до Німеччини, а на міні, поставленій Давидовичем, підірвався біля села Рачин ешелон зі стратегічним вантажем. У третьому батальйоні мінер М. Верейкін підірвав паровоз і 20 вагонів, а О. Лукашенко – паровоз і 38 вагонів з зерном. Не менший успіх випав на долю мінерів другого батальйону: А.П. Казимиров та О.М. Боженко підірвали на перегоні Кам’яниця-Дубно два ешелони”.                                                                                  Довгі роки радянські історики надавали рейдові Ковпака великого значення. Але була й інша сторона цього рейду: в кожному селі чи хуторі, через який проходили ковпаківці, залишалися невинно вбиті чоловіки, згвалтовані жінки та дівчата, розграбовані оселі. Люди, почувши про наближення Ковпака, втікали в ліси, залишивши напризволяще свої господарства, а після повернення знаходили знівечені хати, над якими поглумилися “визволителі”. Під час рейду Ковпака з ним зустрічалися в селі Майдан відділи “Бульби” і ”Крука”. Переговори завершились мирно, але ковпаківці залишили після себе заміновані дороги і лісові стежки, а бойовики УПА, в свою чергу, “пошарпали” кілька обозів, які завершували колону з’єднання.                                                                                                               Малярчук Михайло Антонович в УПА служив комендантом жандармерії і мав у підпорядкуванні 42 вояки:  «Відбивали в німців цукор, збіжжя. Одного разу, дізнавшись, що в Озерянах стоїть ешелон з цукром, розібрали колію в Спасові, розігнали німців і мадярів і вивантажили все на підводи. У Боцянівці в млині забрали кілька тонн борошна, з якого потім жінки виготовляли локшину і пекли хліб. У Носовиці відбили у німців склад з обмундируванням. На початку травня 1943 року приїжджав Роман Шухевич з охороною, бачив його особисто. У Теремному, біля Острога, намагалися порозумітися з ковпаківцями і схилити до співпраці. Коли ж це не вдалося – перехопили в них літак з Великої Землі  з набоями і зброєю».                                                                                              Єфимчук Василь Денисович --  ветеран   УПА з Млинівщини. Батько був петлюрівцем. Восени 1942 року Єфимчука, який мав за плечима семирічку і курси вчителів (навчався в Дубні), призначили підрайоновим у Млинівський район. На терені В.Д.Єфимчука дислокувалось дві чоти вояків, з якими разом він виходив на операції: відбивали в німців машини, обози і забезпечували себе зерном і м’ясом.                     Підрозділ УПА, в якому служив Єфимчук, провів блискучу операцію по ліквідації лінії зв’язку між Млиновом і Рівним. Все це було виконано за одну ніч. Таким чином, Млинів був відрізаний від Рівного, і це дестабілізувало роботу німецького командування.           На початку жовтня 1943 року підрозділ ліквідував ворожу залогу і знищив гуральню в Сатиєві, яка постачала спирт для потреб німців на фронті.

         Спогади колишнього керівника штабу Південної округи УПА Андрія Дольницького опублікував у 1992 році працівник редакції газети “Вісник Дубенщини” Петро Яковчук: “Під час минулої війни німців підтримували мадяри. Одна мадярська дивізія охороняла відтинок залізниці від Радивилова до Шепетівки і мала штаб у Мирогощі. Вздовж залізниці розташовувались укріплені пункти, т.зв. станиці. Вояки УПА нападали на угорців як спільників німців і щоб здобути зброю. Особливою активністю відзначався командир теренової сотні Здолбунівського повіту “Крук”, який влітку  1943 року стояв з частиною сотні біля села Конюшки Дубенського району (нині Квітневе)”. “Крук” зліквідував мало не цілу станицю біля Глинська і, почуваючи свою силу, надіслав командирові угорської станиці в Конюшках лист з вимогою до 24-ї години скласти зброю, пообіцявши, що угорських вояків бандерівці переведуть на їх батьківщину.                                   Командир угорців зустрівся ввечері з “Круком” в одній з хат у Конюшках і відповів, що пристає на такий ультиматум, але не відразу, бо якщо тільки одна станиця здасться, то німці роззброять інші і помстяться на його співвітчизниках. Через те потрібно обговорити цю  справу з вищим командиром УПА.                                                                                  “Крук” запросив зі штабу сотника Дольницького. Керівник відділу розвідки Південної округи УПА перебалакав з угорським офіцером теж у Конюшках.    Угорець заявив, що він є резервістом і не бачить ніякого інтересу поборювати українських повстанців, які воюють за свободу свого краю. Але, продовжив, зрозумійте мою ситуацію: здати мені зброю неможливо, бо коли повернуся зі своїми людьми в Угорщину – мене і моїх вояків засудять як дезертирів, отож вплиньте на “Крука”, щоб анулював ультиматум, інакше ми будемо змушені боронитися.         Дольницький погодився, але попросив угорського лейтенанта переказати цю розмову своєму командуванню. Днів через три командири угорської дивізії передали через “Крука” у штаб УПА пропозицію зустрітися і обговорити умови співіснування.          Шеф штабу Південної групи УПА  ”Голубенко” негативно поставився до можливості перемир’я з угорцями. На його думку, угорці є окупантами української землі і їх треба бити, як тільки можна. По-друге, договір з ними завдасть і моральної  шкоди, оскільки УПА будуть звинувачувати у співпраці з гнобителями України. Проте Дольницький так не думав і висловив свої міркування командирові групи Петру Олійнику (”Енею”).Той відразу віддав розпорядження  не робити спровокованих нападів на угорські частини, а Дольницького послав до Головного штабу УПА. Головний штаб поставився до переговорів позитивно і призначив делегацію у складі Дольницького, члена Проводу ОУН Омеляна Логуша (”Іванова”) та заступника Дольницького – “Палія”. Втрьох вони виїхали  підводою на місце переговорів у Мирогощу. Спочатку прибули на зв’язковий пункт у Липу, де перечекали до вечора, а тоді вирушили до умовленої хати в Мирогощі. У штабній кімнаті при вході української делегації встали з-за столу шеф команди угорських військ в Україні підполковник Падані, майор генерального штабу Вецкенді і перекладач, старший лейтенант штабу угорських військ в Україні Вейг.  Привітавши гостей, Падані заявив, що Угорщина не має в Україні жодних інтересів ні політичного, ні територіального характеру. Доказом може служити те, що угорський уряд відмовився від пропозиції німців окупувати адміністративно Підкарпаття і Поділля і в інтересах наших народів вилучити непотрібне кровопролиття. У відповіді Омелян Богуш ствердив, що УПА виступає тільки в обороні інтересів українського народу, в такій площині можливі дальші розмови з угорцями.                              

         Надалі угорці й бандерівці жили мирно до кінця окупації нашого краю. Колишній вояк УПА Михайло Макарук згадував, що зустрічав мадярів, які поверталися на батьківщину. Упівці і населення годували їх. Мадяри були в уніформі, а зброю віддали українським повстанцям. Бійці УПА готувалися супроводжувати їх  і охороняти від нападу німців. Працівник лісництва в Семидубах Юрій Пасічник був свідком бою вояків УПА з німцями. Свої спогади він опублікував у статті “Бій на хуторі” в газеті “Вісник Дубенщини”:            “У липні 1943 року німці їхали автомашиною в Грядки, щоб добути курей, кабанчика і просто пограбувати селян, які на той час уже не поставляли продукти в Дубно – ігнорували накази німецької влади. На хуторі Видранка /колишня німецька колонія/ їм назустріч виїхала підвода з п’ятьма озброєними вояками УПА. Одного повстанця німецька куля наздогнала відразу, а інші оточили хутір. У тій перестрілці вбито одного німця і двох поранено. Фашисти викликали по рації підмогу, але побачивши, що потрапляють в оточення, вирвалися з нього і втекли.                                                                          До УПА приєднувалися й поневолені народи СРСР. Організовані німцями в допоміжні німецькі військові відділи, вони використовувались для боротьби з червоними партизанами чи як карні.        Німці робили спроби кинути їх проти українських повстанців, але під час акцій вони переходили на бік УПА. Найбільший наплив цього елементу до УПА спостерігався в воєнних округах: Рівне, Здолбунів, Крем’янець, Дубно.                        У тритомнику нашого земляка Миколи Сивіцького “Польсько-українські конфліктні події” прослідковується історія польсько-українських стосунків, починаючи з ХVІ ст. і закінчуючи нинішнім часом. Глибокий аналіз цих стосунків автор підкріплює сотнями архівних документів, і хоч події висвітлені цілком безкорисливо по відношенню до польського і українського народів, М.Сивіцького переслідувала польська влада, звинувачуючи в зраді землі, на якій живе. Безперечно, силою, що активно протидіяла німецьким, радянським і польським загарбницьким планам щодо України була Українська Повстанська Армія. Але влітку 1942 року серед чисельних антифашистських формувань, що діяли на Волині та Поліссі, з’явилось ще одне, кому з часом належало відіграти неабияку  роль у міжнаціональних протиріччях та кривавих конфліктах у краї. Йдеться про загін особливого призначення, яким командуав полковник Медведєв. Він закріпив за собою громадську думку як висококваліфікований осередок дезінформації, політичних провокацій та терористичних актів не тільки проти українського національно-визвольного руху, а й протии широких верств населення взагалі. Медведівці переслідували мету – шляхом політичних убивств високопоставлених гітлерівських високих військових  чинів, приписуючи їх бандерівцям, викликати у місцевого населення ненависть до ОУН-УПА.   

З вересня 1943 року по березень 1944 року террорист і розвідник Микола Кузнєцов /Пауль Зіберт/ здійснив до десятка вбивств високопоставлених гітлерівських осіб, залишаючи на місці злочину предмети, які явно вказували на причетність до цього українських націоналістів. Гітлерівці розстріляли натомість більше 3000 заручників – мирних громадян Рівненщини, Львівщини, Тернопільщини та інших областей України.         Однією із жертв був Протас Тимощук з села Микитичі Дубенського району, який працював адміністратором редакції газети “Волинь”у Рівному. Редактором цієї газети був Улас Самчук. Німецька куля наздогнала Тимощука, коли він, рятуючись, вискакував із вікна. Потім німці, розібравшись, дозволили поховати його з належними почестями.              Серед багатьох тисяч замордованих фашистами заручників – більшість становили цвіт української нації.                                                                               За даними радянських партизанів, найбільшого розмаху антинімецькі акції українських повстанців набули на початку квітня 1943 року в районах: Мізоч, Острог, Крем’янець, Дубно, Верба. Цікаві факти приводить І.К.Патриляк у статті “До питання про внесок ОУН та УПА у боротьбу проти нацистських окупантів на території України”, надрукованій в “Українському історичному журналі” №5 за 2004 рік. Автор пише, що під час нападу на містечко Верба було вбито 120 німецьких солдатів. У статті також повідомляється, що чисельність УПА, за підрахунками німецьких спецслужб, у квітні 1943 року сягнула 8-10 тисяч вояків. Нацисти панічно повідомляли, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених до вивозу в Німеччину. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації, в районі Рівного спалено всі тартаки й убито близько 400 їхніх керівників і працівників. Сам рейхскомісар  Еріх Кох, звітуючись перед Берліном, писав, що на Волині лишилося тільки два райони, вільні від “банд”, а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля. Німецький генерал-комісар Волині й Поділля у своєму звіті наголошував, що у районах Горохів, Любомль, Дубно, Луцьк, Крем’янець повністю “панують націоналістичні банди”і далі вів:” Це вже можна говорити про повстання”.                                                                                                                                         Боротьба УПА за звільнення рідного краю від фашистів та більшовиків продовжувалась і після того, як пройшов фронт. На відділи УПА кинули багатотисячні війська НКВС, а потім – і регулярної армії. Навесні 1944 року в Рівненській області було сконцентровано 8754 солдати (одна дивізія і чотири бригади). Невдовзі кинули ще п’ять бронепотягів. Командування УПА дало повстанцям наказ ні в які сутички з ворогами не вступати, а лише давати належну відсіч загонам, які йшли в обозі для організації боротьби з УПА та проведення репресій серед цивільного населення, котре вороже ставилось до більшовиків.                                                                                                                                        У прифронтовій смузі почалася мобілізація в Червону Армію, безоплатно конфісковували коней, сільськогосподарський реманент. Розгортались широкомасштабні акції проти УПА, прокотилась хвиля арештів невинних людей. Чимало мобілізованих утікало і приєднувалось до УПА. До закінчення війни чекісти не в силі були впокорити західноукраїнське населення, задушити національно-визвольний рух. Але коли вже можна було кинути все проти “внутрішніх ворогів”, розпочався небачений досі терор. Такого на Дубенщині не було ні за поляків, ні за німців. У т.зв. “винищувальні батальйони” вербувалися навіть злочинці, п’яниці і колишні прислужники німців, і їх наділяли всіма тими правами насильства, якими користувалися штатні енкаведисти. Під приводом пошуку повстанців, вони вривалися до хат, забирали найцінніші речі, і не було кому поскаржитись. Найжорстокіше поводилися з тими, у кого син чи брат був у повстанцях. Знайшлися й донощики, які інформували енкаведистів, де квартирують відділи УПА і хто їм допомагає. Щоб посіяти страх серед населення, яке допомагало повстанцям, енкаведисти влаштовували прилюдні страти вояків УПА. Дубенчани пам’ятають той день, коли їх зігнали на майдан споглядати повішення трьох повстанців.                                                                                                       Ще в 1943 році в Полтаві НКВС створив школу для підготовки агентів до засилання в УПА. Ці провокатори навмисне знущалися над безневинним населенням, щоб компрометувати повстанців.                                       У багатотомному виданні “Літопис Української Повстанської Армії”, яке вийшло друком у Торонто (Канада) в 1982 році, опубліковано чимало підпільних друкованих видань, штабних паперів, оперативних донесень, наказів командування, які відкрили невідомі досі сторінки “діяльності” провокаційних банд, створених НКВС.                                                   Чималий внесок у розвінчення злочинних груп, сформованих на території Рівненщини і Млинівщини зокрема, належить Миколі Руцькому, автору книги “Голгофа”. Ця книга саме про комуністичних перевертнів, які пролили ріки крові ні в чому не повинних людей лише для того, щоб скомпрометувати УПА в очах українського народу. Звинувачувальна стаття М.Руцького з’явилась у газеті “Волинь” за 15 жовтня 1993 року. Епіграфом до статті стали наступні слова: “Долиною смерті хотіли зробити Західну Україну”вірні ленінці. КПСС-КПУ у 40-х роках сформували на Рівненщині 49 спецгруп НКВД, які, маскуючись під бандерівців, катували наших людей, кидали їх у криниці. Більшовицькі упирі вбили майже 20000 мирних жителів. Через провокації енкаведистів, спрямованих проти українців, німці розстріляли більше 105 тисяч заручників. І кілька десятиліть ці злочини комунідеологія приписувала “українським буржуазним націоналістам”.                                       Більшовицькі перевертні носили тризуби, віталися “Слава Україні”, розмовляли по-українськи, навіть молилися Богу – були свої. За даними доктора юридичних наук, полковника Івана Біласа, найбільше таких банд було сформовано в Рівненській області. Відповідно і загиблих людей було найбільше. На Рівненщині вони вбили 1604 визнаних діячів національно-визвольного руху. Один Сафат Панасюк, главар банди енкаведистів, замордував більше 500 наших земляків. Люди, залякані репресіями НКВС, довго мовчали, але сьогодні правда пробивається до нас завдяки сміливим і свідомим громадянам. Микола Руцький знайшов свідків страшних злочинів свого земляка з Ільпибок Сафата Панасюка. Свідчила Софія Солошкова, Семен Часник, Павло Пекарський, Петро Марчук, Федір Бурець.                                                                   Павло Пекарський дивом зберіг негатив фотографії, на якій зображені енкаведистські упирі разом з Сафатом, офіцером Демидівського райвідділу НКВС Черновим та іншими начальниками райвідділів, а також начальником Демидівського райвідділу НКВС Трофімовим. Всього у спецзагоні було 50 бойовиків, добре озброєних і навчених. Вони хапали дівчат – вчительок, медсестер, присланих зі Східної України - ґвалтували, потім прив’язували за ноги до нагнутих дерев і розривали. Сафат замордував політреферента “Байду”, Андрія Кравчука з Рудки, сина сім’ї Яковчуків та рідного брата Софії Солошкової. Долиною смерті став останній притулок для 34 мешканців польського села Пащиха. Сафат зі своєю бандою знищив цих поляків разом з дітьми і повкидав у криницю. Від осель кати залишили тільки попіл. Для здійснення своїх планів вони не гребували навіть підступними методами: шляхом залякувань членів родин вояків УПА збирали дані про криївки, малим дітям пропонували ласощі, і ті виказували тих, хто переховується. У лісах енкаведисти влаштовували облави, прочісування, засідки. Переодягені в однострій УПА, вони проводили в селах мобілізацію, а потім знищували людей.                                            Перед Великоднем 1944 року в селах була проведена мобілізація в УПА. Літнім чоловікам і молодим хлопцям було наказано прийти в неділю в урочище Гурби неподалік Мізоча. Планувалося знищити не тільки вояків УПА, а й тих, які могли поповнити її ряди – юнаків. У Мізоч прибув ешелон з військами, танками, артилерією. Війська НКВС підтягувалися з Дубна, Крем’янця, Острога, Шумська, Здолбунова. Всього було кинуто 30 000 карателів. У Гурбах було оточено      приблизно 3500 вояків регулярної армії повстанців і 1500 цивільних мешканців навколишніх сіл, які переховувалися в лісах. У книзі І.Марчука та О.Тищенка “Гурби: квітень 1944 року” наведено статистичні дані про те, що втрати УПА становили 30%, цивільного населення – 70%. Енкаведисти у своїх звітах подали явно зменшену кількість убитих. Навіть ця скупа статистика вказує на те, що ця битва була однією з найкривавіших в історії визвольних змагань українського народу проти фашистського та більшовицького поневолення.                                                В Дубні живе очевидець і учасник битви в Гурбах – Ганна Бобровська. Після закінчення трьохмісячних курсів медсестер, організованих УПА, вона допомагала лікувати поранених, яких щодня привозили дуже багато, бо бої в лісах не вщухали. Особливо багато поранених було після битви в Гурбах, яка тривала три дні. Тоді чекісти замордували останнього сотенного біля Повчі. В оточених закінчувалась вода, їжа, медикаменти. Ганну Бобровську (”Незабудка”) з подругою “Марусею” послали до своїх домівок за потрібним. При виході              з лісу дівчата потрапили до рук енкаведистів. Після нетривалих допитів їх відпустили. Наступного дня дівчата повернулися до лісу і застали там жахливу картину: багато крові, поранених. Потім п.Ганна доліковувала поранених у криївці, де їх і виявили чекісти. В результаті – 20 років таборів, з яких відбула тільки 9,5 --  в Норильську.                                                           Дубенські відділи УПА-Північ вирушили на схід. Разом з ними вирушив і Михайло Панасюк з Птичі. Зі своїм куренем він з боями пройшов весь Дубенський район, Острозький і Березнівський і повернувся на Дубенщину, позаяк відділи було розпущено. Дуже швидко його заарештували і утримували в Дубенській тюрмі. Потім були сталінські табори і уранові копальні, де він позбувся здоров’я на все життя. Свої спогади М.Панасюк видав невеличкою книжиною “Вам сурми не грали…”, але почерпнути з неї можна чимало.  У спогадах п.Михайла проглядається моральне обличчя вояка УПА і, як наслідок, -- усієї Української Повстанської Армії в цілому: порядок, дисципліна, почуття обов’язку, мужність. Саме такою була українська народна армія, у якій зброя стріляла лише в ворогів, у якій не було місця здирництву, грабіжництву і всім тим  негативним явищам, які їй приписувала більшовицька пропаганда.                                                                                                            Визвольна боротьба українського народу була придушена величезною силою, яка прийшла зі зброєю, репресіями і таборами смерті на нашу землю під егідою Сталіна. Довгі десятиліття з тавром “ворогів народу” колишні вояки УПА спокутували свою”провину” в далекому Сибіру, у вічній мерзлоті, гинучи від нелюдських знущань, непосильної праці і хвороб. Не всім пощастило дожити до того часу, коли з них зняли всі обвинувачення і реабілітували в очах свого народу.                                                          Протягом 1945 року УПА втратила 9000 убитими і 24000 полоненими. Загонами УПА було знищено 20000 військовослужбовців та чекістів, які вели з ними боротьбу.                                                                                        У другій половині 1944 року до смертної кари в Дубенській в’язниці було засуджено 1144 полонених вояків УПА. Список засуджених і досі неповний – багато документів ще й нині знаходиться за сімома замками.

Акції   німців   проти   ОУН- УПА   на  Дубенщині.               В.Гриневич. Історія українського війська. 1917-1995. –Львів, Світ, 1996. – с. 521-522.                                                                                                                   “У 1943 році поширилися акції німців проти УПА на всій Волині. Вони створили окремий штаб “ББ” з центром у Володимирі під проводом штурмбанфюрера СС Плятле й підпорядкували йому всі військові і поліційні вілліли для боротьби з УПА. Ці відділи для чергової акції одержали значне поповнення. Наприклад, для існуючих на Волині 11-ти моторизованих з’єднань німецької поліції. німці спорядили ще 5 нових з’єднань. Створено 5 баз для концентрованого наступу на Любомль, Володимир, Горохів, Дубно, Гощу.                                                                                    Відділи УПА були попереджені про маршрути німців. Таким чином, моторизовані з’єднання німецької жандармерії просувались: 58-е – з Дубна до Острога, 60-е – з Кобрина до Турійська, 47-е – з Матієва до Лаврова, 48-е – з Любомля до Гощі “.

Данилюк Михайло. Повстанський записник. – Київ, 1993. – С. 114.  :                       “24 квітня 1943 року, якраз у Великодню суботу, у містечку Верба німці розстріляли Йосипа, Петра та Михайла Панасюків і їхню матір та родича Івана Цимбалюка. Йосип був дубенським повітовим провідником ОУН, Петро – військовим комендантом Дубенщини (псевдо “Ворон”), Іван – підпільником, Михайло не воював зовсім, жив при матері”.                  Літопис УПА. т.2. – Торонто, Канада, 1990:                                                                   “13 жовтня 1943 року до села Нараєва Дубенського району приїхали на 15 автомашинах німецько-польські погромники. Вони почали грабувати, палити й убивати селян. Вбили 5-х людей і спалили 50 господарств. Тут їх атакувала сотня місцевої збройної самооборони. В бою вбито 2-х німців, решта втекла”.                                                                                              “16 жовтня 1943 року розстріляно в Луцькій в’язниці 23 українських в’язнів, а в Дубенській -- 60”.                                                                            “В містечку Верба на Дубенщині 6 жовтня 1943 року гестапо розстріляло 20-х українців. Родичів розстріляних узяли як заручників. Крайсляндвірт у Вербі заявив, що німці будуть бомбити всі “непокірні села”, а всю рідню членів УПА будуть розстрілювати”.                                                        “Німці сидять у Дубні та Радивилові. Використовують польський елемент для розправ з українськими селянами. Села винищують з допомогою літаків. (Дядьковичі, Берег, Нова Носовиця, Крилів та інші)”. Газета “Волинь” від 8 липня 1994р. Стаття “Ось так було у Варковичах”:                                                                                                                                         “Німецька окупаційна влада сприяла розколу українського православ’я, щоб запобігати національно-визвольному рухові на Волині. Піп с. Варковичі  доніс у гестапо на 22-х прихильників УАПЦ. Їх заарештували і розстріляли в Рівненській в’язниці. Прізвище того попа – Федір Гайденко”.                                                                                                                              Жителька міста Дубна Савчук Галина Іванівна 1936 р.н. згадує: “У Дубні, на місці нинішнього будинку з магазином “Малюк”, у 1940-х роках був базар. Тут в окупацію німці вішали спійманих вояків УПА. Бачила трьох повішених, яких не дозволяли знімати кілька днів”.                                     Дубенчанка Дьоміна Тетяна Степанівна згадує: “Серед учнів української гімназії ім. Симона Петлюри були хлопці – члени ОУН. Після того, як у 1942 році повстанці вбили викладачку німецької мови за постійне знущання і побиття учнів, німці розстріляли на площі перед нинішнім готелем “Дубно” вісьмох учнів, яких прирівнювали до партизан. Для приглушення пострілів вмикали гучну музику і стріляли по двоє”.        

Тамара Дмитренко, заввідділу історії

Державного історико-культурного заповідника м. Дубна