Щаслива

Жіноча доля

У нашій сім’ї життя відбувалось у три етапи: до війни, у війну і після війни. Мається на увазі Велику Вітчизняну. Мама якось розповідала, що у ті далекі довоєнні роки ходили по селах старі мудрі дідусі. Такий зайшов у хату Кармелюків села Авратина, що на Хмельниччині. У колисці на вервечках серед хати гойдалось народжене дитя. Це була дівчинка, названа Надією. Дідусь підійшов до колиски, глянув на дитину і сказав: «Ця дівчинка дуже щаслива і буде приносити щастя тим, хто її оточуватиме.» Нікому у селі не розповідали про це, а сім’я у хаті знала. Коли я ледь підросла, то всі завжди згадували мене, як щось вирішувалось, чи якийсь почин чогось був.

- Роби ти, говори ти – бо ти щаслива, - радили брати, батьки чи бабуся Ярина.

Пам’ятаю себе від одного року життя, коли мій братик Василь, казали, старший на три роки, возив мене на лопаті. Мама мене і ніжно щипала, бо я була тугенька, батько гордився мною, а бабуся називала мене зозулькою. Тішились мною і раділи моєму народженню, бо у бабусі було шестеро дочок і померли вони всі від дитячих хвороб. Вижили чотири сини – Василь, Ладамир, Артем і Матвій.

Щось я випустила про себе.

Возив мене Василь на лопаті по подвір’ю. Потім став крутити навколо себе - і я випала на землю, а легка лопата достала мене кінчиком по голові. На крик з’явився батько Ладамир. Я лежала, ямка лівого ока була повна крові. Хтось мене став рятувати, а батько метнувя за «нянькою». За Васильком і слід пропав. Потоптався батько на місточку, попогрожував… А Вася лежав і тремтів під місточком, де батько тупотів ногами. Коли помили мене, то побачили, що око ціле, а тільки розсічена ліва брова. Ця ранка швидко загоїлася, а шрам лишився, але його не видно, бо брови широкі.

Не було спокою батькам із нами. А надто вже із синочками. Я цього не бачила, а Вася уже школярем розповідав, як у ті ж роки, коли мене бавили, брати запалили соломицю біля хлівчика і надумали гасити не водою, а сніпками, розшиваючи накриття хліва.

Мабуть, у голодомор батько виїхав у Крим і покликав туди маму з нами трьома. Пам’ятаю, що ми були на палубі кораблика. Погода чудова. Вася і Тимофій десь поволоклись, а мама сиділа в оточенні авратинських та інших жінок і про щось говорила. Раптом хлопчики обидва прибігли, тримаючи за сіднички. Причина у тім, що вони десь знайшли якусь коробку і стали її крутити. Зразу ж з’явились два моряки, зняли зі себе пояси і вцідили братикам по сідничках. Коли знайшлися хлопці, мама згадала про мене. Я сиділа на товстій мотузці, що була розвішана по краях палуби, як на гойдалці, і спала. Мама не змогла нічого поробити. Хтось швидко мене вхопив, бо, вважай, я була над водою. Потім десь ми вибрались з пароплава на тропу у шлюпку. Я, мала, затримала потік людей, бо побачила копійку на східцях. Знову мамі біда, бо діти дуже мучили її. 

(Далі буде)

Надія Кармелюк,

ветеран освіти,

с. Лопушне,

Кременеччина