Жіноча доля

Щаслива

(продовження)

 Близько нашого села була прикордонна застава. Молоді прикордонники на гарних конях часто їхали кудись селом. Сільські діти захоплювалися бійцями. Ми спиналися на ворота і гукали їм: «Зрастоті». Хлопчики дуже хотіли стати офіцерами, а дівчатка мріяли поїхати кудись далеко, щоб побачити світ. Присутність кордону і прикордонників мала великий виховний вплив на дітвору. Крім цього, поведінка і діяльність батька Ладомира для нас, малих, теж були прикладом. Батько ще хлопцем у громадську втік з дому з товаришем до кіннотників Будьонного, які йшли на Польщу. Коли вершники повернулися, то у Проскурові (нині Хмельницький) цих двох наших списали з армії за «малолітство». Дійсно службу батько відбув теж кіннотникиком, але вже у Середній Азії, воюючи з басмачами.

Початок мого школярського життя збігся з особливою подією. Був 1939 рік. У вересні наше село заполонили солдати. Дітям було цікаво і весело. Військових було багато, у кожного в них зброя, але ніхто ніде не стріляв. Бійці у селі поводилися, як свої. Вони намагалися частувати дітей солдатською кашею, давати нехитрі подаруночки. Їсти вояків скликав горн. Його мелодію можна повторити словами: «Бери ложку, бери бак, як не маєш: то йди так!»

А одного ранку стало тихо-тихо. Ні одного бійця не було в селі. Ми, діти, посумували, але у кожного свої обов’язки і потрібно їх виконувати.

       У школі добре, але наука така штука, що легко не дається. Букви біля брата Васі я вивчила. А читати зовсім не могла. Брат мною не займався. Мама не мала часу й сама була неграмотна, а батька майже не було дома.

На перервах учні йшли у бібліотеку і виносили звідти книжки. Одного разу я теж зайшла туди. Бібліотекар запитав: «А читати ти вмієш?» «Вмію.», - з опалу відповіла. Він дав мені велику тонку ілюстровану книжку і запропонував читати. Що зі мною коїлось, один Бог знає. Я вся горіла, червоніла і терпла. До того я ніколи не читала. І що ви думаєте? Прочитала ціле речення. Бібліотекар дав мені книжку.

Так я і не читала по складах і читаю до цих пір словами, як читала перший раз. Тепер я допомагаю вчитись своїм онукам.

У першому класі мене вчив учитель Романюк. Після закінчення року навчання мені дали похвальну грамоту. Найщасливішим від цього був мій батько. У другому класі вчила вчителька Ганна Семенівна, клас мав свій городець. На грядочках ми сіяли і вирощували різну городину. До нас у клас часто приходила піонервожата – старшокласниця Шаблиста. Запам’ятались до цих пір слова до танцю, що вона  нас вчила:

Човен хитається серед води,

Б’ється у хвилю веселу.

Люба дитино, до школи іди

Там буде всім весело.  

Ми далі жили у бабусиній хатині. Нам було добре, але бабця Хима не раз говорила батькові: «Ладомире, постав дітям хату, бо ця ні на що не схожа.» А він відповідав: «У Совєтському Союзі вистачить хат для моїх дітей!» Він у нас був активістом: будував школу-десятирічку, організовував колгоспи і сам був головою.

Згодом батько все ж вирішив побудувати нам хату. Уже привіз дерево і склав на колгоспному тоці, бо ще не було вирішено, де робити забудову.

Якогось дня тато поїхав у Волочиськ, щоб покупляти цвяхи і ще щось із залізяччя, але приїхав ні з чим й напідпитку. Він повідомив, що біснуватий Гітлер оголосив нам війну.  

(Далі буде)

Надія Кармелюк,

ветеран освіти