Радимо прочитати

Небезпечні ігри

Філіп К. Дік "Помутніння"

Щож, почну з головного. Всі, у кого синдром пошуку прихованого сенсу перейшов у хронічну стадію, можуть далі не читати. Це книга без жодних "якби" і всіляких "можливо". Вона про наслідки ігор серед проїжджої частини. Автор не приховав серед рядків жодного повчання і послання для майбутніх поколінь. Про це він люб’язно повідомляє у післямові. Одразу перед подякою тим, кого вже давно немає серед живих.

Та все ж це не просто слова заради слів. Це слова заради висновків...

У не такому і далекому майбутньому (яке є звичним "полем бою" для Філіпа Діка) наркоманія розростається до просто таки жахливих розмірів. Поширюється по всьому "організму" суспільства, неначе рак. І найпопулярнішим наркотиком стає таємничий "препарт С" - безпечний, органічний і недорогий. Та це все - просто реклама, ширма. "С" - це щось набагато серйозніше. Це Страх, Сум, Сумбур, Сором, Самотність і врешті - Смерть.

Для боротьби з наркоманією створено спеціальні управління, служби і підрозділи поліції. Вони засилають своїх агентів, замаскованих під наркоманів, у самий центр подій - "гарячі точки" на картах поставок і драгдиллерів. Порядні громадяни, можливо, зустрічають їх кожного дня. Вони відвертаються, кривляться їм у слід, не знаючи, що ці люди бережуть їх спокій. Наркомани і диллери щодня з ними спілкуються, не здогадуючись, хто це такі, адже вони переконливіші за них самих.

Навіть вони не знають одне одного в обличчя. Лише кодові імена і маски - спеціальні костюми, які не дозволяють розпізнати реальний облік людини.

Та чи знають вони добре самих себе, аби не заплутатися в цьому круговерті масок і шифровок?...

Тож одного дня в управління приходить анонімне повідомлення - донос на деякого Боба Арктора. Звинувачення його самого і його подружки Донни не тільки у поширенні наркотиків, а й змові проти влади і тероризмі. Справу доручають вести інспектору Фреду. Одному з тих, хто носить маску. І без неї він - найпереконливіший наркоман серед всіх нарокманів, любителів повільної смерті.  Той, хто без маски, і є Боб Арктор. Чи, можливо, Боб і є маскою, а Фред - реальна особистість?...

 Давно, коли ще не було "С", не було служби, він - Боб Арктор - мав все: сім’ю, роботу, великий дім з білим парканом і собаку. Та одного разу, вдарившись головою об полицю на кухні, він надміру розсердився. Коли біль дещо стих, Боб зрозумів, що ненавидить не полицю, а своє життя. Сіре, одноманітне, пусте життя, в якому його змушують любити те, що він ненавидить і робити те, чого він не хоче робити. Боб вирішив міняти ситуацію. Врешті в нього залишилися дім, пес і "С".

Дік веде за собою читача по лабіринтах розуму людини, котра добровільно вибрала "повільну смерть". Точніше, її підштовхнули, та розкриття подробиць може знищити інтерес до прочитання книги. Адже, по суті, рішення прийняти наркотик нічим не різниться від рішення стрибнути під машину. Просто очевидний результат наступає дещо пізніше.

Коли ж у реальному світі таке поняття як "радіти життю сьогодні, неначе завтра не буде" дещо, скажімо так, божевільне, то  світі наркотиків - це просто постійний реальний стан. Тільки от біда в тому, що ейфорія минає. Двері, які могли б вести у казковий сад, де єдинороги і райдуги, зникають - і лишаються тільки порожнеча і безліч всіляких "С". Навіть тебе самого може не залишитися...

Неначе небезпечна гра дітей посеред проїжджої частини... Гратися замість того, аби дорослішати. Втікти в світ марень та ілюзій замість того, аби зіткнутися з проблемами і вирішити їх. Автор відкидає можливість існування Долі для героїв. Адже будь-хто з них у будь-яку мить може прийняти рішення зійти з проїжджої частини. Та вони не зробили цього з власної волі. Вони продовжували гратися. Як, власне, і все суспільство. Байдужіть з одного боку і страх з іншого закривають очі, зав’язують руки. Врешті, позбавлений можливості діяти або хоча б бачити, куди ти йдеш, ти гинеш. Можливо, не помираєш буквально. Та вже не повністю живий - просто доживаючий, існуючий, яким і став головний герой, піддавшись своїм внутрішнім демонам, дозволивши їм взяти над собою верх і змусити все частіше тікати в світ марень.

Автор називає цей роман собою. І разом з тим говорить, що там просто опис наслідків, але ніяк не якесь назідання чи заклики. Нічого, типу «вони могли б» чи «їм варто було б», там не має. І не було ніколи...

Та робити висновки читачеві не може завадити ніхто.

P.S. У версії для надто заклопотаних чи лінивих знято фільм за книгою. Щож, якщо чесно, то це одна з тих небагатьох стрічок, випущених за романом, яка не зруйнувала весь сюжет книги. Фільм вартий того, аби бути переглянутим.

Тетяна Марченко,

Луцьк