Розкажу про гарну людину

Залишив батьківський поріг,

Все подолав. І переміг.

До поселенців селища Лісоруб, що на Уралі, звістка про смерть тирана прийшла наступного дня. Всі люди перехрестились і тихенько раділи, бо щиро вірили в позитивні зміни у їхньому бідовому і злиденному житті.

А в сім’ю Василя Дзіканюка, 22 березня, саме на велике християнське свято – 40-х святих - постукав лелека. Дружина Степанія Іллівна народила сина. І назвали його Михайлом.

Як тільки батьки у 1967 році повернулися на Україну у своє рідне село Сапанів, Михайлик пішов до школи. А 9-й 10-й класи закінчував у СШ №2 м.Кременець. Тут, серед однолітків, юнак зарекомендував себе позитивно: і як вірний товариш, і як відповідальний учень, і як вправний спортсмен, бо вже в ті роки серйозно захоплювався футболом і шахами. Це хобі зберіг і донині. Ось нещодавно, беручи участь у шаховому турнірі на Кубок Орлова, зайняв призове місце.

Після закінчення школи Михайла захопила романтика, і, як тисячі йому подібних, за комсомольською путівкою подався в Крим, у місто Красногвардійськ, де і опанував свою першу робочу професію – монтажник. Працював на новобудовах. Звідти його призвали в армію. Службу довелося проходити в Чехословаччині (існувала колись така держава чехів і словаків).

А після демобілізації вирішив освоювати текстильну галузь на Тернопільському бавовняному комбінаті, куди масово їхала молодь зі всієї України і не тільки. Це був незабутній час юності, коли все задумане легко здійснювалось, лише треба було бути трішки наполегливішим. Михайло ніколи не пас задніх, працюючи на ТБК, ще й встигав заочно навчатися в Чернівецькому текстильному технікумі, який, між іншим, закінчив з відзнакою. Робота цікава, захоплююча, атмосфера на велетенському підприємстві була чудова, колектив молодий і переважно жіночий. Дівчата не раз і не два кидали закохані погляди в бік молодого красеня… А він, дочекавшись вихідних, стрімголов летів у Кременець, туди, де чекала його кохана і найкраща з-поміж всіх, його Світлана. Так тривало до тих пір, поки 26.07.1975 року молоді люди побралися, створивши міцну сім’ю Дзіканюків. І Михайло, щоб бути поруч із дружиною, повертається в Кременець і йде працювати на ватну фабрику. Починав з помічника майстра, згодом обіймає посаду інженера з техніки безпеки.

В той час у нашому місті завершилось будівництво ф-ки «Ватин» і починає потроху набирати обертів нове, сучасне, складне виробництво. Дуже не вистачає спеціалістів. І Дзіканюку пропонують посаду майстра, а згодом стає Михайло Васильович начальником цеху. Ватинка, подолавши труднощі росту, нарощує випуск продукції, переходить на 2-х змінну роботу. В цехи приходить багато молоді на нове, їм невідоме обладнання. І всіх треба навчати, щоб надалі могли самостійно і успішно працювати. Ось тут як ніколи і знадобилися набуті знання і напрацьований професійний досвід керівника. А в сім’ї Дзіканюків на той час уже підростають два сини-соколи: старший – Владислав, а молодший - Олександр.

Саме в цей час соціалістична планова система починає буксувати, дає збій. То на фабрику з Узбекистану не поступає сировина – бавовна. То з Росії не доходять комплектуючі, то залізниця не дає вагони для відвантаження ватину. І так чим дальше, тим гірше. Колектив лихоманить, вперше з’явилося страшне слово – скорочення.

І Михайло Васильович робить несподіваний для всіх крок. Звільняється і їде на заробітки на Північ в Тюменську область у м.Ноябрськ. На той час половина населення міста складалася з українців і серед них чимало проживало колишніх кременчан. І знов пану Михайлові довелося підтверджувати, що він - справжній чоловік – вчиться і оволодіває новою професією пилорамника. Зими в Ноябрську були справді до -50С. А літом мошкара, гедзи, комарі – спасу від них немає.

…Серпень 1991-го приніс новий сюрприз: СРСР припинив існування. І тепер Росія стала закордоном. У життєвій долі мого героя, мов у дзеркалі, відбилися десятки тисяч біографій, подібних і не зовсім, отого повоєнного покоління, коли згасали авторитети, втрачалися звичні цінності. І щоб якось вижити, не втратити людяності, пережити стреси, безгрошів’я і відсутність роботи, треба було віднайти в собі сили і мужність змінити обставини і змінитися самому.

Дзіканюк ще раз кидає виклик примхливій долі. Виробляє закордонний паспорт і їде на заробітки в Чехію. Тепер тут панує жорстокий капіталізм, гроші треба заробляти важкою каторжною працею. Михайло знайомиться з такими як він заробітчанами і знов навчається на плиточника-облицювальника. І хоч робота не з легких і дуже відповідальна, бо вся майстерність на лице; тут халтура не проходить, зате вона приносить задоволення і матеріальну стабільність.

Є такий мудрий вислів, що за життя справжній чоловік повинен посадити дерево, побудувати дім і виростити сина. Всі ці критерії в повному обсязі стосуються нашого героя. Ще маленьким хлопчиком разом з батьком вони садили біля хати вишні та черешні. Потім, подорослішавши, щороку на комуністичних суботниках, разом із друзями Дзіканюк висаджував сотні дерев, озеленюючи наше місто.

І хату він побудував і не одну, працюючи будівельником у Криму, в Чехії, а згодом і в Москві, куди тоді кидала його доля.

Ну а про синів мова окрема. В парі із Світланою Михайлівною вони виростили, виховали і вивчили двох чудових хлопців, які вже самі створили свої сім’ї: Владислав дружина його Лариса і їхні діти Яна і Вероніка, та Олександр і Марія і їхня дочка Діана.

Дід душі не чає в своїх онуках, бо то його радість, утіха і сенс подальшого життя.  Дуже нелегкий період випав на долю Михайла Васильовича, та не розгубився, не заблукав він в тенетах хаосу, завжди знаходив правильний вихід із будь-якого скрутного становища заради великої любові до сім’ї, дружини та дітей, сміливо робив перший крок у вірному напрямку, залишаючись завжди людиною у найвищому розумінні цього слова.

В’ячеслав Майоров,

член НСЖУ