З
перекладацького зошита
Ярослав Івашкевич
Іква і Я
Я: Вербова водо, в важкі години
Звідкіль, скажи нам,
зелень плинеш?
Якісь засмучені та
натхненні
Твої пахучі хвилі зелені.
О Ікво, Ікво, п’янка і
тиха,
Твоя струмина вербово дика,
І плинеш швидко крізь
денне світло.
Чи мрієш, водо, його
зустріти?
Іква: Він вже не стане серед дороги.
Адже для нього мій шепіт -
вбогий.
Він чує гуркоти океану.
Та швидше мчати не
перестану.
Ще раз в очі його
погляну.
Я : Вони ж погасли, заніміло тіло.
Вже череп’яні кістки
зжовтіли.
Прах позбирають, волосся
зв’яжуть
І поховати в далях
накажуть.
Іква: Спішу крізь плини та водорий.
Ще, може, друже, його
омию.
За Стир і Прип’ять,
Дніпро і море,
Що простелилися перед
зором.
Щомиті мчу через всі
моменти
Самітний, гордий, з
тестаментом.
Допоки вплину в морську
стихію,
Допоки руки у ній зігрію
–
Боюсь: до тебе уже не вспію.
Я смутки тії не заколишу,
Як то колись у човні в мить
тиші,
Коли латаття так чарувало,
Й вінок русалок всім
дарувало.
Ох, я маляточко колисала,
Його лице у воді вмивала.
Була свічадом для
хлопченяти,
А нині мушу труну
гойдати.
Ще ждуть на мене шляхів
печалі,
А він втікає в небесні
далі.
Доки до нього таки
долину,
То час сховає ту
домовину.
Я: Чекай-но, Ікво, зажди, ручаю!
Отого праху уже немає,
Зотліли кості, розпалось
тіло.
Душа увись молода
злетіла.
Я думав бігти, його
зустріти,
Аби зірницю морську
уздріти.
Аби почути надводну
пісню,
Де смутку й ладу завжди
тісно.
Допоки вирвусь у
піднебесся,
Допоки звільнюсь з часу
крутіння.
Він, як Люцифер, князем
небесним
Угору злине важкою тінню.
Мене даремно з собою
кличеш –
Нам не побачить його
обличчя.
Зорі тієї не наздогнати –
Йдемо самітно, він хоче
мчати,
Бо відпливає під дужим
вітром.
Під цим глибоким й дивним
повітрям.
Доки долаємо земні
пороги,
Уже не встигнемо пройти
дороги.
Він відлітає без
повертання,
Вітрила хмар розгортає
літання.
В небесні прірви летить
зорею...
Його сховали хмарин
киреї...
З польської переклав
Ігор Фарина,
м.
Шумськ.
No comments:
Post a Comment