ДВІ НАТУРНИЦІ
– Давай, Андрію, ще по
одненькій, – мовив сам до себе художник і хлюпнув у чарку віскі. – Таким не
часто випадає смакувати. Хоча, правду кажучи, наша горілочка набагато ліпша.
Але дарованому коневі в зуби не заглядають...
Андрій розкошував сам за
столом, заставленим сиром, ковбасою, рибою, печивом, помаранчами та іншими фруктами
й увінчаним великою пляшкою віскі. Зі спальні долинали голоси, та до них не
прислухався. Нецікаво. Що можуть говорити двоє, котрим він щойно позичив цю
кімнату для любовних утіх. А натомість отримав ось ці наїдки й питво і
можливість розбурхати притлумлену хронічним безгрошів’ям художню уяву. Із неї
виринали нестворені, але продумані до деталей картини, на них оживали козаки та
обличчя друзів, барвистилися краєвиди й натюрморти...
Йому було добре. Не хотілося
думати ні про дружину, котра вже сьомий рік в Італії і хтозна, чи повернеться
сюди, бо переказували, що живе там із синьйором, ні про дітей, які, завівши
власні сім’ї, навідувалися до батька тільки на великі свята. Тішився, що має
харчів на кілька днів, упродовж яких можна не сушити собі голову тяжкими
роздумами, коли ж хтось нарешті купить його картину...
Раптом у двері подзвонили. Раз, вдруге, втретє. Наполегливо.
Андрій стрепенувся, струснув головою, розганяючи алкогольний туман, і зачовгав
витоптаними тапочками по давно не митій підлозі у коридор.
– Хто там?
Він не чекав нікого, та й будь-чий візит саме тепер, коли в
спальні його давній друг вигепкував із своєю новою пасією, був небажаний.
– Із “Водоканалу”, – озвався жіночий голос. – Лічильники
звіряємо.
Довелося впустити. Точніше, відхилитися, бо миловидна молодичка
років сорока влетіла у квартиру, як торпеда.
– Де вони?
– Як де, – здивувавсь. – Там, де в усіх. Один у кухні, а інший – у
туалеті. Прошу дуже, дивіться, звіряйте.
– Не грайте вар’ята! – несподівано зло гаркнула незнайомка. – Я
не про лічильники.
– А про що? – ще раз струсонув головою Андрій і спробував
пригладити довгі патли та витерти вуса: все-таки зайшла дама, хоча й
розсерджена.
– Де мій Олександр і його... – на мить запнулася, добираючи
слово. Зупинилася на м’якшому: – І його лярва.
Андрій ще не придумав, що відповісти, як енергійна молодичка
метнулася до дверей спальні:
– Та що це я в спільника запитую?! Вони, голубчики, звичайно ж, у
спальні, де ж їм іще бути...
Сіпнула за
ручку, заклацала нею. Марно. Двері були зачинені з середини.
Андрій полегшено зітхнув і витер із чола краплі холодного поту.
Повернувшись до столу, налив собі чарку віскі, залпом випив. Згадав улюблену
приказку містечкового бомонду: “Ніщо так не допомагає активізувати думку в
скрутну хвилину, як алкоголь”.
Повернувся до дами, котра не відходила від дверей до спальні.
– Ви не бажаєте розділити зі мною трапезу? – запропонував.
– Ні! – відрубала непрохана гостя. – Єдине, чого я зараз бажаю, –
це набити морду своєму Олександрові. Та його отій...
Віскі дало бажаний результат, і в голові Андрія блимнув рятівний
промінчик:
– Але ж там нема ніякого Олександра. У спальні переодягається моя
натурниця. Он мольберт, бачите? Зараз вона позуватиме... Картина
називатиметься “Ранок над ставом”...
– Не вішайте мені лапшу на вуха. Я вистежила солодку парочку,
бачила, як ці голубочки зайшли у ваш під’їзд.
– Стривайте, стривайте, дамочко... – посміливішав од випитого
художник. – Ви щойно сказали: “У ваш під’їзд”. Але ж у нашому під’їзді –
двадцять квартир. І моя – на останньому, п’ятому поверсі. Чому ви вирішили,
що...
Молодичка не дала договорити:
– Усі інші помешкання я вже обійшла. Там удома або діти, або
старі. Тільки тут, у вас, ті безсовісні могли звити собі кубло розпусти. Та й
цей стіл підтверджує...
– Що
підтверджує? – тягнув час господар, метикуючи, як діяти далі.
– Підказує, що мій сизокрилий, якого біс під ребро штрикає,
розплатився з вами ось цими бухлом і хавчиком, а сам пішов до спальні гарцювати
з отією... Думає, як обсадив мене дітьми, то я вже з хати не вийду? Ні, зараз
натовчу їм обом пики, повириваю тій лахудрі волосся, бо в мого вже нема що
виривати!..
2. У спальні
– Що зараз буде? – прошепотіла у вухо Олександрові.
– Не знаю, – чесно відповів той. – Але одягнутися, мабуть, треба
якнайшвидше. Тихенько.
Обоє завовтузились, як миші в кублі, стараючись не видати себе
звуками.
3. У вітальні
– Навіщо ви будете виривати волосся невинній людині? – ще раз
ковтнувши віскі, Андрій відчув, що спокійнішає. – Я ж вам сказав: там, у
спальні, – моя натурниця.
– То хай відчинить двері! – рішуче притупнула ногою молодичка.
– А ви у
такій ситуації відчинили б? – потягнувся за сигаретою Андрій. – Бідова
студентка, підробляє в мене... Правда, я й сам, як бачите з обстановки у
квартирі, не з багатих, але ділюся, чим можу, – смачно затягнувся дорогою
цигаркою, з тих, що приніс Олександр. – Розумієте, митець не може не творити,
шановна пані... До речі, не знаю, як вас звати...
– Як це не має? – аж підстрибнув художник, щось прокрутивши у
голові. Ледь похитуючись, підійшов до стелажа з книжками, витягнув “Словник
імен”, здмухнув із нього пилюку й розгорнув на потрібній сторінці. – Ось послухайте.
Ім’я Лідія походить від назви стародавньої держави на заході Малої Азії. Там
проживали племена лідійців... Так-так-так... Була незалежною державою... Потім
її захопили перси... Опісля – під владою Олександра Македонського.
– Олександра?! – згадавши своє, зойкнула молодичка і знову
затарбала за ручку на дверях спальні.
– Послухайте далі, – всміхнувсь Андрій, не випускаючи словника з
рук. – Людина з іменем Лідія від дитинства дуже допитлива. Вона обов’язково
хоче все почути і все побачити... – зиркнув на жінку, ніби переконуючись, що
вона симпатична. – Може, все-таки присядете?
Мить подумавши, молодичка підійшла до столу.
Андрій, зірвавшись із місця, з поклоном підсунув стільця.
– Коли я був ще студентом у Львові, ми дуже любили вино “Лідія”.
Досі пам’ятаю його смак... Солодке, із запахом винограду. І мрії після нього
солодкі. На жаль, не можу запропонувати вам “Лідії”, але прошу: не відмовляйтеся
від віскі. Навіть моя юна натурниця дозволила собі кілька крапель. Пляшка майже
двісті гривень вартує...
– Майже двісті гривень? – перепитала жінка. – Добре, налийте
трішки, щоб знала, на яку отруту люди гроші викидають...
– Отруту? –
вдавано образивсь Андрій. – Це ж справжнє, марочне...
Зробивши кілька ковточків, Лідія підкреслено скривилась, але
промовчала.
– Закусуйте, будь ласка, – подав тарілку і виделку Андрій. – А я
тим часом прочитаю те, що вам приємно буде почути...
4. У спальні
– Він тягне час, – прошепотів Еммі Олександр. – А ми мусимо щось
придумати для власного порятунку...
– А що, що можна придумати? – очі білявки налилися сльозами. – Ти
ще якось виплутаєшся, а я... Мені – гаплик. Треба ж такому трапитися: дружина
начальника відділу податкової застукала свого законного чоловіка з його
підлеглою у робочий час на знятій за провізію, алкоголь і цигарки квартиру... Я
вже бачу цю фразу в газетах, чую по радіо, телебаченню. І фото нас обох бачу.
– У тебе бурхлива фантазія, – Олександр обняв Емму за плечі. Вона
тремтіла.
– Ні, це в тебе нема фантазії. Ти не можеш придумати, як нам
виплутатися. Та що тобі? У тебе скрізь зв’язки, тебе навіть із роботи не
виженуть. А якщо й попруть, то друзі наступного ж дня прилаштують на інше
тепленьке місце. Ще й підхвалюватимуть тебе, що на тридцять років молодшу зняв.
Дружина покричить-пошумить і вибачить. У вас же четверо дітей, а вона за тобою
– як у Бога за пазухою. А мене що чекає? Ганьба і безробіття. Хто мене візьме
на роботу з такою репутацією?!. Моя бідна мама не переживе того, що її доня
так вляпалася, – схлипнула Емма.
Олександр
поклав їй пальця на губи, мовляв, тихіше, але вона враз відкинула його руку.
– Я вже придумала! І ти допоможеш мені. Зараз скрутимо всі
простирадла, зв’яжемо їх, доточимо рушниками, Андрієвим одягом та ще чимось,
що знайдемо тут, – і я спущуся через вікно.
– Ти збожеволіла, Еммо! Це ж п’ятий поверх. Оте щось не витримає,
розв’яжеться чи обірветься, гримнеш на землю – тоді точно в газетах напишуть.
І по телевізору покажуть –розпластане тіло на квітнику. Смерть на тлі краси...
– Я легенька, п’ятдесят кілограмів, ти ж знаєш. Головне – щоби
твоя Ліда мене тут не застала. А ти вже якось викрутишся, – зірвала з ліжка
простирадло. – Пошукай ще у шафі, діставай усе, що може пригодитися.
– Будуть мати на що дивитися сусіди і з цього, і з сусідніх
будинків, – схопив Емму за руку Олександр. – Інспектор податкової – і раптом
альпіністка на простирадлах та рушниках...
(Далі буде)
Богдан Мельничук,
Тернопіль
No comments:
Post a Comment