Мій біль - Афганістан

Борт «два півсотні два»на базу не повернувся…

Той день військовий льотчик Микола Підлужний запам’ятав на все життя. Згадувати про ті далекі події у Афганістані без болю у серці неможливо. Відтоді 16 травня 1987 року став другим днем народження для Миколи, а для інших бійців - останнім у їх житті…

Лист, який прийшов від матері загиблого солдата із Росії Агафії Степанівни Воронцової, відновив у пам’яті події Афганської війни у далекому вже 1987 році. Бойові гелікоптери рятували тоді групу спецназу, яка потрапила в оточення. Перших чотири гвинтокрили, які наблизились до місця бою в ущелині Форсі, неподалік Пакистану, були збиті душманами. Лише екіпажу МІ-8, яким командував капітан Андрій Тіханочкін, вдалося наблизитись до групи спецназу, не зважаючи на шалений вогонь. У складі цього ж екіпажу служив штурманом наш земляк Микола Підлужний.

На фото: екіпаж МІ-8 зліва на право вгорі - Микола Підлужний, Андрій Тіханочкін, Сергій Каплін, внизу – екіпаж Олександра Юрченка перед останнім бойовим вильотом

Микола Підлужний біля борту МІ-8 «два півсотні два», Афганістан, 1987 рік

-          Того дня ми отримали наказ, - згадує Микола Ів

анович, - будь-що забрати з поля бою 40 наших бійців, які потрапили в оточення. Перші 4 екіпажі, два МІ-24 і два МІ-8 зразу ж були знищені прицільним вогнем афганців. Одна надія лишалася на наш екіпаж. Коли прилетіли до ущелини Форсі, ми побачили значно більше наших солдат, які виривалися з оточення. Їх було близько сотні, тому за один раз не змогли врятувати усіх бійців. До найближчої нашої бази ми доставили понад двадцять наших спецназівців і знову повертались на місце бою. І так було 4 рази. Для того, аби забрати більше солдатів, скинули весь зайвий вантаж з гвинтокрила. І вже, коли вирішили  забрати останніх бійців, ми потрапили під шквальний вогонь талібів. Командир екіпажу Андрій Тіханочкін загинув на місці, а мені та другому пілоту Сергію Капліну дивом вдалося вижити. Тоді ми вже разом із спецназівцями виривались із оточення. Бій тривав 43 хвилини, кожна з яких тягнулася цілу вічність. Усі ми отримали поранення, але, слава Богу, нас вчасно забрали  з поля бою наші ж колеги – бойовий екіпаж МІ-8 та група спецпідрозділу пошуково-рятувального загону. Згодом усі льотчики, які брали участь у рятуванні спецназівців, отримали бойові нагороди: ордени Червоної Зірки та За службу Батьківщині третього ступеня – посмертно. Такі ж нагороди отримали і ми з Сергієм. Богу дякувати, не посмертно…

До цих спогадів ветерана-афганця спонукали болючі рядки листа, який надійшов нещодавно до Миколи Підлужного із Росії від матері колишнього спецназівця Віктора Воронцова. У листі вона передає прохання свого сина, який помер нещодавно від старих ран, знайти в Україні військового льотчика Миколу Підлужного, який врятував його від неминучої загибелі, і подякувати. Це були його передсмертні слова. Мати виконала наказ сина і надіслала свій лист на адресу голови Кременецької РДА Юрію Фецовичу, який передав материнську подяку Миколі Підлужному. Читаючи материнське послання, він згадав події запеклого бою у далекому 87-му. І знову афганський біль роз’ятрив старі рани, переповнив серце болем за загиблими бойовими побратимами і любов’ю до рідної землі, своїх ближніх, вірою в те, що нас чекає мирне і світле майбутнє…      

Віктор Хмілецький