Подвижники нескореної Церкви

Подвижники нескореної Церкви

Він страждав за Христову віру

або Духовний подвиг блаженного єпископа Хомишина

Славний уродженець Тернопілля і духовний подвижник Української греко-католицької церкви владика Григорій Хомишин пережив шість державних влад та загинув смертю Христового мученика, так і не дочекавшись прижиттєвої реабілітації за необґрунтовані репресії. Упродовж десятиліть він покірно ніс тяжкий хрест страждань за Христову віру, а в 2001 році Папа Римський Іван Павло ІІ зарахував його до лику блаженних.

Якось у розмові із заслуженим учителем України, багатолітнім керівником колишнього дитячого будинку в Заліщиках і першим директором відновленої Заліщицької гімназії Пантелеймоном Хомишиним ми торкнулися діяльності його родича (рідного брата дідуся) єпископа Григорія Хомишина. Пантелеймон Григорович розповів багато цікавого про великого патріота, місіонера, мученика, станіславського єпископа Григорія Хомишина. Вони були і родичами, і односельцями – із села Гадинківці нині Гусятинського району.

Знаючи Пантелеймона Григоровича майже півстоліття, у радянські часи про таке ми навіть не сміли говорити. І тільки за незалежної України ця тема стала відкритою. Однак наша розмова, – сказав під кінець тривалої бесіди  внучатий племінник єпископа, – буде не повною, якщо самому не прочитати хоча б щось із його духовно-писемної спадщини.

    Будучи уродженцем Тернопільщини, Григорій Хомишин понад півстоліття своєї духовної діяльності віддав  прикарпатському краю, у  тому числі понад сорок років -  єпископом Станіславської (нині – Івано-Франківськ)  єпархії, куди належала частина греко-католицьких громад Тернопілля. 

Єпископ Хомишин висвятив чисельну армію духівників і був прикладом для них, як і для всієї пастви, вірного служіння греко-католицькій церкві, українській державності. За них боровся, за них і віддав своє життя. Власне про його подвижницьке життя йдеться у книзі «Владика Григорій Хомишин», яку видав діаспорний історик, священик і колишній підлеглий владики отець Петро Мельничук.

З чотирьохсотсторінкового видання довідуємося, що Григорій Хомишин народився 1867 року у селі Гадинківці у селянській родині. Закінчив місцеву школу, Тернопільську гімназію та богословський факультет Львівського університету. Після висвячення на священика отримав парафію у м. Станіславі, звідки невдовзі був направлений у Віденську вищу духовну академію, де отримав звання доктора богослов’я і знову повернувся на Станіславщину. Чотири роки працював ректором Львівської духовної семінарії. В 1904 році митрополит Шептицький висвятив Григорія Хомишина у єпископи і оприділив його керівником Станіславської єпархії, де служив до моменту його арешту 1945 року.

До речі, владику Григорія радянська влада арештовувала двічі. Перший раз — 1939 року. Вдруге -  наприкінці березня 1945 року і вивезли спочатку у Львівську в’язницю, а звідтіля вже хворого – у Лук’янівську тюрму до Києва. З перших допитів його  звинувачували у зраді народу за те, що  він, мовляв,  закликав український народ до покори польській владі у Галичині. А насправді, у противагу кровній боротьбі з польською владою, єпископ вважав здобуття Галичиною автономії, а згодом і незалежності конституційним шляхом. 

Тому лицемірні звинувачення залишмо на совісті слідчого КДБ, а на користь арештанта Хомишина віднесімо той факт, що при всіх владах, (а він пережив їх аж шість!) до кінця залишався із своїми парафіянами і в такий найпереконливіший спосіб засвідчив свою відданість українському народові.

На допитах, які тривали  денно і вночі, єпископ вів себе гідно і впевнено, представникам репресивних органів відповідав, не приховуючи своєї позиції до віри, незалежності України, особистої боротьби за неї впродовж усього життя.

Так, на запитання слідчого про ставлення греко-католицької церкви до встановлення радянської влади в Україні 1917 року, єпископ відповів:

– Будучи противником революції, Ватикан, католицька церква і я особисто віднеслись до встановлення радянської влади в Росії і в Україні, вороже. З перших днів ми вели активну боротьбу проти радянської влади, виховуючи своїх вірних у дусі ненависті до радянського ладу, прагнучи паралізувати  ріст симпатій населення Західної України і всього світу до радянського ладу і його політики.

Тоді ж греко-католицьке духовенство Західних областей України разом з українськими патріотами проявило велику активність у створенні Української Галицької Армії, яка була направлена для боротьби проти радянської влади. Я, як і інші священики нашої церкви, закликали населення Галичини вступали в УГА для боротьби проти радянської влади.

Єпископ Хомишин був переконаний, що Галичина завжди повинна вчитися у західноєвропейських держав і брати з них приклад. «Я завжди був противником Радянського Союзу і всього, що іде зі Сходу…» Як актуально звучать ці слова й сьогодні, коли наш північний сусід затягує Україну в новоутворення на кшталт Радянського Союзу.

Вдруге єпископа Григорія Хомишина арештували у березні 1945 року, майже одночасно з усіма владиками УГКЦ. Йому інкримінували «агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення радянської влади». Останній допит ревного подвижника УГКЦ  відбувся 11 вересня того ж року. Він, не зважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на слово.

Складний період боротьби двох тоталітарних  режимів, очолюваних людиноненависниками Сталіним і Гітлером, на стику яких опинилася Галичина, характеризувався типовим для тоталітаризму ставленням до всіх державних, політичних і громадських інституцій. Через те представники громадських і політичних організацій не мали можливості займати нейтральну до пануючого режиму позицію. «Хто не з нами – той проти нас!» Це більшовицьке гасло залишилося чинним і актуальним під час німецької окупації. Церква не могла втриматися на позиціях невтручання в політичні процеси, що відбувалися в суспільстві, і за будь-яких обставин їй просто не було б дозволено це зробити…

...Слідчі НКВС з Хомишиним працювали досить інтенсивно. Допити тривали з 21 квітня до 11 вересня 1945 р. Було оформлено 36 протоколів. Менше, ніж за місяць, відбулося 9 допитів, найтриваліший з яких тривав понад 11 годин.

На запитання слідчого: «А коли б вас випустили на волю, що б ви робили?», кир Григорій без вагання відповів: «Те саме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я — слуга Христа, а ви — Його вороги».

Можна було би наводити чимало інших прикладів відданості єпископа українській державності, греко-католицькій церкві, які він утверджував своїм життям і відстоював у жорстоких допитах більшовицької тюрми, в якій після восьми місяців нестерпних фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.

Останній раз кир Хомишина допитували 11 вересня 1945 р. Строк його перебування у казематах офіційно закінчувався 16 жовтня 1945 р., але ув’язнення єпископа продовжувалося. Жахливі тюремні умови, виснажливі довготривалі допити, погана їжа вкоротили віку 78-літній людині. 18 вересня лікар внутрішньої тюрми НКДБ УРСР визнав непридатність заарештованого до фізичної праці з огляду на його похилий вік. 21 грудня 1945 р. з внутрішньої в’язниці НКДБ Г. Хомишина було переведено до в’язничного шпиталю, а 28 грудня, не витримавши тюремних тортур, він помер (за іншими даними дата смерті владики – 17 січня 1947 року після вироку 1946 року про 10-літнє ув’язнення).  

І тим не менше, навіть офіційний діагноз смерті, в якому пишеться не вся правда, є найважливішим документальним свідченням мученицької смерті слуги Божого єпископа Григорія Хомишина.

Протоколи допитів владики дають багато матеріалу для роздумів, зокрема аналізу поведінки вірних слуг системи - слідчих, які бачили в особі греко-католицької  церкві кровного ворога. Протоколи писалися мовою слідчого, з притаманним для карних органів того часу кримінальним жаргоном, якого владика Григорій за свого життя не вживав жодного разу. Мова протоколів також свідчить, що вони відбувалися в атмосфері фізичного і психологічного терору. Та, не зважаючи на це, заарештовані владики твердо і послідовно відстоювали свої світоглядні і життєві позиції.

…У листопаді 1995 року прокуратура Івано-Франківської області затвердила висновок про посмертну реабілітацію колишнього в’язня Комишина як необгрунотовано репресованого, оскільки його вина в інкримінованих йому злочинах не доведена…

Єпископ Хомишин, як інші єпископи-політв’язні, не дочекався прижиттєвого визнання цієї очевидної істини. Але й сьогодні це визнання не зайве. Воно потрібне не лише оновленій Галичині, але й усій Українській державі для того, щоб сповна вшанувати видатних українців, людей високої духовності, яким дано було за життя взяти на свої плечі тяжкий хрест страждань за свої щирі переконання та Христову віру.

Сьогодні про праведні діяння єпископа Хомишина з’являється багато літератури, спогадів. Його ім’я гідно вшановують на Тернопіллі, зокрема, у серпні 2007 року відкрито пам’ятник на його малій батьківщині – у селі Гадинківці, пам’ятні знаки встановлено у Чорткові,  на території дяківсько–катехитичної академії та інших місцях, пов’язаних з  його іменем. А 2001 року під час перебування в Україні Папа Римський Іван Павло ІІ при мільйонній аудиторії українських вірних зарахував великомученика Григорія Хомишина до лику блаженних.                                          

Василь ДРОЗД,

історик, член НСЖУ

м. Заліщики