Мій біль - Афганістан

У Крижах пам’ятають афганську війну…

          Війна… Це слово завжди звучить моторошно та страшно. Особливо, коли ця війна далеко від Батьківщини та родини; війна, яка велася в іншому культурно-побутовому світі, що так швидко забирала життя юнаків з України… Мова про Афганістан. У свідомості українців ця війна залишила неоднозначне сприйняття та слід. 

           15 лютого минула чергова 24 річниця з дня виведення радянських військ з «дружнього» тоді Афганістану. Крізь призму минулих років хтось скаже, що ця війна була даремна та непотрібна. І це буде правда! Хтось зауважить, що марні жертви цієї війни. І це теж буде правда. Але правдою буде і те, що в українських юнаків 80-90-х років ХХ століття іншого вибору в умовах тоталітарної держави не було. 

            Чи потрібно сьогодні пам’ятати жертв цієї війни? Так. Щоб не допустити  помилок у майбутньому. Пам’ятати для того, щоб ніколи в Україні її громадян не посилали на подібні війни…

            Вже стало доброю традицією у Крижівській ЗОШ І-ІІ ступенів Кременецького району згадувати тих, хто не повернувся з «афганської війни». У приміщенні школи була проведена Лінійка пам’яті «Афганістан – ти серця мого біль».

          Під музику «Аве Марія» виходять ведучі, які спочатку коротко розповідають про країну Афганістан. На екрані один одного змінюють слайди про «країну кривавих маків». У залі запалюють свічку, свічку пам’яті про нашого односельця Валерія Дмитровича Циганюка (1963-1984р.р.)            

           Сім’я Циганюків виховувала трьох чудових доньок: Раїсу, Ганну та Галину. А коли 3 вересня  1963 року народився син Валерій, батьки були безмежно щасливими. З дитинства ріс спокійним, виваженим.  Хлопець старанно навчався у місцевій школі, брав активну участь у шкільному житті та мріяв  про подорожі. Тому й професію свого життя обрав – машиніст.

          Не знали-не відали батьки, яка трагічна доля випаде їхньому наймолодшому улюбленцю…  Односельці запам’ятали хлопця здатним відчувати чужу біду, вміючим розрадити, допомогти.

           До служби в армії навчався у Здолбунівському залізнодорожному училищі. Пішов  працювати помічником машиніста електровоза в залізничне депо м. Кривий Ріг. На військову службу у Збройні Сили СРСР був призваний 29 вересня 1983 року Жовтневим райвійськкоматом м. Кривий Ріг. У республіці Афганістан перебував з січня 1984 року. Рядовий. Служив у військовій частині пп 86997.

            На екрані показано відеокліп пісні «Напиши мне письмо про Афган».  Після цього школяр  Воронюк Володимир – учень 9 класу  у військовій формі зачитує лист Валерія додому:

• «…Служу  я за 45 км  від Термеза і за 60 км  від Кабула в Зеленій долині, поблизу Панджшерської ущелини. Сюди добиралися 5 діб. Першу ніч навіть спати було не по собі, а тепер вже нічого, звик до всього, що тут діється. З нашого полку залишилося лише 100 чоловік, решту перевели сюди, у Баграм. Звісно, нікому не хотілося під кінець служби переходити сюди. Але нас не питають. Навіть ті, кому весною додому, теж приїхали…»  

         Цього  листа Валерій Циганюк написав 26.03.1984 року. Написав нову адресу, сподівався на відповідь та запевняв родину, що під Новий рік буде вдома…  Не судилося. За місяць Валерія не стало.

          У залі тихо звучить музика. Зоя Тригуба, учениця 7 класу, зачитує реквієм у цифрах: «…через горнило «Афгану» пройшло 620 тисяч радянських воїнів і 21 тисяча робітників і службовців. Загальні людські втрати – 14453 особи…»

      Ганна Сідловська, учениця 9 класу, продекламувала вірш, рядки якого не залишили нікого байдужим:

 Вже скільки років проминуло, а біль у серце б’є і  б’є…

Синочку, синку! Орле сизий! Тобі було лиш дев’ятнадцять …

Ох, як же важко на чужині зустріти смерть свою зненацька!

За що? За що так поступила доля  з тобою, з ними, з багатьма?

Як приземлявсь «тюльпан» той чорний, то день не день ставав – пітьма…

        У с. Крижі прийшла звістка: «Уважаемые Ольга Ефимовна и Дмитрий Андреевич! С глубоким прискорбием командование части вынужденно сообщить вам…» Про  це зі сльозами  на очах згадує мешканець села, директор Народного краєзнавчого музею Сергій Петрович Краєвський: «…Був теплий травневий  день. Селяни звично  проводили його: хто порався по господарстві, хто вже був на городі.    Перед полуднем до мене, секретаря партійної організації, приїхав представник з Кременецького райвійськкомату. Ми  попрямували до приміщення сільської ради. Представник сповістив нам про загибель Циганюка Валерія… Голова сільської ради  Батьковець Галина Володимирівна сказала, що вона сама мати і не зможе повідомити батькам про загибель їхнього сина… Це довелось виконати мені. Коли ми під’їхали до помешкання,  нас зустрів Федір, чоловік сестри Валерія. Він нічого не сказав, лише почав кричати та додав: «Коли я побачив чоловіка у військовій формі,  я все зрозумів!» Незабаром з городу прийшла мати… Представник військкомату повідомив: «Ваш син, Валерій Дмитрович Циганюк, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан, загинув смертю хоробрих у нерівному бою з моджахедами 30 квітня1984 року… Прийміть наші глибокі співчуття з приводу важкої втрати …»

         Сергій Петрович загасив свічку як знак того, що Валерія не стало.

       …За виявлені мужність та героїзм Циганюк Валерій Дмитрович    нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).

Уже весна така глибока, рання. Учора вже летіли журавлі.

В селі ховали воїна-афганця, у мирному вкраїнському селі

          Директор школи Григорій Григорович Головач розповів, що з ініціативи й на кошти Кременецької районної Спілки воїнів-афганців у 2008 році на фасаді школи  було відкрито меморіальну дошку Валерію Циганюку. Сьогодні у с. Крижі вулиця, на якій  проживав   Валерій,  названа його ім’ям.

            У сільському Народному краєзнавчому музеї оформлено експозицію про перебування нашого земляка на афганській землі,  а шкільне молодіжне об’єднання «Сокіл» носить ім’я Валерія Циганюка .

      ….Час заходу добігав свого завершення. На екрані –  кадри-хроніки « 15  лютого 1989 р. – завершення виведення радянських військ з «країни червоних маків». Війна, яка тривала 10 років, завершилася. З неї лише на Тернопільщину не повернулося 46 молодих хлопців –  чоловіків, майбутніх батьків – , та два солдати пропало безвісти. Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять Валерія Циганюка та всіх загиблих.

          Відійшли у вічність батьки Валерія…Залишилися жити сестри….

          Сьогодні у нашій школі у 5 класі навчається родичка  Валерія, Воронко Наталія, яка брала активну участь у підготовці і проведенні заходу.     

          Впевнена, що ця Лінійка пам’яті залишить глибокий виховний слід у душах та серцях підростаючого покоління! Кажуть, час вимірюється не лише годинами чи роками. Універсальним мірилом є звичайна людська пам'ять. Є вона, і час не в змозі стерти з лиця землі ту чи іншу подію, безсилий знищити імена її учасників та очевидців.

         Переконана, якими б не були трактування  та оцінка цієї війни сучасниками,  мужність та героїзм  воїнів-афганців – це приклад для наслідування  молодому поколінню незалежної України.

Поставте скибку хліба на стакан. І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан, чиї він душі зранив і скалічив.

О, Україно! Ніжно пригорни  усіх живих синів своїх, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни, не чули щоб ніколи звук гармати.

 Батьковець Н.О.,

  педагог-організатор Крижівської ЗОШ І-ІІ ст.