Літературне краєнавство

Літературне краєнавство

Нелегкі мандри Василя Кархута

Випроби життєвих доріг

Про відданість Василя Кархута українській ідеї говорить багато фактів. І почнемо з того, що у 16-річному віці він став пластуном, а ще через 2 роки вступив до «Просвіти». До речі, саме «Пласт» зіграв помітну роль у житті лікаря і письменника. Він на перших порх перебування у ньому належав до куреня «Лісові чорти», а в 1928-му став інструктором. Того ж року він випустив книжечку «Перша, друга, третя спроба пластуна» А ще через два роки окупаційна польська влада заборонила «Пласт». І Василь Володимирович стає одним із фундаторів таємної організації пластунів.

Треба, безперечно, сказати, що це був лишень один епізод із його взаємовідносин із окупаційною польською владою. Бо варто вести мову й про інші. Приміром, не можна промовчати, що тодішня цензура двічі конфіскувала наклади його повістей «Вістря в темряві» і «Цупке життя».

А чого скажімо, варта історія з вивіскою? Невдовзі після появи дому на з’явилася на його фасаді. Людям кинулося в очі, що була написана українською морвою, а нижче польською меншими літерами містився ідентичний текст. Владу це обурило. І жандарми зажадали зняти вивіску. Але лікар відмовився це робити. І вони самі зняли напис і викинули його. Кілька робітників-асенізаторів і віддали вивіску лікареві, який повернув її на старе місце.

Така поведінка молодого українського лікаря не могла сподобатися тодішній владі. І окупаційні чиновники зраділо потирали руки, коли у травні 1935-го непокірного лікаря арештували нібито за приналежність до ОУН, запроторили до концтабору у Березні Картузькій. Там він промучився п’ять місяців. Окупанти, зрозуміло, хотіли більшого сроку для нього.. Але були змушені відпустити лікаря під тиском громадськості. Злякалися, що люди, не боячись переслідувань, стали на його захист.

Вдруге Василь Кархут потрапив у лабети польської дефензиви у вересні  1939-го і хотіли знову відправити його до концтабору. Але біля Луцька колону в’язнів врятували більшовицькі танки. Василь Кархут отримав можливість повернутися до Кременця.

Але пробув там недовго і скоро виїхав до Львова, де з дружиною деякий час жив у тітки Єфросинії Дякової. Їм якось вдалося перейти демаркаційну лінію і осісти спочатку в Перемишлі, а потім у Кракові. В тій вимушеній еміграції на перших порах лікарював, а потім став заступником очільника відділу соціальної опіки Українського Центрального Комітету  на чолі з Володимиром Кубійовичем, де відповідав за сектор. Як не прикро, якихось яскравих фактів про життя Василя Картуха у цей час знайти не вдалося. Але те, що влітку 1941-го підписав звернення українських націоналістів до інтелігенції, є промовистим однозначно говорить про його прагнення до об’єднання людей задля боротьби за самостійність України.

Нелегал і політкаторжник

У серпні 1941-го року повернувся до Кременця, де знову поринув у лікарську практику. Але це тривало недовго. Вже у вересні того ж року фашисти арештували його, інкримінувавши йому дотичність до ОУН, хоч жодних доказів не мали. Та їх це не бентежило, коли етапували до тюрми у Львові. Може, там і закінчилось би земне життя Василя Кархута, але, на щастя, вдалося уникнути розправи і дивом вирватися на волю. Та не можна сказати, що вони залишили його у спокої. За суперечку з гестапівцем (той забирав харчі) Василя Кархута знову ув’язнили. Цього разу вдалося уникнути репресій через заступництво відомих лікарів зі Львова. Погодимось, що цього з їх сторони не було б, якби вони не цінували його як медика. Ще, мабуть, варто сказати, що тоді Василь Кархут залишився у Львові і віддався літературній праці. Немає, очевидно, потреби конкретно оповідати про неї. Вже хоча б тому, що вона висвітлена у попередньому розділі цієї публікації. 

Наголосимо на іншому. З появою других совітів Василеві Кархуту довелося перейти на нелегальне становище. А до цього спонукало багато причин. «Доблесні чекісти» знали про звернення українських націоналістів, яке він підписав. Були вони і в курсі того, що поляки і німці неодноразово арештовували його як оунівця. Не до душі їм був і характер його творів, який так яскраво промовляв про українську національну ідентичність.

За більшовицькими мірками це було злочином і «заслуговувало» на негайний розстріл. Навіть без суду і слідства. Та Василеві Кархуту вдалося оминути це, допоки був особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького. Після його кончини Василь Кархут був змушений переховуватись у різних монастирях. В цей час він лікував недужих вояків УПА.

Волею долі Василь Кархут опинився у Заліщиках. Тут невдовзі його арештували, а скоро «нагородили» десятьма роками позбавлення волі. В роки «хрущовської відлиги» йому вдалося вийти з таборів. Але додому відпускати не хотіли. Начхати їм було на те, що душа людини прагнула України. Навіть доводилось розплачуватися за це – його ще на 8 років кинули до в’язниці за спробу добитися справедливості.

Лише в 1965-му вдалося повернутись до Коломиї. Але там його не хотіли прописувати. І довелося ще деякий час працювати у лікарнях тодішньої Івано-Франківської області. І так тривало аж до 1975-го, коли вперше вийшла у 1975-му фітотерапевтична книга «Ліки навколо нас», яка потім ще двічі перевидавалась. Й весь цей час Василь Кархут жив надією на реабілітацію.

Але вона з’явилася через 10 років після його кончини у 1980-му і стала ще одним звинуваченням режимові, який ненавидів все українське.

Важке повернення

За роки після проголошення незалежності України уже дещо зроблено для вшанування пам’яті про Василя Кархута. Скажімо, письменник Богдан Мельничук разом з Христиною Весною написав есе про нього, який вмістив річник «Тернопілля-1996». Відрадно, що через 16 років ця давня публікація з’явилася у книзі письменника «Дорога до себе», яка в 2012-му році побачила світ у видавництві «Терно-Граф». Треба, напевне, сказати і про те, що до вшанування Василя Кархута таким чином доклав сили і письменник Гаврило Чернихівський, опублікувавши статтю про нього «Й на ременах муки в’язниць» у книзі «Портрети пером». Завдяки цим подвижникам, а також праці Б.Пиндуса розповідь про лікаря і письменника з’явилася у «Тернопільському енциклопедичному словнику».

Почалося і освоєння літературної спадщини. Першим крок до цього зробило видавництво «Лілея-НВ» з Івано-Франківська, у 2003-му воно у серії «Наші партизани» випустило повість «Пом’яний вихор». На щастя, видавці не забули, що в архівах припадало продовження цього твору. Вони видали його під назвою «Окрилена земля». Це, звісно, добре. Та для зустрічі з аудиторією  поціновувачів красного письменства ще не опубліковані п’єси, повісті «Банкет», «Кров’ю», «З театру йшов». Є також невідомі читацькому  загалові оповідання та новели. Думається, що назріла пора повернути у широкий вжиток повісті «Цупке життя», «Вістря в темряві», історичні оповідання, збірки «Пшеничні нетрі», «На мандрівці», «Поліські мандри», «Гомін з-поза нас» і «Поклик вольних». Отже, питання про випуск хоча б «Вибраних творів» Василя Кархута залишається актуальним. Хто ж візьметься за це?

Ігор Фарина,

Шумськ