Те, що живе у серці

ХЛІБИНА ДЛЯ БАНДЕРІВЦЯ

Вам у дитинстві не хотілося мати свою хатку? Ні, не батьківську-материнську, де плутаєшся в усіх під ногами, всім заважаєш, кожен, здається, тільки й чекає, щоб дати тобі якесь завдання, нагадати про уроки чи голодну коро­ву або й знічев’я смикнути на вухо. А істинно свою хатку, хоча й маленьку, в якій і повернутися ніде, але ти у ній господар, робиш, що бажаєш та коли бажаєш, і ніхто тобі не заважає. Але де знайти цей омріяний скарб, як заволо­діти ним, коли тобі – тільки десять років?

Першу таку хатку я хотів облаштувати під старим роз­логим ясеном, що височів на пагорбі наприкінці нашого го­роду. Кілька днів придивлявсь, як краще вирити хід поміж товстим корінням, схожим на велетенські вузлуваті паль­ці, котрими дерево чіплялося за узвишшя. Прикинув, що я пролізу поміж двома найтовстішими коренями, за ними вирию нору, наспід настелю соломи, з боків замаскую це тимчасове помешкання кропивою та будяками – і ніхто й ніщо не заважатиме мені читати книжку. Особливо у неді­лю, коли мама, жаліючи мене – “Нехай малий ще трішки поспить” – умовить тата погнати корову “на росу”, а сама звично заклопочеться на кухні та в хліві. Я ж тим часом зникну в своїй хатці, й не треба буде раз у раз виганяти на­хабних курей із городу.

Отак я планував новосілля. Вже й стару лопату, щоб продлубати хід до землянки, заніс до ясена й заховав у бур’янах, як раптом мама вирішила, що для корови в літ­ню спеку нема кращого місця, ніж під цим деревом. Роз­лога крона дарує прохолоду, до хати звідси саме стільки, скільки треба: корову видно з порога, доїти йти недале­ко, та й запаху не чути, мух на подвір’ї менше. Зрозумі­ло, що сусідувати з рогатою я не зміг би, бо невідомо, як вона сприйняла б те, що перед її мордою з-поміж коріння раптом вигулькне хтось схожий на білявенького пастуш­ка, тобто я; та й мама, доячи Лиску чи підносячи їй чогось смачненького, обов’язково запримітила б мою схованку.

Тож довелося продовжити пошуки відповідної місцини, і я, вже запалений бажанням, віднайшов таку за кількасот метрів від села – в яру, довкола якого ми пасли корів. Той яр, що впродовж багатьох століть вимили-прорили, стіка­ючи з довколишніх висоток, талі й дощові води, був схо­жий на величезну стару зношену шапку. Кущі терну нага­дували клапті збереженої вовни, поміж ними рудавилась, як вичовгана шкіра, глина: чорнозем був геть змитий. На одному з пологих схилів я вгледів прикрите кущами неви­соке урвище, в стінці якого цілком можна було прокопа­ти лаз, а далі – й кубло, котре мало слугувати хаткою. До цих кущів я й переніс потай із-під ясена лопату, домовився з хлопцями, що вони разом зі своїми коровами пастимуть і мою Лиску, а я потім тиждень пильнуватиму за їхньою ху­добою – і скрадаючись, щоби ніхто не бачив, узявся до ро­боти. Кущі терну ховали мене від цікавих очей, викопану глину я прикривав травою – і лаз дедалі поглиблювався. За кілька днів праці лопатою, від котрої аж пухирі на до­лонях повискакували, я вже мав свою хатку. Як приємно було посеред спекотного липневого дня пірнути в ту глиня­ну прохолоду! А ще тішило те, що володію не тільки хат­кою, а й таємницею, про яку ніхто не знає.

Коли підвечір приєднався до пастушків, щоб разом із ними повернутися додому, хлопці один за одним накину­лися на мене:

– Де ти ходиш?! Ми вже хтозна-що думали...

– Я ж казав вам, що пастиму замість вас худобу за ті дні, – почав виправдовуватися.

– Ми не про те. Злякалися, що якась біда з тобою...

– А що зі мною може трапитися?

– Кажуть, Ґонта навколо села бродить. Приїздили сю­ди голова колгоспу і партійний секретар, наказували, щоб ми пильнувалися, бо той бандерівець може задушити або зарізати.

– Чого б це? – здивувався.

– За те, що ми – піонери. А хіба хтось міг відмовитися, коли нам червоні галстуки пов’язували? Зі школи вигнали б...

Із розмови батьків я вже знав, що хтось із сільчан ні­бито бачив у полі незнайомця, схожого на Івана Ґонту, ко­лишнього вояка УПА. Подейкували, що він був заарешто­ваний через кілька років після війни, відбув тривале по­карання в більшовицьких сибірських концтаборах, потім йому не дозволили поселитися в родинному селі, й він зму­шений був замешкати десь у Східній Україні.

– Але до рідних місць тягне, от Ґонта, мабуть, і колує побіля села, – сказав за вечерею батько. – Та міг би й не цуратися людей, він нікому з наших нічого поганого не зробив. Що проти німців і москалів ходив – то правда, а своїх не чіпав...

– Якщо йому заборонено тут появлятися, то, либонь, бо­їться, щоби хтось не продав міліції чи кадебістам, – висло­вила здогад мама.

Потім, відправивши мене спати, батьки ще щось гово­рили про Ґонту, але того я вже не чув: вони перейшли на шепіт.

...Ми гнали корів від яру, оглядаючись, чи не вибіжить звідкись Ґонта. Ні, все було спокійно. На землю спадав ти­хий вечір, але захід сонця палав червоним, і це означало, що завтра може бути вітер.

Він налетів, зашумів листям наприкінці ночі, саме тоді, коли мені снився Ґонта. Ні, не сільський, а з Умані – той, із Шевченкових “Гайдамаків”, нещадний до ворогів і на­віть до своїх дітей. Хтозна, що ще привиділося б, якби не розбудив вітер. А вранці, знову полишивши корівчину на друзів, я не стримався, щоб не провідати свою хатку. Зі­слався на те, що прихопило живіт, треба посидіти за куща­ми, й шмигнув у тернівник.

Тільки-но просунув голову в лаз, як вона наткнулася на щось, схоже на долоню. То й справді була шкарубка чоло­віча п’ятірня, що підтвердив хриплий голос, котрий озвав­ся з глибини схованки:

– Я знаю, що ти, хлопче, тут господар. Але дозволь сьо­годні перебути в цій криївці мені. Так треба. Підростеш – зрозумієш, чому, а зараз довго пояснювати. Але попрошу єдине: принеси мені сюди хліба. Тільки нікому нічого не кажи. Зможеш роздобути?

– Н-напевно, зможу, – тремтячим голосом відповів я. – Сп-пробую.

– Спробуй. Якщо дуже захочеш – зможеш. Допомогти голодному – нічого поганого в тому нема. Але ще раз на­казую: нікому – ні слова, – нагадав той, чийого обличчя я не бачив. – Бо буде погано нам обом, та й батькам твоїм. А я тобі за хліб ось цього значка подарую. Але ти його теж нікому не показуватимеш. Дістанеш із тайника лише тоді, коли Україна, дасть Бог, стане вільною...

Із лазу висунулася мозоляста рука. На долоні жовтів шматочок металу у формі тризуба. На ньому були виграві­ювані літери СБ.

– Знаєш, що це означає? – показав на них пальцем дру­гої руки незнайомець, не висовуючись із схованки.

– Н-ні.

– Степан Бандера – наш Провідник. Колись дізнаєш­ся про нього більше. А ще СБ – Служба безпеки. Ці лі­тери – нагадування, щоб українські націоналісти не втра­чали пильності, викривали перевертнів... То там, за Ура­лом, ми такі значки робили, ховаючись від конвою. Тіль­ки для своїх... А зараз біжи. Роздобудеш хліба сьогодні чи завтра – неси сюди. Якщо мене не застанеш – залиши тут.

Хлібину мені вдалося занести того ж вечора. Попере­дньо запитав батьків, чи можна віддячити Лисці за те, що дала багато молока. Вони не заперечили. Правда, ні мама, ні тато не вгледіли, що я взяв не цілушку, як завжди, а весь буханець.

– Де тебе так довго носило? – буркнула мама, коли по­вернувся до хати.

– Говорив із Лискою...

– Про що? – підняв голову з-за газети тато.

– Про мо-о-олоко, – протягнув я.

– А про що ж іще можна розмовляти з коровою? – роз­сміялася мама, й у хаті запанував веселий настрій.

Уранці селом поповзло: люди у формі шукають Ґонту. Ніби виявили в яру його криївку.

– Але Ґонти там не застали, – переповідала мати бать­кові щойно почуте від сусідки. – Знайшли тільки свіжий буханець хліба. І сказали, що якби він був із селянської печі, а не казенний, то за формою для випікання розшу­кали б, хто підгодовує колишнього бандерівця. Але й так підняли вдосвіта продавщиню, питали, хто вчора купував хліб у нашій крамниці. Зараз ходять по хатах тих покуп­ців, допитують...

– Добре, що я з Тернополя хліба привіз, – сказав ураз зблідлий тато і чомусь пильно подивився на мене. Я взяв­ся гортати книжку, ніби забувши, до якої сторінки дочи­тав учора. Голови не піднімав: червоні плями на обличчі видали б мене.

Ґонти тоді так і не знайшли. Зате я через день у кишені своїх штанів, які мама, виправши, залишила вночі на про­тягнутій через подвір’я вірьовці, намацав тризубець. Огля­нувшись, чи ніхто не бачить, дістав його. Зблиснули на вранішньому сонці літери СБ.

...Він, той значок, переді мною, коли пишу ці рядки. Його історію я розповів своїм дітям і сподіваюся розказати внукам. Які, мабуть, теж захочуть у дитинстві мати свою хатку. Дай, Боже, щоби вона була вкраїнською!

Богдан Мельничук,

Тернопіль