У сузір’ї світової слави

Іван КЛИМИШИН: „Моя хвала Богові

через великі сумніви пройшла”

У Новорічно-Різдвяні дні мені випала приємна нагода привітати з вісімдесятирічнім ювілеєм свого давнього знайомого та іменитого науковця Івана Климишина, а оскільки він, зірка першої величини в астрономічній науці, ще й наш земляк, то вважаю за доцільне розповісти про нього читачам.

Іван Антонович народився 17 січня 1933 року в селі Кутиска на Лановеччині. Відомий український учений-астроном і педагог. Доктор фізико-математичних наук, професор кафедри теоретичної та експериментальної фізики, почесний професор Прикарпатського університету, член Міжнародного астрономічного союзу, почесний член Української астрономічної асоціації, дійсний член Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка.

У 1955 році закінчив фізичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Докторську дисертацію захистив у Московському університеті ім. М. Ломоносова. З 1974 року наш іменитий земляк працює у Прикарпатському педагогічному університеті ім. В. Стефаника.

Основні результати його наукових досліджень стосуються радіаційної космічної газодинаміки. Він увів в теорію газодинамічний показник адіабати газ-випромінювання (італійські фізики відразу назвали цей параметр „коефіцієнтом Климишина”. На його рахунку інші досягнення, які належно можуть і насправді оцінюють фахівці з астрономічного співтовариства.

У творчому доробку цього невтомного класика науки більше півсотні монографій, підручників, навчальних посібників, науково-популярних книг. А враховуючи перевидання окремих книг по три-п’ять разів, їх загалом 85 позицій, а ще понад 300 наукових й науково-популярних статей.

За часів колишнього СРСР він був головою Комісії з астрономії при Міністерстві освіти СРСР, віце-президентом Ради з підготовки астрономічних кадрів при Академії Наук СРСР, головою Комісії з історії астрономії при Астрономічній Раді АН СРСР. У серпні 1993 р. малій планеті № 3653, що обертається між Марсом і Юпітером, дали ім’я «Климишин». Уже в роки української незалежності, в 1994, 1995, 2000 й 2011 роках Американський біографічний інститут визнав його «Людиною року» і вніс його ім’я до книги «Великі мислителі ХХІ століття». Незалежна Україна нагородила науковця і педагога Климишина орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Звісно, маючи унікальну нагоду поспілкуватись з такою неординарною особистістю, я вирішив задати Івану Антоновичу кілька запитань. А для початку  поцікавився: які почуття огортають його у дні вісімдесятилітнього ювілею?

— Мене постійно переслідують одні і ті ж почуття. Це - туга за досконалістю й розпачливий сум, які ми все ж таки дуже недолугі й недосконалі… А щодо моїх наукових здобутків чи успіхів, то кожна чесна робота важлива і перед собою, і перед Творцем.

— Чи правда, що за останні сто років лише три автори написали «Історію астрономії»! Хто вони і чому їх так мало?

— По-перше, це страшенно марудна й копітка справа, яка займає багато часу на пошук конкретних фактів-відкриттів в окремих галузях науки, і водночас, в окремих астрономічних установах світу. Але, головніше, мабуть, те, що кожен, хто працює в тій царині, намагається реалізувати свої наукові задуми й зробити доповіді на тому чи іншому міжнародному симпозіумі. Це стосується усіх поколінь астрономів. Тож  „Історію астрономії” ще в 1898 році опублікував англієць А. Беррі, в 1961р. - голландець А. Паннекук, і вже 2000 року — українець І. Климишин.

— Чим особливий ваш щоденний плин життя…

— З 1974 року, відколи живу в Івано-Франківську, щоранку бігав у парку Шевченка. З роками почав лише ходити. У зв’язку з проблемами здоров’я, лікарі привчили мене до регулярного п’ятиразового харчування на день. У 80-х роках відкрив для себе користь салату з кропиви, щовечора споживаю часник. Cплю з 22-ї вечора до четвертої ранку літнього часу, бо на зимовий не переходжу. Решта доби — безперервне напруження, каторжна робота тяглового коня без неділь, свят і відпусток. І вся вона — на прославу Творця, а оскільки Господь Бог створив нас українцями, то мушу все робити, щоби показати світові: українці нічим не гірші від інших народів.

— Хто мав на вас тоді найбільший вплив у дитинстві?

— Родинне коло, добрі люди, дяківська наука. Змалку в батьковій хаті збиралися гарні люди: офіцер петлюрівської армії, який дякував у нашому селі, Петро, рідний брат відомого композитора Михайла Вериківського, автора першого українського балету. І коли в нас збирався церковний хор, я тихенько слухав, а  вже з 11 років замість дяка читав «Часи», згодом — співав у церкві на крилосі, відтак освоїв дяківську науку. Це була гарна сторінка мого життя, яка істотно вплинула на вироблення мого менталітету. В певному сенсі мені суголосні слова Достоєвського: „Моя хвала Богові через великі сумніви пройшла”.

— Кажуть, ви безмежно закоханий в українську хорову  духовну пісню...

— Скажу чесно, я би вже давно перейшов у кращий світ, якби не вона! Особливо, коли згадаю години власного розпачу, чи коли бачив його в сльозах хворих дітей і молоді в туберкульозних лікарнях, старших моїх колег. Тоді єдиною розрадою й утіхою, які давали мені сили вистояти, були цілющі звуки отих дорогоцінних духовних мелодій восьми гласів «Ірмологіону» київського напіву й українських композиторів Максима Березовського, Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського. Чи коли, буває, прокинуся в ночі, — звучить мінорний глас, або як встаю рано до сходу сонця в селі, а в голові бринить прокімен Різдва — «вся земля нехай поклониться Тобі і співає Тобі, нехай же співає імені Твоєму, Всевишній!» — це так незбагненно оживляє душу!

Видається, що в мені завжди і безперервно звучить церковний спів, і ця духовна пісня постійно дає мені снаги й натхнення до життя. Або коли хор на Літургії по «Вірую» співає «Достойно і праведно єсть покланятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці єдиносущній і нероздільній», а священик промовляє потиху молитву, який «Бог несказанний, незбагненний, невидимий, неосяжний, завжди сущий» — і в такий спосіб відкривається чи не єдина зрозуміла для всіх істинна правда про нашого Творця, Який з «небуття до буття нас привів». Подібні хвилини відкривають нам духовну красу непроминального світу, а слава, влада, гроші — це все, вибачте, пусте.

— Як відомого науковця за радянських часів вас не агітували в КПРС?

— Було таке, але я відверто говорив, що батьків брат 17 років сидів у тюрмі, двоюрідний батьків брат загинув як повстанець, третій, вже мій двоюрідний брат помер у тюрмі під Томськом. А коли комуністичним ідеологам і того було замало, то казав, що „комуніст має бути переконаним атеїстом та ще й має вести атеїстичну роботу, а я — віруюча людина!”. Але цим справа не закінчилася, у 1967 році мене не пустили у Прагу на Міжнародний астрономічний з’їзд, на якому я мав виступити з доповіддю, а в 1975 році, коли на найвищому освітньому рівні в CРСР було прийнято рішення в 17-и зі 139 педінститутів відкрити спеціальність „учитель фізики й астрономії” (і ясна річ, організувати кафедри астрономії) це стосувалося й Івано-Франківського педінституту — до цього не дійшло. В обох випадках справу „різали” вже в парткомах.

- Дуже часто можна почути роздуми на тему: «Що ми за народ? Чому ми такі?» і ніяк не можемо знайти головну причину наших бід.

— А вона на поверхні: як народ, ми ще не усвідомили власного обов’язку перед своїм Творцем. Наразі, як говорив ще Дмитро Донцов, „шморгаємо носом і посипаємо голови  попелом”. А щоб відшукати своє призначення, щоби підійматися кожному вгору й набиратися розуму й волі, нам потрібно плекати Шевченкову силу духа й твердість характеру. Але передусім кріпити гідність і любов. Гідність кожного зокрема й гідність спільноти, до якої, з волі Творця, належимо… І любов, — тобто милосердя й співстраждання  —  до кожного, з ким зустрічаємось у нашому щоденному  житті. Зробити неповторний внесок у скарбницю вселюдської культури українці, як кожна велика нація, зможуть тільки тоді, коли йтимуть єдиною дорогою з Творцем в реалізації Його задуму. А до того, пам’ятаймо, що сказав один відомий грек ще в п’ятому столітті до Різдва Христового: «Для повного щастя людині необхідно мати славну Вітчизну». Працюймо ж над тим разом!

- Прикметною ознакою нашого часу є підтвердження за допомогою складних математичних формул існування Бога. Як би ви прокоментували цей факт?

- Довести існування Бога математично – річ важка, думаю, навіть безнадійна. Бо тоді б не існувало питання віри. А так людина має можливість вибору. Господь дав нам розуміння добра і обов’язок вибирати між добром і злом. У людини є ще совість, по-іншому кажуть – голос Божий, але він дуже тихенький і на нас не тисне, а це вже точне підтвердження того, що Бог існує.

І все ж, якщо говорити про можливість підтвердження існування Творця, так би мовити, математично, то я не сумніваюся, що це можливо, коли застосуємо математику при розгляді проблем сучасної біології. Приблизно тридцять років тому видатний англійський астрофізик Фред Хойл сказав, що природа не мучилася сліпо, оскільки надінтелект дав їй програму.

На підтвердження сказаного розглянемо найпростішу клітину. У ній є тисячі різних білків, а елементарний білок складається лише зі ста амінокислот. Отже, якби природа перебирала цей матеріал наосліп, щоби збудувати тільки цей один білок, то потрібно одиницю із сімома нулями(!) атомів, а в усьому доступному Всесвіті їх є одиниця з вісімдесятьма нулями. Значить, не може природа хаотично перебрати усі варіанти. Мусить бути, як твердив Хойл, програма, задана надінтелектом наперед.

Цей аргумент для мене ще переконливіший, коли брати під увагу будову людини. У її організмі тисячі мільярдів клітин! Отже, маємо справу зі своєрідним кодом, фактично з певною домовленістю. Безперечно, що в цих процесах є осмислююче начало. Тому в цьому зв’язку у мене виникла крамольна думка: в людині є душа, а в кожній клітині - елемент розуму.

- Іване Антоновичу, вашим іменем названо зірку. За які конкретно заслуги?

- В Україні сьогодні живе 7 астрономів, іменами яких названо одну з малих планет, що обертаються між Марсом і Юпітером. Моя планета – це „камінець” діаметром десять кілометрів, і я вже жартома казав, що коли нарешті там побудую дачу і розведу гарний сад, то буду всіх запрошувати туди на вареники.

Що ж до передумов назви, то на той час кілька моїх праць вже були опубліковані в Росії, окремі вийшли друком англійською та французькою мовами. Думаю, що мені пофортунило, бо я народився у той час, коли ще дещо можна було зробити формулами.

Богдан НОВОСЯДЛИЙ.

Тернопіль – Івано-Франківськ

На знімку: Іван Климишин у дні вісімдесятирічного ювілею.

Фото Романа ІВАСІВА.