Жіноча доля

Щаслива

(продовження)

Літо продовжувалось у Криму. Батько працював столярем у Сакському курорті. Мама часто брала мене на свою роботу. Вона на відкритому повітрі розрівнювала великі паляниці лікувального болота, на яке клала хворих людей. Одного разу мама займалася своєю справою, всадивши мене у крісло. Мені заманулося встати, а крісло перевернулося, і я з ним полетіла додолу. Якось зацитькала мене мама, а після роботи вона взяла мене у велику ванну і ми добре помилися у теплій водичці.

На території курорту було чудесне озерце. По ньому плавала гарна дерев’яна хатинка, у якій ночували лебеді. У мене все це викликало таке захоплення, що я запам’ятала його на все життя.

Жила наша сім’я у найманій хаті за містечком. До нас проїздом завітали рідні мамині брати Павло і Петро. Вони мені віддали тверденькі чотирикутні квитки. Я носила їх у жменьці. У хазяїв було багато чого, чим я захоплювалась кожного дня. Побувала я і у хліві, щоб подивитися на порося. Там ті квитки вилетіли у мене з руки. А тут нова невдача малій дитині. У хазяїв було дві дочки. Пам’ятаю, що вони нічого не робили, лише сиділи на лаві під хатою.

Ось вони побачили, що телятко на їхніх грядках. Послали мене вигнати його. Я з вискоком побігла і стала алюшкати. А теля глянуло на мене, легенько торкнуло і стало качати мене лобиком по грядках. Тут уже й мама прибула додому. Посадила мене у круглу миску і вимивала мені голову, вуха, лице і тіло. Про цей випадок я сама малою при нагоді згадувала не раз. А тут я побачила на довгому шнурку щось гарне, червоне. Запитала у дівчат що то, а вони сказали, що цукерки такі. Підійшла я  до тих цукерок, де вони найнижче і вкусила одну. Швидко пожувала і стала криком кричати. Виплюнула, а в роті і вогнем пече. Усю сукенку запихаю в рот, а воно і не допомагає. Це був червоний гіркий перець. Бачите, як важко доводиться самій дитині пізнавати світ.

У братів були інші забаганки. Вони зробили із ганчір’я м’яча і стали в кімнаті перекидати один одному. Котрийсь не піймав. М’яч упав у відро з водою. Вася вхопив і мокрого кидає на Тимошу. Той став проти вікна, бо подумав, що брат не насмілиться кинути.  А Вася кинув крізь шибку - і вилетів м’яч на двір.

Тут буде вже розбиратись батько. Хлопці швидко вирішили втекти від кари. Сказали мені, щоб я принесла їм якусь вкривачку, бо будуть ночувати вони біля озера, де добувають сіль. Вони тільки зникли, я взяла якийсь піджак і потягла його до того місця, де мають бути брати. Не дійшла я, як перепинили мене мої рідні. Я їм розповіла про все, що знала, зраділа що взяли мене на руки. Що було з хлопцями – не знаю. Але кожен може догадатися. Я добавлю лише таке, що поки хлопці були вдома, то ніколи не мали м’яча і ніколи не грали ні у футбол, ні у волейбол, ні у баскетбол.

Коли ми повернулися до Авратина, не знаю. Тільки пам’ятаю жарт мого батька. Односельці дорікали батькові за те, що приїхали в село,  а батько говорив: «То все через жінку Теклю, бо вона дуже захотіла бараболь на черені печених».

А скільки було тоді мені років, теж не знаю. Гралась я з п’ятирічною родичкою Дудар Сянею. Вона вже знала, де ростуть огірочки, а я ще не тямила.

Жили ми тепер у хаті маминої тітки Хими. Чоловік бабусі Хими поїхав на заробітки в Америку ще давно і пропав. Син і внуча померли, а невістка пішла від бабусі, вийшла ще раз заміж і має другу сім’ю.

Брата Тимофія усиновив батьків брат Василь, бо вони з тіткою Ганею були бездітні.

Батько мій Ладомир майже не був вдома, бо займався громадською діяльністю. Знаю, що налагоджував виробництво сільського господарства. Потім його поставили головою колгоспу у селі Пальчинці, де він проробив до самої війни. Мама працювала дальше в ланці нашого колгоспу імені Ворошилова.         

(Далі буде)

Надія Кармелюк