Бентежним словом озивається душа

Слово про книгу

Петро Сорока «Дерево над водним потоком» - Тернопіль: Астон 2012 – 180с.

Коли понад десять років тому Петро Сорока з Тернополя почав оприлюднювати свої записи денної прози, то, напевне, не думав, що самі вони стали отим жанром, який до наготи освітив душі і більше відпустив від себе. Саме про це подумалось, коли взяв у руки «Дерево над водним потоком» - чергову книгу поетичних одкровень Петра Сороки, написаних у прозі.

Розповідь про це видання почнемо з аналізу назви. І перш за все, що з неї не завжди починається знайомство з книгою. Якщо заголовок не зацікавлює, то поліграфічне творіння байдужо відкладають убік.  Що вже вдієш, коли з літами виробилась така звичка?  Та давайте більше не будемо говорити про це, а повернемось до книги, яка зацікавила рецензента. Назва розшифровується уже на її початку. Ліричний денник «Зірки у венах» з першого розділу має епіграфом цитату з першого псалому Біблії «… І буде він, як те дерево, посаджене над водним потоком, що родить свій плід своєчасно і все, що він чинить, щастить йому.» Здається, що будь-які коментарі є зайвими, бо все і так можна зрозуміти.

Набагато важливішим слід вважати питання: чи пронизане високими почуттями письмо автора? Мені здається, що маємо підстави говорити про пронизливу відповідь на це сакраментальне питання. Мабуть, має рацію харків’янин Володимир Ужв’юк, коли в анотації до книги говорить, що «вражає правдивість і глибина передачі почуттів в описах явищ природи, подій і окремих людей». Про це ще раз подумалось, коли читав до болю пронизливі рядки, окремі з яких, напевне, варто процитувати. «Вірю, що так у засвітах, поза межами часу, можна пережити мить, яка розпросториться на мільйони літ. Нічого доброго в нашому житті без Божого благословення бути не може! У хвилини щастя враз захлинеться від вдячності і любові до Бога з такою силою, що хочеться співати хвалу та осанну».

Чесно кажучи, свідомо обриваю цитування, бо можна навести ще чимало вдалих висловів з ліричного денника. І саме вони змушують ще з більшою силою повірити у міні-розділи з підзаголовками «Хутір», «Павутинки», «Птахи у вересні», «Запахи мого дитинства».

А водночас не все є таким простим, як зможе здатися на перший погляд. Слова богославлення (хочемо того чи ні) не завжди сприймаються однозначно. Іноді трапляється так, що подібні фрази наштовхуються на відразу. Мені здається, що це – вікове почуття. І тут нічого не вдієш, А ще, думаю, можемо говорити про ментальність. Згодімося, навіть елітарні читачі в різних регіонах нашої держави неоднаково сприймають відвертості. Слава Богу, що автор розуміє це і продовжує  ненав’язливо доносити до людей свої міркування.

    Щодо останньої думки, то вона доречна і тоді, коли перед очима постає літературний денник з промовистою назвою «Сестра моя – література». Це нотатки за 2010 і 2011 роки. В багатьох моментах він повторює свої роздуми. Погано це чи добре? Давайте не будемо зумисно шукати негативи. Суть же в іншому. Мені здається, що повтори є цілком виправданими, бо свідчать про вистраждану упродовж років систему оцінень мистецьких творінь.

Уважний читач літературних нотаток може зауважити, що в них є чимало особистісних моментів. Та не варто, мабуть, метати громи й блискавки в письменника за це. І нарікати, що той у своїх мікрорецензіях не завжди дотримується вимог літературознавчої науки. Згоден, що вони існують. Але ж ніхто не має права заганяти літературознавця в якісь усталені рамки.  Адже було б цілковитим безглуздям вимагати це від нього. Якщо ми дуже прагнемо відшукати свій стиль в поета чи прозаїка і безтямно радіємо, знайшовши його, то чому не має на це права літературознавець?   Абсурд, з яким дехто хоче змиритися заради вдоволення власних амбіцій. Інша справа, що не з усіма оцінками можна погодитись. Мені, скажімо, не в усьому подобаються думки про Богдана Чепурка, Володимира Затуливітра. Але, напевне, не варто заперечувати, що це – справа особистісна.

Ще один момент. У своїх літературних денниках Петро Сорока не втримується від спокуси словом дошкулити постмодерністам. З висоти прожитих літ він, безумовно, має право на це. Але чи варто робити трагедію з сутички поколінь? Адже ще древні нерідко нарікали, що молодь не хоче рахуватися з думкою старших. Повторення пройденого? Та й не можна забувати, що колись автор був молодим і сам, можливо, того не хотячи, не рідко знаходився у ролі постмодерніста? Тож нарікання на них з боку Петра Сороки чомусь нагадують вередливе бурмотіння старигана, який безжально топчеться по своїй молодості.

Або таке. У творах Сергія Жадина, Оксани Забужко,  Юрія Андруховича, безумовно, є чимало моментів, які викликають несприйняття. Але ніхто, мабуть, не буде заперечувати того, що й вони написані блискучими майстрами слова. Інша справа, що окремі ідеї цих творів не знаходять підтримки в суспільстві (не будемо говорити про більшу чи меншу її частину, бо це не можуть визначити і найточніші соціологічні опитування). Але давайте не будемо лукавити. Час і так розставить усе на свої місця. А щодо міркувань Петра Сороки з цього приводу, то, мабуть, слід сказати про таке. Він, безумовно, має право на висловлення думки, але і сам проти того, аби з неї робили своєрідну ікону. Бо цілий світ спротивів, якби усе було однаковим.

Заслуговують на увагу і міні-новели, вміщені у цій книзі. У «Дереві над водним потоком» їх є 8 . Це – загальне число. Бо двоє з цих творів – більші за обсягом, а інші (менші) більше нагадують вдало підмічені сценки з натури. Зробити наголос на цьому варто через декілька обставин. І почнемо з великих міні-новел. Мені особисто більше до вподоби «Мій гріх» чи не тому, що почування ліричного героя автор намагається передати за допомогою виражальних засобів прямої мови. А в «Ослику отця Тимофія» її немає. І тому, як мені здається, ця міні-новела програє «Моєму гріхові». Чи не варто було б діалогами чи монологами підтвердити окремі думки?

Варто б, безумовно, сказати хоч декілька слів про маленькі новелетки. На мою приватну думку, найсильнішими з них є «Визволителі» і «Клаптик городу». Може, тому, що в них присутні окремі факти, а не зібрані воєдино спостереження? Мені здається, що саме це стало перепоною для позитивного впливу на читачів у міні-новелі «Дядя Володя». Можливо, розповідь про якусь окрему ситуацію з життя Володимира Татарського була б вартіснішою?       

А насамкінець поведу мову про розділи «Мої друзі в житті та літературі» і «Мої діаспорні друзі». Не буду детально зупинятися на цих оповідях, бо не бачу в цьому особливої потреби. Загострю увагу лише на двох моментах: по-перше, кожен твір тільки виграв би, якби мав коротку і влучну назву. По-друге, не варто, мабуть, повторювати у книзі те, що вже було у попередній. Маю на увазі оповідь про Василя Піруса.

… Перечитано ще одну книгу денникової прози Петра Сороки. Звісно, кожен сприйме її по-своєму. Може, це і є найвтішнішим і штовхає письменника на нові шукання.

Ігор Фарина,

Шумськ