Виринають спомини з пам’яті

Роки і долі

Виринають спомини з пам’яті

 Так вийшло, що наше перше знайомство було заочним. Прізвище Гаврила Чернихівського наприкінці 70-их років минулого століття зустрічав під різними статтями в обласній періодиці, коли приїздив на Тернопілля зі Львова, де навчався на факультеті журналістики місцевого університету. Попри ідеологічні нашарування (а де їх не було?), ті рядки зацікавлювали намаганням автора відкрити невідоме широкій громадськості.

Дещо більше взнав про нього на початку 1981-го, коли працював у зборівській районній газеті. Відповідальний секретар видання Григорій Баран (літературний псевдонім – Радошівський) готував до друку матеріал Гаврила Чернихівського про гостювання Лесі Українки в своєї подруги Марії Биковської у Великих Бережцях на Кременеччині.

Від нього і дізнався, що позаштатний автор родом зі Зборівщини, є істориком за фахом і працює у краєзнавчому музеї Кременця. Григорій Якович був тоді небагатослівним. Але для мене і почутого було досить, щоб пройнятися повагою до цієї людини. Тим паче, що я на той час вже дещо знав про непросту долю родини і був знайомим з його братом Дмитром, який працював завклубом. Вимушено. Мав фах історика, але йому не дозволили працювати, бо мав «гріх» перед тодішньою владою – у свій час був зв’язковим УПА.

А вперше вочевидь зустрів Гаврила Івановича у Кременці, коли через деякий час завітав до друзів у це древнє місто над Іквою. На превеликий жаль, невпинна течія часу не втримала у пам’яті миттєвості тієї стрічі. Але згадую, що перше враження було, до певної міри, вражаючим. Перед нашими сучасниками поставала людина, яка берегла у собі багатющі пласти рідної історії і була безмежно закохана у землю, на якій жила. І вважаю, що мені тоді випало велике щастя спілкуватися з такою неординарною особистістю. Вже хоча б тому, що, буваючи у його кабінеті в музеї, отримував щоразу заряд невідомої досі інформації і налаштовувався на нові шукання. Повірте, це так багато означало у сумнозвісну епоху комуністичного тоталітаризму.

…Пригадаю весну 1990-го. З ініціативи Гаврила Івановича вшановували пам’ять про призабутого поета Юхима Ваврового (Виливчука). Не буду переповідати про цю подію, бо вона – тема окремої розмови. Скажу про інше. Треба було бачити, як світилися радістю його лице: нарешті починають повертатися із вимушеного вирію імена заслужених людей, упосліджених комуністичною системою. Ніхто, звісно, і не підозрював, що це було, якщо образно висловитися, лише видимим айсбергом його титанічної роботи: він тоді потайки передруковував роман призабутого письменника з кременецьким корінням Уласа Самчука «Марія» - перший в історії літератури твір про штучний Голодомор 1932-33 рр, спричинений комунізмом. Невдовзі пристрасні рядки краянина, завдяки Гаврилу Івановичу, побачили світ на шпальтах журналу «Тернопіль» і стали ще одним цвяхом у труну комуністичної імперії.

Можливо, у той момент було і якесь жалкування за тим, що через випади системи не вдалося захистити кандидатську дисертацію. Але давайте не будемо уподібнюватися до сварливої бабусі з її ворожіннями та логічно поміркуємо. Не будемо приховувати того, що здобуття вченого ступеня на той час дало б певні блага. І важко однозначно сказати, як далі склалося життя. Та мені чомусь здається, що будні та свята після невдачі із захистом було непоганим прикладом доказуванням собі і системі, що ніщо не може зламати людину, якщо вона до чогось прагне. А, може, отой супротив обставинам і народив нам особистість такою, якою ми її знали?

…Прийнято говорити, що проголошення Незалежності України «відкрило друге дихання» у Гаврила Чернихівського. Розумію, що багатьом ця фраза може здатися звичайнісіньким штампом. Мовляв, так нині пишуть про багатьох. Та…Що вдієш, коли воно і справді так. Давайте порівняємо: за часи тоталітаризму з великими труднощами було опубліковано лише один путівник, а в незалежній Україні з-під його пера з’явилися монографії про Уласа Самчука, Оксану Лятуринську, Олександра Неприцького-Грановського, Галину Гордасевич, про місто над Іквою, посібник «Кременеччина:літературне краєзнавство», книги «Портрети пером» (аж три випуски)!), про Почаївську лавру, музей у Великих Бережцях…Вже не кажу про чисельні публікації у періодиці - хіба це не здається промовистим і не говорить само про себе?

Та не тільки про це варто вести мову. Бо треба, мабуть, мовити і про те, що саме проголошення Незалежності України помітно вплинуло на стиль його життя і змусило ще більше віддатися пошукам. Не могло бути по-іншому. Не могло! Адже вільної держави він чекав все своє свідоме життя. Можна навіть сказати, що родина заради цього пролила кров. Тут, напевно, досить згадати, що сліди старшого брата Йосипа назавжди згубилися у сибірських холодищах, бо його більшовики переслідували як свідомого українця.

До речі, про цей факт з біографії родини Чернихівських взнав випадково, коли на початку 90-их минулого століття вперше завітав в їхню оселю у провулку Словацького у Кременця, адже готував матеріал для обласної газети «Свобода». Цей факт він не вважав чимось надзвичайним і не спішив здобувати дивіденди з нього, що тоді будо вигідно для певного кола осіб. Був переконаним, що так і має бути. Справа тут в інтелігентності виховання.

Думаю про це і в голову закрадається один розмисел. Маємо на увазі надзвичайну скромність людини за її життя, та здається, що назріла пора нам вчинити по-іншому. Чи не час назвати його іменем одну з вулиць міста, а на будинку де він жив, встановити меморіальну дошку? Слід би про це потурбуватися міськраді, першим почесним жителем населеного пункту якої він був. Це стало б гідним вчинком у відзначенні пам’яті про людину, яка заслужила на це своєю подвижницькою працею.

Ігор ФАРИНА