3.10.12

Сіячам розумного, доброго, вічного



Покликання - вчитель
 Таке незрозуміле щось часом твориться в душі… Наче і не дитина вже давно,та все одно, переступаючи поріг школи, намагаєшся вести себе якомога тихіше. Ступати легше, дихати глибше, йти повільніше… Відчуваєш себе зовсім маленьким, беззахисним таким. Хоча знаєш, що начебто і не зробив нічого. Але чомусь думаєш, що тебе сваритимуть за книжку, якої ти так і не повернув у бібліотеку. Або вичитають за розмальовану парту, котру вже давно перефарбували. Ти знаєш, що цього не буде. Але все одно боїшся. Бо тут – храм юності і домівка найкращих, найсвітліших спогадів. Тут немає нікого, кому більше сімнадцяти. І ти сам, переступаючи поріг рідної школи, знову стаєш підлітком. Навіть у віконному склі відображається наче трохи молодше обличчя.
Минаючи вестибюль, киваєш вахтерові. Ти його не знаєш. Доки вчився ти, за цим столом сиділа інша людина. І вона обов’язково спинила б тебе, змусила зняти шапку і ще й допитувалася б, до кого й навіщо ти йдеш. А ця жіночка просто кивнула у відповідь і знову з головою поринула у таємниці особистого життя зірок на сторінках газети.
Коридор тихий і пустий. Ти знаєш, що це лише омана. Він не буває таким, доки тобі не стукне тридцять. Тут завжди шум, гам, сміх, вигуки. Завжди повнісінько дітей. Чи не вперше ти встигаєш роздивитися грамоти у рамках на стінах, помітити узор на лінолеумі, вазони з квітами на підвіконнях.
Поворот, ще один поворот. Піднімаєшся на другий поверх. Згадуєш, якими ці сходи були тоді, давним-давно. Великими, високими, крутими, дорогою у невідомість. А тепер – просто сходи. Навіть трішечки жаль… Знову коридор. По обидві сторони від тебе - двері з табличками. «Кабінет географії, завкабінетом…», «Кабінет фізики, завкабінетом…», «Кабінет історії, завкабінетом…»… Читаєш прізвища і в пам’яті зринають обличчя, голоси, жести.
Все міняється з часом. Нічого вічного не має. Звісно, ти чудово це знаєш. Адже сам бачиш: від новесеньких вхідних дверей, нового кольору стін, інших облич на дошці пошани, до тихих коридорів… Але ти знаєш, що є дещо нерушиме, дещо стале і постійне. І ловиш себе на думці, що говориш це не вслух, але самими губами, наче боїшся порушити тишу і спокій, що панують навколо.
Вчитель… Той, хто завжди тут, у школі. Як би не мінялася вона сама, її зовнішній вигляд; хай як міняються учні – приходять наляканими першокласники і покидають стіни рідної школи нахабними підлітками; як би не мінявся ти сам… А вчитель весь час тут, такий самий, як і завжди.
Той, хто веде тебе за руку стежинами знань крізь непролазні нетрі наук. Той, хто готовий підтримати і похвалити. Той, хто завжди вважатиме тебе своєю дитиною. Адже він бачить, як ти зростаєш, як міняєшся. Як робиш помилки і досягаєш успіху. Він завжди біля тебе, аби підтримати і вберегти, аби підказати  і похвалити… Він вдає, що не бачить невдячності і нерозуміння. Адже тут, у храмі спогадів, немає нікого, кому було б більше сімнадцяти…
Вчитель – такий самий щирий, пристрасний, наївний, ранимий, як і ти. Якщо тобі десять, то і йому стільки само; і сімнадцять йому виповниться тоді, коли й тобі… Він вчить тебе, і вчиться з тобою. Він намагається бути тобі не лише мудрим наставником, а й гарним другом. Адже все твоє життя він йде поруч, лишень на крок попереду.
Він спостерігає, чекає… Адже та зернина доброго, світлого, вічного, яку він посадив у твоїй душі, вимагає трепетного догляду. Всупереч реальності і тобі (так-так, тобі) він доглядає і леліє добро. Вірить, що та зернинка врешті перетвориться у прекрасну квітку, яку ти понесеш в своїй душі по життю.
Адже то – частинка його самого: віра, любов, світло знань, турбота, довіра… Все, чим він поділився з тобою; все, що живе в його душі негасимим вогнем. І та палаюча квітка оберігатиме тебе на життєвому шляху, як материні руки. Це найцінніший дар, котрий він – твій вчитель – дав тобі.
Ти підходиш до потрібних дверей. Прислухаєшся, чи немає там бува уроку. Ні, тиша. Піднімаєш руку, аби постукати, але чомусь стає моторошно. А раптом… А якщо… Наче тобі знову п'ятнадцять і все на цьому світі становить якусь незрозумілу загрозу. Та все ж пересилюєш себе. На тихий стук лунає відповідь: «Заходьте!» Голос дзвінкий, майже юний. Серце падає у п’яти. Ще раз дивишся на табличку, прізвище те саме. Але пройшли роки, а голос… Чого ти чекав? Почути постарілий, зірваний голос. Звісно, ти ж старався кілька років, аби так сталося чим швидше. Секундне вагання - і ти відкриваєш двері.
На фоні високого вікна залита світлом вимальовується така знайома постать. Такі знайомі риси обличчя. Хоча, звісно, постарілі трохи. Але очі теплого карого відтінку все такі ж самі молоді, живі. І голос, котрий вітає тебе з порогу, все той самий. Сильний, дзвінкий, молодий, жвавий, по-материнському теплий. А ще – посмішка. Але тобі нізащо не вдасться її описати.
Тобі здається, що і не було тих років. Наче щойно вчора був твій останній «Останній дзвінок»… Не зважаючи на те, що зараз осінь… Ніяковіючи, протягуєш букет. І з кожної шпарини, кожного вікна, прочинених дверей раптом хлинули спогади. Затопили, закрутили у вихорі, оживили одночасно всі пори року, всі здобутки і промахи. Весь сміх і кожну посмішку, навіть найменшу.
Бо школа, то не споруда. То твої прожиті роки і отримані знання. То вчитель, котрий завжди є і буде. Адже йому завжди знайдеться місце в куточку твоєї душі. І цього куточка йому буде достатньо, аби тільки знати, що ти став гідною людиною. Що його праця не втрачена дарма…

З найкращими побажаннями до Дня вчителя,
випускниця ЗОШ №5 м.Кременець,
Тетяна Марченко

No comments:

Post a Comment