Покликання
- вчитель
Таке незрозуміле щось часом твориться в душі…
Наче і не дитина вже давно,та все одно, переступаючи поріг школи, намагаєшся
вести себе якомога тихіше. Ступати легше, дихати глибше, йти повільніше… Відчуваєш
себе зовсім маленьким, беззахисним таким. Хоча знаєш, що начебто і не зробив
нічого. Але чомусь думаєш, що тебе сваритимуть за книжку, якої ти так і не
повернув у бібліотеку. Або вичитають за розмальовану парту, котру вже давно
перефарбували. Ти знаєш, що цього не буде. Але все одно боїшся. Бо тут – храм
юності і домівка найкращих, найсвітліших спогадів. Тут немає нікого, кому
більше сімнадцяти. І ти сам, переступаючи поріг рідної школи, знову стаєш
підлітком. Навіть у віконному склі відображається наче трохи молодше обличчя.
Минаючи вестибюль, киваєш вахтерові. Ти його не знаєш.
Доки вчився ти, за цим столом сиділа інша людина. І вона обов’язково спинила б
тебе, змусила зняти шапку і ще й допитувалася б, до кого й навіщо ти йдеш. А ця
жіночка просто кивнула у відповідь і знову з головою поринула у таємниці
особистого життя зірок на сторінках газети.
Коридор тихий і пустий. Ти знаєш, що це лише омана. Він
не буває таким, доки тобі не стукне тридцять. Тут завжди шум, гам, сміх,
вигуки. Завжди повнісінько дітей. Чи не вперше ти встигаєш роздивитися грамоти
у рамках на стінах, помітити узор на лінолеумі, вазони з квітами на
підвіконнях.
Поворот, ще один поворот. Піднімаєшся на другий поверх.
Згадуєш, якими ці сходи були тоді, давним-давно. Великими, високими, крутими,
дорогою у невідомість. А тепер – просто сходи. Навіть трішечки жаль… Знову
коридор. По обидві сторони від тебе - двері з табличками. «Кабінет географії,
завкабінетом…», «Кабінет фізики, завкабінетом…», «Кабінет історії,
завкабінетом…»… Читаєш прізвища і в пам’яті зринають обличчя, голоси, жести.
Все міняється з часом. Нічого вічного не має. Звісно, ти
чудово це знаєш. Адже сам бачиш: від новесеньких вхідних дверей, нового кольору
стін, інших облич на дошці пошани, до тихих коридорів… Але ти знаєш, що є дещо
нерушиме, дещо стале і постійне. І ловиш себе на думці, що говориш це не вслух,
але самими губами, наче боїшся порушити тишу і спокій, що панують навколо.
Вчитель… Той, хто завжди тут, у школі. Як би не мінялася
вона сама, її зовнішній вигляд; хай як міняються учні – приходять наляканими
першокласники і покидають стіни рідної школи нахабними підлітками; як би не
мінявся ти сам… А вчитель весь час тут, такий самий, як і завжди.
Той, хто веде тебе за руку стежинами знань крізь
непролазні нетрі наук. Той, хто готовий підтримати і похвалити. Той, хто завжди
вважатиме тебе своєю дитиною. Адже він бачить, як ти зростаєш, як міняєшся. Як
робиш помилки і досягаєш успіху. Він завжди біля тебе, аби підтримати і
вберегти, аби підказати і похвалити… Він
вдає, що не бачить невдячності і нерозуміння. Адже тут, у храмі спогадів, немає
нікого, кому було б більше сімнадцяти…
Вчитель – такий самий щирий, пристрасний, наївний,
ранимий, як і ти. Якщо тобі десять, то і йому стільки само; і сімнадцять йому
виповниться тоді, коли й тобі… Він вчить тебе, і вчиться з тобою. Він
намагається бути тобі не лише мудрим наставником, а й гарним другом. Адже все
твоє життя він йде поруч, лишень на крок попереду.
Він спостерігає, чекає… Адже та зернина доброго,
світлого, вічного, яку він посадив у твоїй душі, вимагає трепетного догляду.
Всупереч реальності і тобі (так-так, тобі) він доглядає і леліє добро. Вірить,
що та зернинка врешті перетвориться у прекрасну квітку, яку ти понесеш в своїй
душі по життю.
Адже то – частинка його самого: віра, любов, світло
знань, турбота, довіра… Все, чим він поділився з тобою; все, що живе в його
душі негасимим вогнем. І та палаюча квітка оберігатиме тебе на життєвому шляху,
як материні руки. Це найцінніший дар, котрий він – твій вчитель – дав тобі.
Ти підходиш до потрібних дверей. Прислухаєшся, чи немає
там бува уроку. Ні, тиша. Піднімаєш руку, аби постукати, але чомусь стає
моторошно. А раптом… А якщо… Наче тобі знову п'ятнадцять і все на цьому світі
становить якусь незрозумілу загрозу. Та все ж пересилюєш себе. На тихий стук
лунає відповідь: «Заходьте!» Голос дзвінкий, майже юний. Серце падає у п’яти.
Ще раз дивишся на табличку, прізвище те саме. Але пройшли роки, а голос… Чого
ти чекав? Почути постарілий, зірваний голос. Звісно, ти ж старався кілька
років, аби так сталося чим швидше. Секундне вагання - і ти відкриваєш двері.
На фоні високого вікна залита світлом вимальовується
така знайома постать. Такі знайомі риси обличчя. Хоча, звісно, постарілі трохи.
Але очі теплого карого відтінку все такі ж самі молоді, живі. І голос, котрий
вітає тебе з порогу, все той самий. Сильний, дзвінкий, молодий, жвавий,
по-материнському теплий. А ще – посмішка. Але тобі нізащо не вдасться її
описати.
Тобі здається, що і не було тих років. Наче щойно вчора
був твій останній «Останній дзвінок»… Не зважаючи на те, що зараз осінь…
Ніяковіючи, протягуєш букет. І з кожної шпарини, кожного вікна, прочинених дверей
раптом хлинули спогади. Затопили, закрутили у вихорі, оживили одночасно всі
пори року, всі здобутки і промахи. Весь сміх і кожну посмішку, навіть найменшу.
Бо школа, то не споруда. То твої прожиті роки і отримані
знання. То вчитель, котрий завжди є і буде. Адже йому завжди знайдеться місце в
куточку твоєї душі. І цього куточка йому буде достатньо, аби тільки знати, що
ти став гідною людиною. Що його праця не втрачена дарма…
З найкращими побажаннями
до Дня вчителя,
випускниця ЗОШ №5
м.Кременець,
Тетяна Марченко
No comments:
Post a Comment