Тортури за часів Станіслава Августа

Ще в цьому році, відразу після побудови експозиції нумізматики, Заповідник планує відкрити кілька кімнат із знаряддями для тортур. Для відтворення відповідної атмосфери буде використано підземелля палацу князів Острозьких, у якому збереглися архітектурні ознаки ХVІІ століття: цегляна і кам’яна кладка, склепіння та інш. Усі пристосування для тортур, з дотриманням масштабу, будуть виготовлені спеціалістами Заповідника, позаяк маємо і столярний цех, і кузню, де можна виготовити дерев’яні та металеві деталі.

Тортури – це цілеспрямоване спричинення мук (фізичних і психічних) з метою отримання інформації чи покарання. Польський історик і священик ХVІІІ ст. Анджей Кітович описує тортури, які застосовувалися в часи панування короля Станіслава Августа, а оскільки наші землі до 1795 року входили до складу Речі Посполитої, то щось подібне  могло відбуватися  і тут.

Тортури у ХVІІІ ст. зазвичай практикувалися в судах, коли потрібно було детально знати подробиці злочину, або коли винуватець не визнавав своєї вини. Уникнути тортур міг лише той, хто згоджувався з вироком суду, хоч це не звільняло його від смерті. Навіть коли злочинець зізнався під час тортур, а потім від усього відмовився – його мордували і вдруге, і втретє. Коли після трьох тортур звинувачуваний і далі відпирався, судді переглядали достатність доказів і свідчень.  Якщо вони  були переконливі, людину карали смертю, незважаючи на її заперечення, а непохитність у своїх свідченнях, навіть після винесених мук, приписували витривалості тіла. Коли докази були слабкими, або в’язень зізнавався під час першого і другого сеансів тортур, а на третьому знову відпирався, його звільняли від подальших катувань для винесення вироку тією стороною, яка його направляла на тортури. В тому разі, коли доказова база була слабкою, а на тортурах звинувачуваний визнав свою провину і більше нічого не заперечував, його страчували. Коли побічні докази були міцними, а звинувачуваний витримав тортури, його звільняли. Звинувачувальна сторона також не несла покарання, посилаючись на міцні побічні докази, які потрібно було перевірити катуванням. Подібний метод дізнання  був доступний лише заможним особам, оскільки тортури дуже дорого коштували.

Для процедури тортур існувало спеціально відведене підземелля під ратушею, облаштоване усілякими пристроями. Щонайперше катували методом підвішення тіла: в одній стіні, високо від землі, був забитий товстий залізний гак з кільцем,  у другій стіні був такий же гак, тільки  розташований нижче. Посередині підземелля ставили низький стілець, на який садили в’язня, зв’язавши йому руки за спиною одним шнурком, а ноги докупи іншим. Кінці шнурка міцно прив’язували до нижчого кільця, через зав’язку на руках протягували довгий посторонок, намазаний лоєм для полегшення руху. Кінець посторонка кат намотував собі на руку, щоб не вислизнув, а потім натягував його. Біля стіни навпроти в’язня стояв столик із каламарем (чорнильниця) і пером та стільці, які займали війт з одним чи двома лавниками, а збоку на розі сідав міський писар. Перед початком екзекуції представник особи, яка направила звинувачуваного на тортури, у стислому виступі просив комісію дозволити застосувати, заради торжества справедливості, подібний метод зізнання. Після цього війт починав розпитувати в’язня, де народився, чим займався до цього часу, яку віру сповідує, чи не притягався до суду, чи не підлягав раніше застосуванню  тортур за подібний кримінал. 

Лише після того, як жертва відповіла на всі запитання, а писар все те записав, війт приступав до основного питання. Лагідно називаючи звинуваченого по імені, переконував не опиратися, а зізнатися без тортур. Казав, що докази настільки міцні, що смертної кари йому не уникнути і що її можна полегшити, взявши до уваги добровільне зізнання. Схиляючи в’язня до каяття, війт обіцяв навіть розглянути варіант збереження  життя, якщо він учинив злочин із крайньої нужди (коли йшлося про крадіжку), чи з раптового вибуху емоцій (коли йшлося про вбивство), чи з глупства (коли йшлося про чари), чи з чужої намови.

В тому випадку, коли злочинець не зізнавався після лагідного звертання, війт вдавався до залякування Божою карою, заклинаючи всіма святими. Закликав позбавити свою душу  гріха, коли тільки через упертість віддає на муки своє грішне тіло.

Коли ті спроби нічого із в’язня не витягнули, тоді війт звертався до розпорядника, щоб той звелів майстрові поступити згідно вироку. Кат, перед тим, як приступити до своїх обов’язків, тричі волав до «застольних і предстольних» осіб,  питаючи, чи з волі, чи не з волі. Тричі йому відповідали, що з волі. Після того кат рвучко тягнув за шнурок, кінець якого  тримав у руці, і тіло піднімалося вгору, вивертаючи руки з суглобів. Від болю катований починав кричати, що не винен, нічого не знає і накликав Божий суд на присутніх.

Траплялося, що в’язень починав зізнаватися відразу після першого сеансу тортур. Тоді він визнавав і той злочин, за який був засуджений, і  ті, про які ніхто й не здогадувався. Катування припиняли і починали розпитувати про решту епізодів.

До другого сеансу катувань майстер залучав свого челядника. Обоє щосили тягнули за шнур, від чого чоловік витягувався, як струна, а викручені руки ставали на рівній лінії з тілом і головою. У грудях людини починало клекотіти, а ребра та інші кості випиралися так, що їх можна було порахувати (катували абсолютно голого, обв’язавши соромітні місця якоюсь шматою). В’язень волав із останніх сил, а тіло виділяло все, що могло виділятися. Від неймовірного смороду кожен із присутніх захищався кадилом і трунками, принесеними заздалегідь.

Дехто із ув’язнених від болю втрачав свідомість і здавався мертвим, не подаючи ніяких ознак життя. У цьому випадку до його вуст підносили дзеркальце, яке мутніло від подиху. Для тих, хто довго перебував без свідомості, існували ще й інші види тортур. Траплялося, що катований і справді помирав під час знущань, тоді його закопували, а справу припиняли. Були й такі, що не лише стійко зносили тортури, а й уголос гнівно звинувачували присутніх. Це частіше траплялося зі справжніми злочинцями.

Другим видом катування були «іспанські чоботи». Так називали пристрій з двох залізних пластин із гострими зубцями, між якими затискали нижню частину ніг катованого. Пластини щоразу більше стискали за допомогою гвинтів, а зубці, проникаючи в тіло, дробили кістки ніг. Цей вид катування застосовували лише у великих містах. Певна річ, не знаходилося такої людини, яку  подібне  «взуття» не схилило б до зізнання. Обливання киплячою сіркою, прикладання до боків розпечених блях, що застосовували в інших містах, не було таким успішним, як «іспанські чоботи».

У деяких поселеннях, куди на екзекуцію приїжджала міська влада, в’язня катували в приміщенні чи стодолі,  лежачим на драбині і прив’язаним до верхнього та нижнього щаблів. Драбину клали на дошки.

Чаклунам і відьмам насамперед голили голову, вважаючи, що саме в волоссі ховається нечиста сила, яка бере на себе всі муки, адресовані катованому. Кати іноді вдавали, що не можуть якісно виконати своєї роботи через наслані на них чари. Так бувало, коли у засудженого до страти мечем не гладко стинали голову. Та перед мудрими посадовцями катам та хитрість не проходила: отримували по сто батогів.

Завершивши перші тортури, кат відв’язував в’язня і знімав з нього «іспанські чоботи», якщо до них доходила справа. Потім садив на стілець, як перед початком тортур і, взявши повикручувані руки, завертав назад, причиняючи неймовірний біль. А далі, впершись коліном між лопатками, починав крутити руки, вставляючи їх у суглоби, що було не менш болісно, ніж самі тортури.  Такі екзикуції над упертими повторювалися до третього разу з кількаденним перепочинком для відновлення сил катованого. Далі виносили вирок: смерть чи помилування.

Шляхетський суд ніколи не застосовував тортур, але якщо когось посилав на тортури трибунал, земство чи місто, його допроваджували до  міської влади. Після вироку маршалківських судів (військовий трибунал) і литовських страту здійснювали просто на плацу, не звертаючись до міської влади. Маршалківська юрисдикція має своїх озброєних солдатів, які під час страти оточують плаху, а ті, які озброєної варти не мають, озброюють міцних чоловіків з різних цехів, щоб уникнути ексцесів. Траплялося, що в натовпі знаходились прихильники страчуваного, які звільняли його силою .

Тамара Дмитренко,

завідувач відділом історії Заповідника, м.Дубно