Гордість і окраса краю
Десь на початку 80-х
років минулого століття нас на одній із вулиць Тернополя познайомив письменник Олександр
Астаф’єв, який нині мешкає у
Києві. І я відтоді уже не випускав з поля зору доробок краянина, твори якого
тоді частенько з’являлися в періодиці. До речі, вони і нині є нерідкими
гостями на шпальтах різних видань. Й вражають знанням життєвої фактури та
вмінням автора по-своєму розповісти про те, що хвилює душу. В такі моменти чомусь
пригадується давнє. Не можу нічого з
собою вдіяти. А можливо, і не хочу?!
Бібліографічний
наголос
Богдан Іванович Мельничук
народився 2 серпня 1952 року в селі Молотків Лановецького району на
Тернопільщині. Після закінчення десятирічки у рідному райцентрі навчався на
факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Після
того газетярював у Ланівцях. Потім була робота в редакціях газет «Вільне життя»
і «Тернопіль вечірній», обласному управлінні у справах преси та інформації,
облдержархіві. Був головним редактором видавництва «Економічна думка» ТАНГу,
газети «Русалка Дністрова», заступником голови редакційної колегії «Тернопільського
енциклопедичного словника.» В даний час очолює журнал «Літературний Тернопіль»,
біля витоків якого стояв у далекому 1991 році. Член Національних спілок
письменників та журналістів України. Він також є членом Всеукраїнської спілки
краєзнавців і НТШ. Заслужений діяч мистецтв України.
Своїм літературним навчителем
вважає незабутнього Бориса Демківа, завдяки якому з’явилися перші публікації у
періодиці. Нині пан Богдан – автор багатьох творів драматургії, прози, поезії
та краєзнавства. Його п’єси
та інсценізації уже прийшли до глядачів у театрах Тернополя, Львова,
Дніпропетровська, Дрогобича та інших міст України. На його слова написали
музику Ярослав Злонкевич, Богдан Климчук, Анатолій Горчинський, Віталій
Лазаренко та інші композитори. Його внесок у скарбівню рідної культури належно
поціновано: ювіляр є лауреатом багатьох міжнародних,всеукраїнських та обласних
літературно-мистецьких премій.
Значну частину свого часу він
віддає видавничій діяльності. Богдан Іванович - укладач і редактор багатьох
книг. Серед них – видання Богдана Андрушківа, Степана Балея, Богдана і
Олександра Барвінських, В’ячеслава
Будзиновського, Володимира Вихруща, Осипа Назарука, Бориса Хижняка…
Не кожен з членів обласної
організації НСПУ може похвалитися увагою критики до своїх творінь. А про
життєвий і творчий шлях ювіляра Іван Бандурка ще десять років тому розповів в
книзі «Чотири вежі Богдана Мельничука». Погодьмось, що не кожен може
похвалитися подібним.
Скрипка
прози і поезії
Уже йшлося про те, що ще
наприкінці 60-х років минулого століття на шпальтах періодики з’явилися перші поетичні публікації юного
волинянина. Та справжнім дебютом на ниві прози та поезії можна, на мою приватну
думку, вважати книгу «Медузи», яка п’ятнадцять років тому побачила світ у
видавництві «Лілея», що в обласному центрі. Цікаво, що передмову до цього
видання написав самобутній поет Степан Сапеляк, з яким дружив ювіляр. (Хочемо
того чи ні, а вже сам цей факт є промовистим). Відзначимо ще й таке: до видання
увійшло 9 творів із циклу «Майже зоологічні новели». І кожен з них – відбиток
життєвої ситуації, своєрідно переломленої у свідомості автора.
Та це спадає на думку не лише тоді,
коли говоримо про «Медузи». Адже подібні висловлювання приходять до мене і тоді,
коли перечитую новели з книг «Пес і коралі», «О, Над’я, або Греки приїхали!», «Професор і бичок
Бамбурка», «Скрипка від старого» та інші видання. Мабуть, має рацію
літературознавець Микола Ткачук, коли говорить, що «письменник веде читача до
узагальнень через паралель, символ, подібність і параболу». Його доповнює Петро
Сорока, ставлячи нашого краянина в один ряд з іменами Петра Панча, Григорія
Косинки, Докії Гуменної, Віктора Близнеця, Василя Левицького.
Після цього, мабуть, немає більше
потреби говорити про малу прозу пана Богдана. Тим паче, що він продовжує
наполегливо працювати у цьому жанрі. Тож, напевне, матимемо ще не одну нагоду
пересвідчитись у справедливості вище мовленого.
Скажемо про інше. Наш краянин
починає успішно працювати і на ниві великої прози. Про це, як мені здається,
може яскраво свідчити повість «Роксолана, декан і жлоби», яку він недавно
опублікував у журналі «Літературний Тернопіль» разом з Ніною Фіалко. Про цей
твір, до речі, можна багато говорити. Але зумисно не робитиму цього в ювілейній
публікації, бо це тема окремої розмови. Мовлю лишень про те, що твір легко
читається. Чи не тому, що ювілярові, як одному із співавторів твору, вдалося
віднайти потрібну тональність розмови.
Говоримо про прозовий доробок
краянина. Але, мабуть, не маємо права забувати, що Богдан Мельничук цікавий і
як самобутній поет. Тим паче, що його ліричний струмінь чути і нині, про що
говорять книги «Крапелини», «Крапелини плюс», «Нові крапелини». Не буду
заперечувати, що для творів з цих видань характерні образність, пристрасна
емоційність, емоційна експресія. Можливо, саме це й стало причиною того, що на
його лірику почали звертати увагу перекладачі. Пан Богдан уже має у своєму
доробку кілька книг віршів, інтерпретованих мовою есперанто.
У світлі
рампи
У попередньому розділі цієї публікації не
згадано про драматургію. І в першу чергу тому, що про тяжіння Богдана
Мельничука до сценічного мистецтва варто говорити окремо. І почалося воно з
театральних рецензії, коли працював у редакції газети «Вільне життя». Вони, як
і розповіді про акторів, нерідко з’являлися
на шпальтах тогочасної періодики і промовляли про небайдужість авторського
серця.
Поступово тоді прийшла думка: а
чому б і самому не спробувати свої сили у драматургії? Сказано-зроблено. Тоді з-під пера й народилися перші п’єси. Нині маститий автор з
усмішкою згадує про них. Зрозуміло, що не всі були на рівні вимог жанру. Але
окремі з цих творів зацікавили професійні колективи, які здійснили їх
постановку. Свідком однієї з них мені довелося бути на початку 1985-го, коли в
рідне село автора актори з Тернополя привезли виставу за його п’єсою.
З тих пір у річці часу спливло
чимало води. Нині ювіляр – автор багатьох п’єс та інсценізацій. Окремі з них
створено у співавторстві з Іваном Ляховським, Володимиром Лісовим, Ярославом
Мельничуком, Світланою Львівською. Та не тільки оригінальні твори його цікавлять.
Бо за його участі створені інсценізації творів Романа Завадовича, Павла
Загребельного, Богдана Лепкого. А п’єсу
«Вісьто-вйо» створено за мотивами стрілецького гумору.
Чи є успішною ця праця? Позитивну
відповідь на це питання можна отримати, згадавши тільки про один факт. За
виставу «Мазепа, гетьман України», написаною за мотивами творів Богдана Лепкого
і поставленою п’єсою
Дніпропетровським музично-драматичним театром, Богдана Мельничука відзначено
міжнародною премією імені Пилипа Орлика.
Драматургічний доробок нашого краянина
промовляє ще про одну особливість. Визначилося коло тем, які постійно хвилюють.
А подекуди отримують поглиблення. Це, скажімо, можна говорити про п’єсу для дніпропетровської вистави
1996-го і недавній твір для моновистави «Мазепа», написаний із братом
Ярославом.
Коли думаю про драматургію краянина, то на гадку приходить
ще один момент. Звісно, постановка п’єси – найуспішніше свідчення вдалої праці автора. Але не менше
значення має і поява текстів у друкованому вигляді. А на рахунку краянина – п’єси «Мазепа, гетьман України»,
«Соломія Крушельницька».
Ще важко сказати про те, що в
майбутньому йому нашепче Мельпомена. Та віриться, що це неодмінно будуть нові
твори, які істотно доповнять портрет самобутнього драматурга.
Мандрування
ріднокраєм
Не секрет, що багато
письменників, молодість яких випала на непрості роки тоталітаризму, вимушено
пройшли школу краєзнавства. А дехто з них і потім залишився вірним їй. Бо
відчув потребу душі розкрити себе через пізнання таємниць рідної землі. Така
жага свого часу пройняла і ювіляра.
Своєрідним його дебютом на цій
ниві можна вважати фотопутівник «Тернопіль. Що? Де? Як?», написаний разом з
Ігорем Дудою. В 1989-ому ця книга побачила світ у Києві. А вже наступного року
в Тернополі прийшов путівник «У пам’яті
народній», одним із співавторів якого він був. Є щось символічне у тому, що
краянин разом з батьком створив путівник «Біль і гнів Молотова», який розповів
про сільський музей «Молотківська трагедія».
Якщо ці видання мали певний
ідеологічний наліт, то вже в наступних він його позбувся. Це, зокрема, можна
сказати про книгу «Тарас Шевченко на Тернопільщині», підготовлену разом з уже
згадуваним Ігорем Дудою. Ще про це може свідчити хоча б такий факт: пізніше
книгу було перевидано. Варто, мабуть, згадати, що у своїх краєзнавчих
дослідженнях чимало уваги приділено стрілецькій тематиці. Про це подумалося,
коли ще раз перечитував книги «Воєнними дорогами синів Галичини», «Українські
січові стрільці на Тернопільщині». А ще ж були розповіді про природу
Підволочищини, шляхи Богдана Хмельницького у нашому краї…
Цей перелік, безсумнівно, можна
продовжити. Але не робитиму цього через нестачу газетної площі. Лишень згадаю,
що без значного внеску Богдана Мельничука не побачило б світу кілька томів
«Журавлиної книги», «Тернопільська західна діаспора. Словник імен», і «Тернопільського
енциклопедичного словника».
Неповторною
сторінкою краєзнавства Богдана Мельничука є підготовлені ним книги бувальщини.
Це – лишень частка з того, що
можна розповісти про внесок краянина у скарбівню рідної культури. Та й ця
розповідь не розкриє особистості, якщо не згадати ще про два моменти. По-перше,
з повідомлень ЗМІ поціновувачам красного письменствам відомо, що без участі
Богдана Мельничука не минає жодна пам’ятна мистецька імпреза в краї. По-друге, ходять легенди про його
працездатність. До речі, в останньому неодноразово мав можливість пересвідчитися
сам. Постійно бачив Богдана Івановича у роботі над рукописами, коли заходив у
його робочий кабінет.
А може, ота праця і тримає на
світі людину, залюблену у слово, та вона вже не мислить себе без неї? Саме про
це думаєш, коли уста промовляють: «З роси і води, ювіляре!»
Ігор
Фарина,
Шумськ
No comments:
Post a Comment