Галина
Вдовиченко «Бора»
Читати про буденність не
цікаво. Особисто мені не надто цікаво. З однією поправкою: було. Доки до рук не
потрапив роман «Бора». Увагу притягнула назва, палітурка і оформлення книги. А
тоді від тексту вже просто не вдалося відірватися.
Хотілося б
розказати про що книга. Але, напевно, не вдасться. Можна просто сказати, що
вона про життя одного… будинку. Саме так, будинку. Дому, який здобув нове
життя. Неждано-негадано одного дощового ранку його віддали. А тоді все
закрутилося…
Христина –
головна героїня роману. Жінка середнього віку; їй все не вдається дописати
вистражданий роман; син усе віддаляється; наступає хвиля «пошуку себе». От,
власне, і всі проблеми. А далі тільки несподіванки – дім у спадок. А на додачу
нові друзі. І не надто нові. Ліда – краща подруга, котра всіма силами намагається
сховатися від буденності, з головою поринаючи (хоча б на кілька днів) у чуже
життя… Божена зі своїми «фішками» і незмінним оптимізмом; «руде сонечко», що
наповнює енергією життя дому і серця його мешканців. Людина, що вже зробила
найбільшу помилку свого життя – Іван Іванович. Та Гордій, котрий надто багато
мовчить… А ще – кіт, собака, сад і… мрії. Багато-багато мрій, надій і
сподівань, секретів…
Стигне чашка міцного
чорного чаю; єдине джерело світла – екран ноутбука; за вікном шурхотить дощ;
десь на першому поверсі біля каміну грається сіре кошеня; на кріслі біля каміну
– недочитана книга; ескізи на маленькому столику…
Вся книга – це атмосфера,
відчуття і переживання. Не шукайте тут Верберівської філософії чи детективності
Агати Крісті, це не той мейнстрім, що у Алекса Гарленда, і немає таких
поворотів сюжету, як у Стівена Кінга… Хоча, звісно, не без цього. Адже цікава
книга складається з крапельки філософії, ложки загадок, роздумів за смаком –
струснути, але не перемішати. Додати сюжетний поворот. Готова хороша книга. Ця
книга – хороша.
Але якби мені
довелося писати посвяту (або ж епіграф) до «Бори», то я б написала:
«Прихильникам Джоан Харріс… Ми, українці, можемо не гірше!»
Неповторності і виразності роману
надають львівський галицький колорит. А також авторська атмосфера. Рідна, від
самого початку пережита і з трепетом випущена у вільне плавання. Напевно, це
основна серед позитивних сторін. Інша, не менш значуща, – ретельно прописані
персонажі, живі, трьохвимірні. Цікаві, зі своїми проблемами і радостями. Але не
надто глибоко. Це не та книга, у якій вдасться сховатися від власного реального
світу. Ні, навпаки, вона посилить, загострить відчуття «справжності» того, що
відбувається за вікном, у домі.
Про «Бору» не
варто говорити, її варто прочитати. Це віконце із віртуального світу, до якого
ми надто звикли, у світ реальний. Шанс критично оглянути своє життя,
переглянути свої пріоритети і задуматися: а чи не упустили ми бува
найголовніший у житті шанс? Чи не загубили в гонитві за модою власну мрію? Чи не
зробили найбільшої помилки? Чи є ще можливість усе виправити?...
Тетяна Марченко,
ВНУ, Луцьк
No comments:
Post a Comment