Про застосування тортур і покарань в історії м. Дубна
відомо не так багато, як би того хотілося, однак деякі відомості красномовно
розповідають: до яких покарань тут вдавалися в різні часи минулого.
Судочинство в Дубні здійснювалося
в міському магістраті. Головою суду був міський війт з присутніми суддями, а
вирок виносився колегією присяжних – лавників. Інша справа, якщо провина покладалася
на замкових службовців. У таких випадках, вирок виносився власником замку, як
це можна бачити на прикладі справи про напад вояків замкового гарнізону на
уніатського архімандрита Касіяна
Саковича. За це десятника Тимофія, вояків Чопека, Більця і Губку зі
співучасниками було постановлено покарати ударами різок - по 40 ударів кожному,
а десятнику Тимофію – 80 ударів на міській площі, крім того, взято з них
обіцянку відтоді жити в мирі з К. Саковичем, братією і підданими монастиря.
Далі в декреті князя Домініка Заславського з цього приводу мовиться, що якщо і надалі православні вояки
зневажатимуть уніатських пастирів і хреститимуть своїх дітей у схизматиків
(тобто у православних), а також будуть приймати у них таїнства, то за це вони
будуть оштрафовані 10-ма марками. Також постановили, що комендант замку відтепер
має тримати католицьких вояків, а не схизматиків. Особливо католицькими мають
бути десятники.
На початку ХVІІІ ст. відомі випадки розгляду судових справ у міському
магістраті зі звинуваченням у відреченні
від християнської віри. Деякі спіймані з цього приводу були посаджені у замкову
в’язницю і допитані. Історія донесла до нашого часу два випадки суду і
покарання над жінками, які прийняли
іудейську віру. Ці судові процеси чимось перегукуються з європейською
інквізицією.
5 березня 1716 р. відбулося
слідство і вирок, ухвалений на його основі Дубенським магістратом, у справі
обвинувачення двох жінок-християнок з Вітебська і Мельця в прийнятті іудейської
віри. Одна з них, на ім’я Марина Давидова, родом з Литви, донька вітебського
священика Охрима, була схоплена після ночівлі у м. Дубні. Вона розповіла, що
після смерті батька, мати видала її за християнина Давида Синовайця, з яким
вона прожила 10 років. По його смерті вона вирішила прийняти іудейську віру, бо
й раніше чула від свого батька, що та віра краща, тому вона вже півроку як іудейка. Цю жінку під час
слідства запитували, чи хоче вона повернутися до християнства, але вона
сказала, що ні і готова померти в єврейській вірі, бо та віра живого Бога. За
це їй дали 186 палок, але вона все одно твердила те саме.
Друга обвинувачена, Марина
Войцехівна, яку взяли на весіллі вже у шлюбі з євреєм. Вона казала, що родом із
м. Мельца, де служила в євреїв три роки, потім за їх намовою переїхала в м.
Лежайськ і там прийняла іудаїзм. Звідти переїхала в Дубно. Три рази її били,
але вона не відрікалася. Тоді їй дали 66 ударів різками, а потім ще 40, після
чого вона сказала, що бридиться єврейською
вірою, а вірить в розп’яття Ісуса Христа. Для нього готова терпіти і померти. З
незакінченого весілля взяли також п’ятьох євреїв разом з її чоловіком. Їх
опитано добровільно, а потім бито лярбарами по три рази. Вони і під час тортур
твердили, що не знали, що дівка не єврейка. Суд усіх вислухав: хто вчинив ту
ганьбу та схилився до загального права і православних артикулів, зокрема до
артикула 79-го в цісарських книгах, який твердив, що кожен відступник карається
вогнем.
Перша обвинувачена, вдова
Марина Давидова, засуджувалася до спалення на дерев’яному стосі, однак перед цим її тіло має
бути тричі рване кліщами і кидане на стос, а тоді вже спалене. Дівка Марина
Войцехівна, яка розкаялася і жаліє про свій вчинок, засуджувалася до
відрубування голови, а тіло її як віроломної відступниці мало бути спалене. Тих
п’ятьох євреїв, які стверджували, що не знали, що Марина християнка і сама
дівка сумнівалася, чи знали вони це, звільнялися від смертної кари. Кагал, який
дозволив одній з відступниць взяти шлюб з євреєм, засуджувався, крім оплати
судових витрат, заплатити штраф воском і свинячим салом для користі всіх
монастирів і церков. Міською управою також було заборонено євреям тримати
християнських наймичок. Євреї взяті з весілля були покаранні на міському
майдані біля ганебного стовпа - по сто ударів палок кожному, а приїжджі іудеї
після цього випадку вислані з Дубна.
У 1719 р. магістрат Дубна виніс смертний вирок
Опанасу Говіну, звинуваченому в потрійному вбивстві. Обвинувачений зробив
чистосердечне зізнання і розповів, що є вихідцем із Литви. На Волині він жив у
різних селах, в яких працював за наймом. Одружився в с. Дядьковичі і через рік
відправився з дружиною в с. Горостав, а звідти, за дві неділі перед початком
великого посту, разом з дружиною і дитям, якому було півтора року, пішов у м.
Ляховці. Дитина була хвора на кір. Вони зайшли в корчму села Уїздці. Купивши
горілки на гріш для обтирання дитини і калачів на гріш, вони рушили далі перед
вечором. Надворі брався мороз і хурделиця. Вони пройшли п’ять верств шляхом до
Мізоча, а негода ставала все сильнішою, так, що далі йти було неможливо.
Подорожні повернули з дороги в ліс, щоб розвести вогонь і переночувати. Говін
розводив вогонь, а його дружина кормила дитину груддю. Нагодувавши дитя, вона
поклала його біля куща, а сама пішла допомагати чоловікові збирати дрова.
Повернувшись на стоянку, мати взяла дитину і побачила, що та вже мертва. Жінка
почала ридати і накинулася на чоловіка, звинувачуючи його в тому, що він
витягнув її в дорогу такою негодою. Говін розсердився на дружину і вдарив її
два рази по голові своєю похідною палицею, від чого вона впала мертвою.
Опам’ятавшись під ранок, Говін викопав яму і поклав туди дитину та жінку,
засипав снігом, а зверху приклав хворостом, щоб позначити місце. Наступного дня
він пішов в с. Корсів, де найнявся на роботу. Там зізнався у скоєному, був
заарештований і доставлений у Дубно в магістрат.
Судовий процес проходив у
ратуші за присутності всіх найвищих посадовців: війта Ісидора-Антонія
Стрешковського, бурмістрів і цехмістрів. Один з райців, Стефан Трушкевич, грамотний і начитаний у законі, прийняв на
себе роль прокурора, стояв осторонь, тримаючи під пахвою великий фоліант
«саксонського права». Він намагався вдало підвести пункти і параграфи, які
стосуються цієї справи. Молодший з судів, Павло Кир’яненко, наказав у судовій
палаті приготувати різки, «кобилу», гирі, блоки та щипці, тобто знаряддя тортур,
на випадок, якщо обвинувачений не захоче зізнаватися. Говіна тут допитували
тричі, і він кожен раз повторював теж саме. Дубенський суд визнав Опанаса
винним у потрійному вбивстві, тому що його жінка була на час смерті вагітна
другою дитиною. Говіна засудили до відтинання голови мечем, після чого його
тіло мало бути розрубаним на чотири частини і при великих дорогах на чотирьох
місцях насаджено на коли. Для виконання вироку не вистачало лише ката. Однак
серед усіх міст у південних воєводствах, кат був лише в Кам’янці, звідки до
Дубна було не так вже й близько, крім того, виклик такого посадовця вимагав
певних витрат та гарантій його повернення в цілості і здоров’ї. Хтось підказав,
що серед стражі є один, який колись бачив, як відрубують голови і в теорії знає,
як це робиться, тому готовий у цьому випадку виконати вирок.
Підписання смертного
вироку, яке було зумовлене слідуванням параграфам «саксонського права», ще
зовсім не означало в точності його виконання. В Дубно й раніше присилали
злочинців, і ратушні посадовці виносили їм смертний вирок, але кожного разу з
різних причин потрібно було довго чекати виконання. За цей час злочинець спокійно
тікав з ув’язнення. Керівництво міста не шукало його, вважаючи, що покарання за
злочини треба віддати на волю Божу. Дубенський війт належав до цієї категорії
людей. Виходячи з судової палати, Стрешковський підізвав до себе тюремного
сторожа і сказав, щоб той зробив усе можливе, аби Говін утік цієї ж ночі. Для
цього в стіні тюремної камери була діра, лнгко замазана глиною, через яку і
раніше тікали в’язні. Однак на всі прохання сторожа втекти, Опанас не реагував,
просто сидів, нахиливши голову.
21 квітня, в день,
призначений для здійснення вироку, зібралися всі дубенські цехи зі зброєю біля
магістрату. Засудженого супроводжували четверо озброєних алебардами охоронців.
Йшли поруч також священик і дячок зі свічкою в руці. Попереду процесії йшов кат
– страж-виконавець, який ніс величезного меча. На місці страти, на кам’яному
узвишші, стояв дубовий пеньок. Опанас перехрестився, поцілував поданий хрест. Йому
зав’язали назад руки, священик прочитав молитву на ісход душі. Дяк затягнув
вічну пам’ять, і засуджений, опустившись на коліна, поклав голову на пень. Але
сталася неймовірна річ: кат не зумів відрубати голову одним ударом, а тільки
наніс рану, розрубавши майже третю частину шиї. Духовенство, посилаючись на
статті закону, не дозволило докінчити страту - і Говіна відправили на
лікування, однак він через 19 днів помер.
Заслуговує на увагу також
випадок, який трапився у Дубні в 1863 р. під час польського повстання на
різдвяному ярмарку. Тоді була схоплена особа з волинських дворян, яка діяла в
підтримку польської справи. Особа та була збирачем податків від підпільного центрального
комітету і заарештована поліцією за обставин, які викривали її діяльність. Ця
особа було засуджена на каторжні роботи. Наступного року трапився ще один
випадок «злочину-кари». Тоді волинський дворянин, жандарм Бобр, убив ударом
сокири в голову серед білого дня дубенського повітового суддю Голубовського,
який прибув на волинську службу з Малоросії ще в останні роки минулого
століття. На час смерті йому було вже 70 років. Голубовський судив поляків за
носіння трауру, співання гімну і т. п., при чому особливо сувору, тому він був
дуже їм не до вподоби. Вбивцю Голубовського судили в Дубні військовим
трибуналом і тут же розстріляли.
Тож як бачимо на прикладах
з історії волинського міста Дубна, в різні часи до злочинців застосовували
різні міри покарання. Правда, до нас переважно дійшли відомості про важкі
злочини, натомість про менші порушення людського і Божого законів, такі,
наприклад, як крадіжки, ми з впевненістю сказати не можемо. Хоча і так
зрозуміло, що вони траплялися і заслуговували не настільки суворих покарань,
наприклад, таких як різки, палиці або ув’язнення у замковій чи ратушній
в’язниці.
Юрій Пшеничний,
науковий співробітник Заповідника м.
Дубна
No comments:
Post a Comment