Зійшов перекладач на стрімкий пагорок

Жозе-Маріа де Ередіа. Трофеї: Сонети. Переклад з французької. Й.Свіжак: Тернопіль. Рада. 2011-160с.

У літературній періодиці, як не прикро, ще рідко з’являються рецензії на перекладні книги. Мені здається, що в основному це зумовлено тим, що рецензенти самі соромляться свого незнання чужоземних мов і не хочуть цю обставину виносити на люди. Можливо, через обставини життя ситуація зміниться на ліпше? Автор цих рядків розуміє, що таке враження може бути суб’єктивним. Але що вдієш, коли усе виглядає саме так і відгуки на книги інтерпретацій здебільшого містять враження від текстів іноземних авторів, а не розмисли про суть роботи сучасного драгомана? Наголос на останньому не є випадковим: рецензії більше виграватимуть, коли суміщатимуться ці два поняття. Тим паче, що тексти містять сяйливі відсвіти душі тлумача.

Це - своєрідна передмова. А суть полягає у тому, що до моїх рук недавно потрапила книга сонетів «Трофеї» Жозе-Маріа де Ередіа. У перекладах з французької Йосипа Свіжака з Чорткова на Тернопіллі. Перечитавши її, вирішив висловити свою думку про це видання. І в основному через те, що не належу до людей, які в достатній мірі володіють французькою для перекладацтва, хоча свого часу робив переспіви окремих творів Поля Верлена і Шарля Бодлера. Та давайте залишимо у спокої цей факт і змиримося з тим, що відгук на книгу значною мірою є роздумами поета, який сам іноді вдається до перекладацтва. Мусив, звичайно, зважати і на те, що не володію французькою до тієї міри, щоб порівнювати оригінальне звучання з українізацією. Не заперечуватиму, що моє творіння сильно програє від цього, але, на превеликий жаль, уже нічого неможливо змінити.

Але перед розмовою про книгу годилося б висловити ще одну заувагу. Петро Сорока  у літературному деннику з книги «Дерево над водним потоком» зарахував Йосипа Свіжака до професійних перекладачів поряд з Романом Ладикою і назвав чортківчанина учнем Валентина Корнієнка. Категорично не погоджуюся з такими твердженнями. Звісно, кажучи про це, не маю наміру применшувати успішність його праці, бо переклади справді є високопрофесійними. Сутність – в іншому. Я не зарахував би й Свіжака до професійних перекладачів, якщо мати на увазі чистоту жанру. Це – на мою приватну думку - применшення ролі й Свіжака як поета. А хіба варто забувати про його останню в часі збірку віршів «Подорожній»? То ж радше я зарахував чортківчанина поетом, який займається ще й перекладацтвом. Поряд з Михайлом Левицьким, Василем Махном, Борисом Щавурським, Ганною Костів –Гускою, Сергієм Лазо і … Петром Сорокою. Свідомо обмежую цей ряд перерахуванням прізвищ тернопільських письменників, бо список можна продовжити до безміру.

Та менше про це. Поговоримо про інше. Трофеї у перекладах Йосипа Свіжака – не перша спроба подібного в українському красному письменстві. Адже кілька років тому аналогічне здійснив Дмитро Павличко. Правда, вийшло так, що для цього збірника автор використав окремі інтерпретації Івана Гнатюка, Максима Стріхи, Євгенія Кононенко, бо на час укладання книги не мав своїх. Отже, книгу перекладів Йосипа Свіжака можна вважати першою листівкою в Україні перекладів Ередіа в повному обсязі одним автором. Як мені здається, вже навіть цей факт сам по собі заслуговує на увагу.

Та все ж не дає спокою інше питання: чи варто перекладачеві з провінційного містечка на Тернопільщині братися за переклад творів сонетяра, коли на цьому поприщі плідно попрацювали не тільки вищезгадані інтерпретатори, а й Максим Рильський, Микола Зеров, Володимир Державин, Михайло Орест. Зрештою, не робитиму повного переліку, бо це за мене зробив у передмові до видання критик Євген Баран з Івано-Франківська. На жаль, не має змоги аналізувати усі ці інтерпретації через банальну відсутність усіх текстів. Скажу про інше.  Нові переклади є вкрай необхідними. Вже хоча б тому, що відображають мовний запас кожного покоління і почування душ драгоманів. Тому й упевнений, що майбутні перекладачі теж «питимуть» терпкавість сонетів Ередіа.

І перш за все тому, що українізації відображають тенденції розвитку поетичного мовлення в той чи інший період часу. Та й не маємо права забувати і про стиль автора. Очевидно, це добре розуміє і Йосип Свіжак. Мені, скажімо, дуже імпонує, що він у своїх перекладах нерідко використовує маловживані слова. Ось, приміром,  лише деякі з них: «пагорок, нетрища, квадрига, заплавина, струмина» І ця дещиця яскраво говорить про намагання перекладача знайти себе у царині мови і за допомогою її засобів витворити власну неповторність. Доречним, як мені здається, є загострення уваги на ще одному моменті – більшість із маловживаних слів є архаїзмами і те, що автор перекладів власним прикладом намагається ввести їх у контекст сучасної української мови, не може залишитися непоміченим. Більше того: мусимо ствердити, що архаїзми органічно вплітаються у сучасне мовлення завдяки тлумачеві. Можемо, між іншим, проілюструвати це кількома прикладами. Вже у сонеті «Забуття», який відкриває запропоновану книгу, читаємо: «На пагорку стрімкім лежить прадавній храм. В руїнах тихо сплять із мармуру Богині . Із бронзи лицарі, що вже забуті нині … Вродлива і палка, завжди непереможна, мчить Артеміда в скач, неначе кара Божа. По нетрищах лісів існує вбивчий жах.» (сонет «Полювання»)

Не маємо права не звертати увагу на ще одну обставину. Маємо дати відповідь на пекуче питання: чи співмірними є стилі поета та перекладача? Так! Саме про це думаєш, коли перечитуєш «Трофеї», «Подорожнього», які до поціновувачів красного письменства прийшли майже водночас. Поет Йосип Свіжак залишається шорсткуватим у своїх висловлюваннях. Цю манеру переносить і на власне перекладацтво. Погано це чи добре? На це сакраментальне питання можна, звісно, відповідати по-різному. Та безсумнівним залишається одне: поет і перекладач вдало взаємодоповнюють один одного. Навіть здається, що українські інтерпретації сонетів приваблюють саме тому, що виконані рукою справжнього поета.

І на цьому фоні важко говорити про вади видання. Але треба! Було б, напевне, злочином (передусім перед собою) мовчати про те, що бачиш. Та й автор перекладів, мабуть, сам хоче почути чуже слово про недохопи? Воно, звичайно, може бути суб’єктивним. Але, напевне, слід звернути увагу на них, якщо у міркуваннях є раціональне зерно. Гадаю, що Йосип Свіжак не скидає цього з рахунку. Тим паче, що після виходу книги, сам зримо бачив хиби, зрозуміло, не хоче повторювати їх у майбутньому.

Тепер від узагальнень перейдемо до конкретики. Мені здається, що їх умовно можна поділити на два блоки. З книги можна дізнатися, що вийшла вона в авторській редакції. З такою реалією наших буднів слід було погодитися, якби не одне «але», як не прикро, а маємо упущення, яких не існувало б при вдумливішому і прискіпливішому редагуванні. Приміром, у сонеті «Артеміда»  читаємо: «Гаряче дихання незайманих лісів наповнюють вогнем стрімке дівоче тіло», хоча в даному випадку логічнішим було б використання в однині слова «наповнюють». Або таке. Якось ріжуть вухо рими на кшталт «горбів-голосів, гілка-жилка». На жаль, перелік таких вад при бажанні можна продовжити, перекладачеві, мабуть, слід загострити на цьому свою увагу.

… Можна, звісно, висловлювати й інші думки про книгу. Та їхня сутність залишатиметься незмінною: саме інтерпретації, якщо вони виконані на високому рівні, відкривають незбагнені грані душі поета і його тлумача з іншої мови. А переклади Йосипа Свіжака, на мою приватну думку, є саме такими. Хто заперечить?

Ігор Фарина,

Шумськ.