Гіркий слід Чорнобиля

Ми йшли за той колючий дріт,

Собою рятувати світ…

Коли на 26-му році існування, не витримавши снігової навали, впала частина покрівлі і стіни над 4-м реактором ЧАЕС, та французькі фахівці, які працювали поруч, монтуючи нову захисну споруду, терміново і негайно покинули небезпечне місце роботи. Радіація! Бо в них, в цивілізованому світі, життя людини – понад усе! Щось подібне відбулося і на горезвісній японській  «Фукусімо», коли із зони радіації вивели всіх співробітників.

Про вартість людського життя в нашому сьогоденні моя розмова з ліквідатором аварії на ЧАЕС другої категорії, мешканцем села Підлісці, Оболончиком Сергієм Милентійовичем, якому на власній шкурі довелося скуштувати «гуманізм» радянської системи.

Як водій, а працював п.Сергій в ДРСУ на всіх видах тамтешньої техніки, двічі через військкомат у 1980-83-х роках направлявся на збір урожаю. Тому, коли в вересні 1987 року знов отримав повістку, навіть і не сумнівався, що десь знову треба перевозити зерно до елеваторів.

Та з’явившись у військкомат, зрозумів: тут усе набагато серйозніше. В Тернополі переодягли в форму, і потрапив наш герой із товаришами на Житомирщину,  Народичанський р-н с.Радча, де стояла їхня частина в/г 55064.

Ось тут і почалося… Радіація над станцією зашкалювала, бо від розпаду стронцію і урану, які розлетілись навкруги після вибуху 4-го спецблоку, мали б пройти сотні літ. Тому їх уламки треба було збирати і відправляти в «могильники».

Коли Оболончик вперше піднявся на покрівлю ЧАЕС, був приголомшений її площею. Це як десятки футбольних полів разом узятих. І в кожному куточку того даху ховалась смерть – радіація. Наш герой розповідає, що побачив тут два японські диво-роботи, які б мали замінити людей, та самі згоріли в страшних променях невидимої смерті.

День, пригадує Сергій Милентійович, розпочинався о 6-й ранку, і одразу після сніданку звучала команда: «По машинах!». І вони, «рятівники світу», в хімзахисних костюмах їхали із бази до реактора. На обличчях респіратори, а в кишені у кожного персональний дозиметр у вигляді авторучки. Щоб хоч трішки зменшити радіаційний фон, вони мусили швидко, по драбині піднятися на дах і в шаленому темпі зібрати й передати на низ уламки, які ще там скрізь випромінювали страшну радіацію. Потім внизу довге-довге миття і переодягання в нове х/б, бо щойно зняте – фонило. І весь час протягом доби по їхніх індивідуальних дозиметрах фахівці визначали: скільки і кому досталося. А конвеєр «добровольців» тривав безперервно. Радянський Союз  був наддержавою - і їхали молоді й здорові, щоб своїм здоров’ям розплатитися за страхітливе головотяпство.

І так кожного разу, день у день, вони – ЧАЕС і радіація  - рятували світ.

Сотні тисяч людей пройшли через те страхітливе випробовування, через військкомати, але «добровільно». Не в кожного витримували нерви, адже будь-яка людина хоче жити і бути здоровою. Та тим, що засіли в Кремлі, було байдуже до долів і болів простих громадян, вони щедро обіцяли золоті гори «горе-героям».

У тій жахливій круговерті минули жовтень, листопад і грудень. Народ почав хвилюватися: чому немає заміни, бо всі вже давно зрозуміли, що забава з персональними дозиметрами – це так, для окозамилювання.

І лише в перших числах січня вже 1988 року Сергій Милентійович нарешті повернувся до своєї коханої дружини Світлани Володимирівни.

…Ми сидимо в затишному обійсті Оболончиків, і господар з сумом констатує всю несправедливість сьогодення, коли вони, ліквідатори, мусять вибивати у держави те, що їм належить за законом. Ось, наприклад, називає п. Сергій свого кума Крамарука Федора, який пішов у засвіти через те «добровільне» відрядження, або Медвідя Севу, якого теж зжерла радіація.

І був здивований і глибоко вражений, коли побачив по телевізору, як чоловік із Попівець нашого району звертався до земляків із будмайданчика біля ЧАЕС. Так, зітхає ліквідатор аварії, сьогодні їм платять по 5 тис.грн. Але незабаром на одні ліки доведеться платити вдвічі, а то й втричі більше. Адже ми - не французи. Ті, відпрацювавши в зоні, забезпечили собі гідну старість. А наша сумна дійсність штовхає здорових людей у Чорнобильську зону, аби хоч якось звести кінці з кінцями сьогодні. Про майбутнє в такому випадку і не думається, або не хочеться думати.

В’ячеслав Майоров,

член НСЖУ,

Кременець