Митці нашого краю

ІВАН ХВОРОСТЕЦЬКИЙ – МУЗИКА У БАРВАХ

Доля живописця Івана Федоровича Хворостецького тісно пов'язана із Почаєвом. Народився він 18 квітня 1888 року в с. Юридика, що нині злилося з Почаєвом.

По закінченні церковнопарафіяльної школи (1900р.) хлопчик спочатку працював у наймах, а далі — у Почаївській іконописній майстерні. Саме в стінах монастиря йому прищепили любов до малярства. Звідти Іванко й розпочав свої перші кроки, які вивели його на дорогу мистецтва. Звідтіль він пішов у великий світ.

На початку століття І. Хворостецький працював із А. Лазарчуком, потім — із Г.Крушевським, зокрема в самому Почаєві, а вже після переїзду до Києва у 1906 р. як учень Крушевського брав участь у розписі низки храмів в Україні. Проте Хворостецький розумів, що справжнім художником він стане тільки тоді, коли пройде ґрунтовний професійний вишкіл. І полишивши досить-таки при­буткове іконописання, вступив у 1908 році до Київського художнього училища, де наполегливо навчався сім років. Там того часу викладали такі знані майстри, як А.Крюхер-Прохорова, Г. Дядченко, В. Менко, О. Мурашко, Ф. Кричевський, котрі відіграли велику роль у формуванні Хворостецького як художника-реаліста.

Далі була Перша світова війна, Хворостецького мобілізували до армії, а через три місяці звільнили через хворобу. Художник повернувся до Києва і викладав малювання в школах та училищах. У той час він брав активну участь у різноманітних виставках. (Щоправда, майже усі ранні роботи художника втрачені, і тому судити про них можна лише за каталогами та спогадами очевидців...).

І лише у 1925 році тридцятисемирічний Іван Федорович зміг продовжити освіту, ставши студентом Київського художнього інституту. Там він навчався у видатних майстрів: Ф. Кричевського, М. Козика та особливо у художника-новатора М. Бойчука, родом із с. Романівка, що на Тернопільщині.

Хворостецький успішно завершив навчання, захистивши теоретичний рефе­рат «Український орнамент».

Здавалося, що у наступні роки Іван Хворостецький не випускав пензля з рук, проте встигав усюди — малював, брав участь у художніх виставках, викладав у Київському художньому технікумі, вів студію образотворчого мистецтва у Київ­ському палаці піонерів. Згодом продовжив викладацьку діяльність у вищій школі: спочатку — у Київському інженерно-будівельному інституті, а пізніше (1935 р.) — працював доцентом на живописному факультеті Київського художнього інсти­туту, де був асистентом самого Ф. Кричевського. Водночас художник багато й на­тхненно малював, схоже, без його полотен не обходилася жодна виставка, твори з незмінним успіхом експонували не лише в Україні, але й на окремих всесо­юзних виставках. А в 1928 році І. Хворостецький брав участь у престижній мистецькій виставці у Венеції (Італія), де його картина «Пралі» була відзначена заохочувальною премією міжнародного журі.

У тяжкі часи фашистської окупації Києва, під час лихоліть війни, залишив­ши у столиці сотні полотен, які, на жаль, втрачені, мистець повернувся до рідно­го Почаєва, де й залишився до останніх днів свого життя. Там він жив підробіт­ками по селах, уривками писав етюди.

Після війни І. Хворостецький із запалом взявся до творчої праці: органі­зував гурток у Почаївській середній школі, займався педагогічною діяльністю. Пейзаж, як і раніше, посідав чільне місце в його творчості. Він полюбляв писа­ти невеликі, етюдного характеру картини природи, зовні прості, але наповнені глибоким емоційним змістом.

Його полотна ніби випромінюють музику — через здатність мистця оспіва­ти й опоетизувати найбуденніші речі.

У 1948 році в Києві художник організував свою першу персональну вистав­ку. Серед робіт Хворостецького повоєнного періоду — «Пасіка», «Мальви», «Почаївські мотиви» та ін.

Одначе те творче піднесення було затьмарене рішенням місцевої влади, за яким у приміщенні колишніх почаївських іконописних майстерень розмісти­ли ... психіатричну лікарню. Ту подію І. Хворостецький сприйняв як особисту драму. Він звертався з листами до різних інстанцій, але протесту художника так і не почули. Вийти з пригніченого внутрішнього стану допомогла знову ж таки праця.

Тема робіт останнього десятиліття його життя — мальовничі місця навколо Почаєва та самого міста («Дорога до лісу», «Липи», «Зима»), хвилювала його і тема Кременця («Замкова гора в Кременці», «Кременець»).

Останні шість-сім років життя Івана Хворостецького — час дивовижного творчого злету й оновлення художника, нового розквіту сил, реалізації і віддачі накопиченого досвіду та майстерності. В той час відбулися нього персональні ви­ставки у Тернополі, Кременці, Львові, Почаєві, знову в Києві.

Іванові Хворостецькому, за плечима якого 25 років педагогічної діяльнос­ті, вдалося виховати цілу плеяду сучасних українських художників. Серед його учнів — майстри пензля І. Браславський, О. Вовк, Б. Рапорт, В.Сидорук, Л. Мітяєва, професор, доктор архітектури Ю. Асєєв та ін. Роботи мистця зберігають у музеях Кременця, Тернополя, Києва, Сімферополя і Почаєва.

    До ювілею художника – а в цьому році виповнюється 125 років від Дня народження мистця – працівники Почаївського історико-художнього музею підготували ви­ставку його робіт. Увазі глядачів  запропоновано понад два десятка картин — це етюдні, пейзажні та жанрові полотна. Саме у пейзажі, у проникливих, глибоко лірич­них образах рідного краю, щедро розкрився талант художника, поетична при­рода його обдарування. Вони нескладні за сюжетом, але в цих, здавалося б, буденних, непримітних, на перший погляд, куточках природи художник умів віднайти і передати високу поезію живописної краси навколишнього світу. Своє залюблення у природу живописець передав засобами суворого відбирання деталей, активної композиційної побудови та вмілого використання емоційно-психологічних можливостей кольору та декоративності.

    Завжди в усіх своїх роботах мистець залишався самобутньою художньою індивідуальністю, особистістю яскраво-емоційною, яка вміла споглядати і від­творювати природу тонко та правдиво. І. Хворостецький був щедро наділений тією чистотою бачення, яка властива дітям і є такою необхідною художникам. Це була людина кришталевої мистецької чесності, художник великого лірично­го обдарування і високої живописної культури. Він залишив по собі яскраву й неповторну творчу спадщину, без якої картина українського малярства двадця­того століття була б збідненою і неповною.

Рита Квач, член НСЖУ,

Почаїв