Шукає письменник дорогу до себе

Слово про книгу

Мельничук Б.І. Дорога до себе. Нові новели, п’єси і радіоп’єси, спогади, статті нариси, рецензії, бувальщини, казки та інші тексти – Тернопіль:  ТЗОВ «Тернопіль-граф» 2012 – 1280с.

Це об’ємне видання – 79-а книга у доробку знаного у нашому краї письменника і журналіста. Я б назвав її своєрідним вибраним. Та не тільки тому, що ошатний томик у виконанні поліграфістів з «Терно-графа» з’явився до 60-річчя майстра слова. Адже не секрет, що під однією обкладинкою зібрані не тільки нові твори, а й рядки, які шанувальники красного письменства знають з попередніх збірок автора. Принагідно, мабуть, варто сказати, що чимало творів перед тим, як з’явилися у книзі, пройшли випробування друком у періодиці і були схвально зустрінуті читачами. Згодімося, що це також може стати ще одним аргументом: мовляв, маємо справу з вибраним письменника.

Тепер - про саму книгу. Починається вона розділом, до якого увійшло 24 новели і новелетки. Мені, приміром, з-поміж них найбільше сподобалися «Подвійна помста. Студентський варіант», «Двірничка і професор», «Дисертація з сексуальним ухилом», «Дві натурщиці», «Хліб для бандерівця». Чому? Відповідь на це запитання напрошується сама собою: новеліст крізь призму власної уяви шукає відповідей на найпекучіші промовини сьогодення. Напевне, має рацію письменниця Тетяна Дігай, коли, оцінюючи останні новели Богдана Мельничука, робить наголос на превалюванні рації над емоціями, за допомогою якого авторові вдається виразити себе і залишатися яскравим представником конструктивізму у малій прозі.

Та мені здається, що не лише це спонукало автора до того, що новели і новелетки започатковують книгу. На мою приватну думку, пан Богдан чітко усвідомив, що мала проза є тим жанром, де він яскраво розкрився як літератор. І поглиблює свої зусилля на цій царині. Але це зовсім не означає, що свій профіль прозаїка він обмежив новелами. Бо в доробкові Богдана Мельничука є теж художньо-документальна повість про Соломію Крушельницьку і повість «Роксоляна, декан і жлоби», написана у співтоваристві з Ніною Фіалко. Можливо, з плином часу з’явиться і роман, причетність до створення якого мав Богдан Мельничук. Що там не кажіть, а така всеїдність письменника є вагомою ознакою його характеру. Але чи не ліпше у даному випадку зосередитися на малій прозі і продовжити свої шукання у цьому жанрі?

Та не лишень новели і новелетки промовляють про неповторність стилю письменника. Думається про це і тоді, коли перечитуєш п’єси і радіоп’єси. Немає істотного значення, що більшість з них має співавторів. Бо  головне полягає в тому, що драматург зумів і тут знайти себе, говорячи про те, що хвилює багатьох. І тут, безперечно, варто виділити п’єсу-казку «Задерикуватий півень», драму «Служниця і синьйори», радіоп’єсу «Конокради на джипах». А хіба не актуально звучить радіоп’єса «Двоє у ресторані», коли говоримо про важливість мовного питання для утвердження державності? Коли, до речі, «регіонали» в парламенті, всупереч здоровому глузду з численними порушеннями діючого законодавства «пропхали» свій закон про засади мовної політики. До слова, своєрідним відгуком письменника на пекучі проблеми сьогодення можна також вважати твори «Двоє під ковдрою, або Хто дзвонить у двері», «Не всі впіймали облизня». А факт з недавньої історії акцентує увагу на витоках підступності, згодімось, ще залишається дуже актуальним у наш час.

      Не втрачають актуальності і спогади Богдана Мельничука, вміщені у цій книзі. Як добре, що там знайшлося місце споминам про Володимира Вихруща, Анатолія Горчинського, Бориса Демківа, Мирослава Коцюлима, Петра Ковальчука, Миколу Костенка, Степана Сапеляка. Автор і не приховує того, що окремі з них вже з’являлися друком раніше. Це не можна назвати негативом, якщо врахувати мізерні наклади наших книжок, які скоро через це стають бібліографічною рідкістю.

Дозволяю собі поділитися ще декількома думками, які виникли у мене, коли перечитував спогади. По-перше, перелік імен можна було продовжувати. Але давайте не будемо суворо дорікати за це авторові. Тим паче, що цей жанр вимагає граничної відвертості і немає нічого поганого у тому, що письменник пише лише про те, що найбільше запало у душу. По-друге, спогади не можуть не зацікавити, бо автор розповідає про факти, які розкривають порухи душ героїв.

Хотів письменник того чи ні, а спогади стали своєрідним місточком до висвітлення його журналістської діяльності. Тут насамперед дивує широта зацікавлень. Пише письменник не лише на теми мистецтва, що є само собою зрозумілим. У поле зору потрапляють телепрограми шарлатанів від медицини і т.п. Можна, звісно, погоджуватися з окремими твердженнями, бо в кожного є свої смаки. Але не в цьому суть, бо вона полягає в іншому. Мабуть, таким і має бути справжній журналіст, відгукуючись пристрасним словом на те, що найбільше хвилює в той чи інший момент.

Та не тільки про це слід говорити. Коли читаєш доробок Богдана Мельничука в галузі літературно-мистецького краєзнавства,  то впадає у вічі ще одна обставина. І в цих творах Богдан Мельничук залишається своєрідним. Ця оригінальність полягає у тому, що він уперше відкриває читачам факти, про які вони не знали. Зокрема, ця тенденція чітко простежується у розповідях про Соломію Крушельницьку, Василя Кархута, Степана Чарнецького… Принагідно зауважу, що такими спостереженнями переповнені розповіді про Ярослава Омеляна, Якова Юхновського, Володимира Саковського, Молотківську трагедію. Але мені чомусь здається, що їх не варто було виділяти в окремий розділ у цій книзі. Але це – справа смаку.

Декілька слів слід сказати про бувальщину і трафунки з життя цієї книги. Вони, звісно, приваблюють. І насамперед тому, що автор і в них не цурається пошуку. Тут, на мою приватну думку, варто провести порівняння із творами з циклу «Новелинки», з розділу, який відкриває книгу. Якщо у новелетках художня притягальність досягається значною мірою за рахунок вмілого опису деталей і їх осмислення, то бувальщини та трафунки позбавлені цього колориту. Я навіть сказав би, що письменник досягає успіху, точно відтворюючи почуте і нічого не домислюючи. Такий спосіб відтворення події не робить його менш художнім. Бо автор чітко дотримується вимог жанру і логіки життя.

В окремому розділі зібрано переклади віршів Богдана Мельничука, які інтерпретував російською одесит Анатолій Яні. Варто, безперечно, відзначити, що останньому вдалося не тільки відтворити настрій, а й точно передати лексичний ряд автора оригінальної поезії. Ці переклади є цікавими і в плані літературного краєзнавства. Досі поціновувачі творчості Б.Мельничка знали лишень про переклади його віршів на мову есперанто, зроблені М.Кривецьким, бо вони були оприлюднені в 2000-ому. Відрядно, що з публікацією інтерпретацій А.Яні мовна географія входження творчості нашого краянина в культурницький простір інших народів розширилась. Є тільки маленька заувага. Біографічну довідку про перекладача варто було б подати українською, що виглядало б  логічніше.

Не можна оминути увагою і розділ, в якому інші автори розмірковують про доробок Богдана Мельничука. Мені, скажімо, найбільше припали до вподоби відгуки Бориса Демківа, Степена Сапеляка, Тетяни Дігай, Ярослава Гулька і Богдана Новосядлого, в яких, як мені здається, вони зуміли побачити найістотніше в доробкові нашого краянина і акцентувати на цьому увагу. А ще душу не полишає враження, що цей розділ ще більше змушує кожного мистця задуматись над неперебутністю власної творчості і наполегливіше працювати заради цього.

… Перегорнуто останні сторінки цієї товстезної книги та чомусь думається, що це – не остання стріча з письменником, який постав в різних іпостасях. Бо не може бути по-іншому, коли мистець шукає дорогу до себе і не звик зупинятися.

Ігор Фарина,

Шумськ