Забуті герої

Афанасій Крижанівський: людина, котра могла змінити

хід історії України

(СТОРІНКИ НАРИСУ)

             В Австрії – головним чином в таборах у  Франштадті та Йозеншталті – була сформована так звана Сіра дивізія (або корпус сірожупанників), який входив до складу Синьожупанної дивізії. Свої назви вони отримали через колір обмундирування: частина уніформ була сірого кольору, інша – синього. За розповіддю Афанасія Крижанівського, який також потрапив у ці війська,  дивізія була оснащена найкращою у світі артилерією австрійського виробництва, французькими танками, стрілецька зброя була виробництва французької фірми «Пежо». (Навіть французи не могли собі дозволити забезпечити цією зброєю свою армію через її високу вартість!). Ця дивізія була стовідсотково матеріально забезпечена – продовольством і усім необхідним для тилу. А. Крижанівський стверджував, що цей військовий проект фінансував український мільярдер, колишній цукрозаводчик, меценат Терещенко.

      Остаточне формування згаданої дивізії відбулося у Володимир-Волинському. Коли війська під керівництвом начальника штабу сотника О. Пилипенка рухались з Австрії у згаданому напрямку, на теренах Польщі дорогу дивізії перегородили війська Ю.Пілсудського. На той час  Афанасій Крижанівський, який очолював сотню (це була військова розвідка, в яку входили лише добровольці), прийняв бій. Пілсудський, бачачи, що перед ним добре вимуштруване військо, підняв білий прапор. Відбулися переговори, в яких брав участь і Крижанівський. Пілсудський пропустив дивізію через територію Польщі, яка купувала в населення провізію за золоті, а не грабувала.

               В середині березня 1918 року Сіра дивізія підійшла до Києва і зупинилась неподалік. Була створена делегація військових до чинного уряду з пропозицією  надання  допомоги Україні в боротьбі з більшовиками. Президент УНР М. Грушевський, на превеликий жаль, відхилив цю пропозицію, мотивуючи тим, що уряд підписав договір з Радою народних комісарів і Ульяновим (Леніним), за якою Україна мала право утримувати військо чисельністю не більше п’яти тисяч. В. Винниченко, з яким зустріч відбулася окремо, заявив, що їх уряд має добрі стосунки з соціалістами і порушувати їх не збирається.

          У Києві в цей час панувало неймовірне національне піднесення: народ ходив у вишиванках, усюди були розміщені портрети М. Грушевського, на які мало що не молилися. Народ йшов мобілізуватися, а його розпускали. За наказом президента УНР було розстріляно полковника Балбачана за те, що на кордоні з Росією той поставив військо, тобто організував прикордонну заставу. Зрозуміло, що за такої політики Центральної Ради застосування Сірій дивізії на Україні не знайшлося. По суті, в ті часи й з’явилась фраза «центральна зрада».

        По дорозі з невдалих переговорів до місця розташування дивізії начальник штабу О.Пилипенко застрілився. В обстановці, що склалася, військові вимагали, щоб Афанасій Крижанівський взяв командування Сірою дивізією на себе. Далі планувалося взяти М. Грушевського під домашній арешт, а владу віддати до рук військових. На цей час Афанасію було не повні двадцять два. Основна причина його відмови полягала в тому, що він не міг переступити через особисте знайомство з М. Грушевським – той був вхожий у їхню родину. На той час М. Грушевський був майже богом. («Проти такого «бозі» мій тато не пішов,» - так прокоментував цю ситуацію син Крижанівського - Добриня Афанасійович.) Проте, усе своє подальше життя А. Крижанівський картав себе за це. Він був переконаний, що народ зробив неправильний вибір – натомість інтелігенції ставку потрібно було зробити на  військових. Сіра дивізія мала бути розформованою. Проте її роззброїли німці напередодні гетьманського перевороту (29.04.1918р.). Але ще перед цією подією Афанасій Афанасійович забрав свою сотню і пішов по тилах. З’явилися вони у Шепетівці – воювали з червоними, здійснили напад на штаб…

       При відступі Директорії Петлюри з Києва до Кам’янець-Подільського найблищою силою, єдиним військовим боєздатним підрозділом виявилась сотня А. Крижанівського, яка добровільно приєдналась до військ С. Петлюри, проте йому не підпорядковувалась. На прохання С. Петлюри, який очолював на той час уряд, Крижанівський прикрив його відступ. Разом із урядом евакуювався і Український Національний університет, очолюваний професором І. Огієнком, з яким А. Крижанівський був знайомий особисто.

       У цей час більшовики на Кам’янець-Подільський направили бронепоїзд. Це були каральні війська, добре озброєні гарматами та кулеметами. Сотня Крижанівського повинна була затримати на якийсь час це військо і дати змогу евакуюватись уряду і вивезти Український Національний університет. («Затримай бронепоїзд і ти – полковник ! – благав С. Петлюра). Крижанівський своїми силами замінував міст, по якому мав проходити бронепоїзд. Проте той до мосту не дійшов – червоні, мабуть,  були проінформовані про замінування. Поїзд зупинився в полі, відбувся бій, який припинився через те, що сутеніло. За цей час вдалося заховати університет, а уряду Петлюри евакуюватись…

Нелегкою була подальша доля А. Крижанівського. Він пройшов через польські в’язниці, концтабір у Німеччині,  до кінця свого життя знаходився під «прицілом» НКВС.

В Почаєві, де Крижанівський проживав з 1930-х років, про нього складали легенди, вважали дивакуватим: часто взимку він ходив босоніж, в похилому віці підтягувався на турніку, неперевершено грав у шахи, мова його була пересипана філософськими та релігійними термінами, іронічними репліками, сусіди часто чули, як він розспівує оперні арії. А. Крижанівський багато читав. Це була серйозна література: Гегель, Кант, Толстой, Чехов, Шевченко, якого коли читав – неодмінно плакав. Намагався зрозуміти вчення Ісуса Христа, аналізував його життя та вчинки. Прагнув жити за Євангелієм, хоча священиків не любив. Мав різкий характер, не терпів хамства. Одягався Афанасій Афанасійович надто скромно. З обивателями тримався на відстані. Він міг безбідно жити за океаном, проте двічі від цього відмовився: «Моє коріння з української землі не вишкребуть жодними боронами!»  Вірним собі і своєму народові А.А. Крижанівський залишався до кінця своїх днів.

                                                                                                    Рита Квач – науковий працівник

Почаївського історико-художнього музею,

член НСЖУ

З поетичного зошита

  НІЧНИЙ ПОЛІТ

Над містом зосенілим ти летиш,
І  вічність зазира тобі у вічі …
Все огортає дивна тиша з тиш.

Палахкотять дерева, наче свічі.
Зника у хмарах змучене чоло,
Але польоту ти не припиняєш.
Бентегу днів узявши на крило,
У невідомість ночі поспішаєш.
Пливе по жилах небайдужа кров.

Вологий місяць світить й не зникає.
…Польотом серце платить за любов.
І лет отой, мабуть,ціни немає.

Свідомість

Стають складніші дні, але вони не гірші.
(Казати так тепер –  на себе брати гріх).
Про плин свого життя я мовлю чесно віршем,
Бо час оцей такий, коли бентежу всіх.
Всі мої буредні у Шумську неодмінні.
Узяла у свій нурт промінна тишина.
І вже не відпуска всіх зі своєї піни,
Бо випито вже жбан щоденного вина.
Беруть мене в полон і гіркота, й утіха.
Із ними йду крізь час, щоб промінь не зачах.
Зі мною – голос днів, сльозини й хаос сміху
Щоб я собою був й в безрадісних ночах.

Ігор ФАРИНА,

 м.Шумськ.

З перекладацького зошита

З перекладацького зошита

Ярослав Івашкевич

Іква і Я

Я: Вербова водо, в важкі години

Звідкіль, скажи нам, зелень плинеш?

Якісь засмучені та натхненні

Твої пахучі хвилі зелені.

О Ікво, Ікво, п’янка і тиха,

Твоя  струмина вербово дика,

І плинеш швидко крізь денне світло.

Чи мрієш, водо, його зустріти?

Іква: Він вже не стане серед дороги.

Адже для нього мій шепіт - вбогий.

Він чує гуркоти океану.

Та швидше мчати не перестану.

Ще раз в очі його погляну.

Я : Вони ж погасли, заніміло тіло.

Вже череп’яні кістки зжовтіли.

Прах позбирають, волосся зв’яжуть

І поховати в далях накажуть.

Іква: Спішу крізь плини та водорий.

Ще, може, друже, його омию.

За Стир і Прип’ять, Дніпро і море,

Що простелилися перед зором.

Щомиті мчу через всі моменти

Самітний, гордий, з тестаментом.

Допоки вплину в морську стихію,

Допоки руки у ній зігрію –

Боюсь: до тебе уже не вспію.

Я смутки тії не заколишу,

Як то колись у човні в мить тиші,

Коли латаття так чарувало,

Й вінок русалок всім дарувало.

Ох, я маляточко колисала,

Його лице у воді вмивала.

Була свічадом для хлопченяти,

А нині мушу труну гойдати.

Ще ждуть на мене шляхів печалі,

А він втікає в небесні далі.

Доки до нього таки долину,

То час сховає ту домовину.

Я: Чекай-но, Ікво, зажди, ручаю!

Отого праху уже немає,

Зотліли кості, розпалось тіло.

Душа увись молода злетіла.

Я думав бігти, його зустріти,

Аби зірницю морську уздріти.

Аби почути надводну пісню,

Де смутку й ладу завжди тісно.

Допоки вирвусь у піднебесся,

Допоки звільнюсь з часу крутіння.

Він, як Люцифер, князем небесним

Угору злине важкою тінню.

Мене даремно з собою кличеш –

Нам не побачить його обличчя.

Зорі тієї не наздогнати –

Йдемо самітно, він хоче мчати,

Бо відпливає під дужим вітром.

Під цим глибоким й дивним повітрям.

Доки долаємо земні пороги,

Уже не встигнемо пройти дороги.

Він відлітає без повертання,

Вітрила хмар розгортає літання.

В небесні прірви летить зорею...

Його сховали хмарин киреї...

                           З польської переклав

                           Ігор Фарина,

                           м. Шумськ.

Юліушу Словацькому, видатному польському поету, присвячується

Вічний діалог  двох сердець

 Листування між письменниками Миколою Бажаном з України і Ярославом Івашкевичем з Польщі тривало понад два десятиріччя. І почалося воно з телеграми, надісланої з берегів Дніпра наприкінці грудня  1958.

Шкода лишень, що невблаганний час не зберіг цього послання. Можна тільки припустити, що воно було своєрідним відгуком на знайомство двох майстрів слова, коли все почалося? Тут теж можемо висувати різні версії. Адже не існує жодних документів чи свідчень, які точно вказували б на факт першої зустрічі, та й навряд чи вони стануть явою, якщо відтоді минуло понад піввіку і ніхто не знайшов їх. Говорять, що перша стрічка відбулася ще задовго до отієї телеграми, звісно, таке могло бути. Але автор цих рядків більше схиляється до думки, що епістолярія – віддзеркалення приїзду Ярослава Івашкевича в Україну в 1958 р. Ймовірно ( тоді так було заведено), що Микола Бажан супроводжував польського гостя під час його мандрувань Києвом, де колись вчився в гімназії та в університеті, і до місця народження в селі Кальник Іллінецькому районі на Вінниччині.

   Отже, можемо говорити лише про ту епістолярію , яка збереглася до наших днів завдяки Дмитрові Павличку. Почнемо, мабуть, з листа, який поляк написав українцеві 4 січня 1959 р. Вважаю, що увагу до цього послання не можна назвати випадковою. По-перше, воно точно вказує, що передноворічна телеграма існувала.

 “Ми були дуже зворушені Вашою телеграмою”. По-друге, отой лист започатковує епістолярій . І вже навіть через це варто поговорити про нього детальніше. Крім згадки про телеграму, яка назавше загубилася у вирі часу, пан Ярослав писав про наступне. Він, зокрема, згадував,  що з дружиною Анною три тижні був у Римі, про який так блискуче розповів у своїх оповіданнях італійський письменник Альберто Маравіа . А ще цікавився у свого українського побратима, чи хтось вже “перекладав польською його” Міцкевича в Одесі, бо дуже хотів інтерпретувати.

Питання, підняті в пізнішій епістолярії, умовно можна розділити на кілька груп. Зрозуміло,  що найчисельнішою з-поміж них є мистецька. Аби переконатися в цьому, наведемо приклади.  Наприклад, уже 19 січня 1959 року Микола Бажан   повідомляв, що був би радий, якби такий майстер слова переклав його вірші міцкевичівського циклу. В  той же час він   писав, що сам засів за інтерпретацію творів Юліуша Словацького, бо Максим Рильський  готував ювілейний двотомник, а він пообіцяв дати до нього свої переспіви. Можна ствердити, що Ярослав Івашкевич  мимоволі продовжив цю тему. Бо в листі від 8 лютого просив у пана Миколи дати хоча б невеличку статейку про Словацького для одного журналу. Щиро заздрив, що українець взявся за переклад “Фантазії”, бо вважав цю драму чи не найкращою у доробку геніального поета.

Ряд цікавих моментів можемо простежити у листуванні   за 1952-ий. 10 жовтня того року Ярослав Івашкевич цікавився ходом підготовки до з’їзду Товариства європейський письменників, бо українець був віце-головою цієї організації. А вже через кілька днів повідомив Микола Бажан про ймовірний приїзд росіянина  Олексія Суркова  на Варшавський конгрес  товариства. Ще й описав ряд моментів, на які конче треба звернути увагу під час підготовки до форуму.

Збереглося і кілька листів 1963-го. Знову поговоримо лишень про літературні питання. В листі від 15 квітня того року Ярослав Івашкевич згадував “Подільські оповідання” Волошиновського, в яких так красиво описано Кам’янець-Подільський. У листуванні того часу між ними нерідко виникають згадки про Товариство європейських письменників. Доводиться тільки жалкувати, що тоді час  у письменників забрало ідеологічне протистояння  двох систем, про що є згадки у листуванні.

 Істотні наголоси на питаннях літературного життя знаходимо  і в епістолярігнастичних  роках. Скажімо, 18 березня 1964-го Микола Бажан тепло відгукнувся про повість Ярослава Івашкевича в одному з чергових чисел польського журналу “Творчість”, яку прочитав з великою насолодою. В одному з листів 1968-го польський письменник  чи не вперше говорив про необхідність проведення поважного форуму у Кременеці, де вони могли б зустрітися. Відрадно, що ця стріча таки відбулася, принаймні саме про неї читаємо у листі Ярослава Івашкевича. Залишилися навіть німі свідки тієї зустрічі. Адже два письменники тоді посадили берези, які досі шелестять у дворі літературно-меморіального музею. Ще польський гість дуже захоплювався фільмом Юрія Іллєнка “Ніч на Івана Купала”, який уперше побачив у ті вересневі дні.

Декількома словами годилося б згадати про літературну частину епістоляріїв, котра з’явилася після цієї зустрічі. Скажімо, 4 червня 1970 року Микола Бажан писав про підготовку до ювілею поета Ципріяна Норвіда і цікавився, як і коли поляки його відзначатимуть. Ще згадував він і про майбутні ювілеї Лесі Українки та Василя Стефаника. Можна, напевне, ще багато говорити про цей аспект епістолярій. Але навмисно поставимо крапку в розповіді про неї , а відішлемо цікавих до  журналу “Вітчизна” №10 за 1985 рік, де стараннями Дмитра Павличка оприлюднено листи цих двох людей. Але все ж не оминемо увагою останній лист Миколи Бажана до польського побратима. Тим паче , що там є факти , які зацікавлюють. Микола Платонович писав про двотомник польської поезії в українських перекладах, до якого увійшли і вірші Ярослава Івашкевича у Павличкових перекладах. Ще він згадує про численні інтерпретації творів поляка російськими та українськими авторами.

Немає нічого дивного в тому, що письменники під час листування здебільшого торкалися літературних питань. Але не тільки це цікавило обох. Уважний аналіз епістолярії дає можливість сказати, що Ярослав Івашкевич дуже захоплювався Україною, де народився. І ці згадки були навіяні мандруваннями в Україну. Нагадаємо, що тут його родові корені. А Дмитро Павличко у “Діалозі майстрів” говорив і про кілька приїздів польського письменника на рідну землю. Варто, мабуть, сказати, що вперше це сталося  в далекому 1958-ому, коли Ярослав Івашкевич завітав сюди після сорокарічної перерви. Уже згадувалось про все, що тоді відбувалося, йшлося і про появу польського майстра слова у нашому краї у вересні 1969-го. Можливо, саме тоді з-під його  пера вийшов вірш “Іква і Я”, який невдовзі переклав Микола Бажан. Польський гість ще двічі бував в Україні, і в 1964-ому він приїжджав до Києва на Шевченківський конгрес діячів культури. Плідним був його приїзд  і в 1977-ому на дні культури Польщі в Україні. Про кожен з них є чимало згадок у листах.

До речі, їх уважне перечитування підштовхує ще до однієї думки: автори епістолярії виявилися дуже уважними до своїх родин, не забували і про дружин і дітей своїх друзів. Таку особливість можна зустріти чи не в кожному посланні.

Листування двох великих людей. Воно так багато говорить кожному з нас. Здається , що мав рацію Дмитро Павличко, коли писав, що вони об’єднували свої серця безсмертною й завжди актуальною ідеєю братерства народів. Хіба скажеш влучніше?        

Ігор Фарина,

Шумськ

ЮЗЕФ-ІГНАЦІЙ КРАШЕВСЬКИЙ: СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ ТА ТВОРЧОСТІ

ЮЗЕФ-ІГНАЦІЙ КРАШЕВСЬКИЙ: СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ ТА ТВОРЧОСТІ

Юзеф-Ігнацій Крашевський (28.07.1812- 19.03.1887), чиє життя і творчість тісно пов’язані з історією нашого краю, гідно послужив і рідному польському народові, і українському, як поет, драматург, філософ, художник, письменник, публіцист, історик, громадський і політичний діяч. Він був справжнім титаном праці – бібліографія становить 232 романи, тисячі літературних, наукових, мистецьких статей, перекладів літературних праць з п’яти мов, близько 30 тисяч листів.

Юзеф народився у Варшаві в дворянській родині Яна та Зофії Крашевських з Мальських (але, як сам багаторазово підкреслював, ніколи не почував себе варшав’янином). Виховувався в Романові під опікою бабці Софії Мальської та прабабці Констанції Новомєйської. Виніс звідти перше зацікавлення культурою і літературою. У вересні 1829 року почав навчання у Віленському університеті. За псевдонімом Клеофаса Факунда Пастернака видав перші друковані твори. Брав активну участь у студентському житті та антиурядових гуртках. 3 грудня 1830 року разом з групою молоді був заарештований. Перебування у в’язниці (а потім – у тюремній лікарні) тривало до березня 1832 року. Крашевського вислали до Вільна під нагляд поліції. Від призову до армії і відправки на Кавказ врятувало його заступництво тітки і генерал-губернатора. Під час примусового перебування у Вільні проводив наукові дослідження, що потім вилилися у чотирьохтомну працю з історії міста і кілька повістей. Зацікавився вивченням історичних документів. У липні 1833 року Крашевського було звільнено з-під поліційного нагляду і дозволено йому виїзд з Вільна. Батько не був задоволений літературною діяльністю сина, через це Юзеф у 1834 році вирушив на Волинь, де одружився з Софією Воронічевою в 1838 році, шляхтянкою з Омелян, що під Луцьком. Відразу після весілля молоде подружжя почало підшуковувати собі маєток. Пошуки привели Крашевського на ярмарок у Дубно, де він і довідався, що помічниця Підгороденська продає Городок. Правда, разом із маєтком письменник придбав і чимало боргів, які Підгороденська була винна катедрі й семінарії. Дійшли до нашого часу тексти листів, написаних в 1845 році ксьондзу Холоневському, сповнені скарг на господарські негаразди.

Крім цих клопотів, були і літературні. Цензура конфіскувала його рукопис «Зигмундові часи», а видавництва вимагали повернути гонорар. Матеріальні нестатки в Городку змусили Крашевського продати маєток у 1849 році Модзелевському, колегіальному секретареві з Луцька, за 24300 срібних рублів. Пізніше Юзеф дуже шкодував за Городком, навіть намагався його відкупити. Саме тут народилася його, за висловом Івана Франка, «прекрасна повість «Хата за селом», яка, крім першорядних мистецьких прикмет, має і завжди матиме першорядну вартість в історії польської літератури, як перші промені світла, кинуті у цю, досі темну, глибінь, яку називаємо життям і душею простого народу».  Дослідниця творчості письменника В. Вєдіна підкреслює, що у повісті «Хата за селом» розкрито кращі риси українського селянства: благородство, моральну чистоту, чесність, любов до рідної домівки, працьовитість, сильну волю. За цим твором М. Старицький здійснив драматичну переробку – «Циганка Аза». «Це була найпопулярніша і найбільш «касова» мелодраматична п’єса в репертуарі дореволюційного українського театру», - зазначав видатний український актор І. Мар’яненко.

Волинський край дуже швидко справив на письменника свої враження: «Красива та країна Волинь. З одного боку – Буг, з другого – Тетерів. Не був Бог скупим до цього краю. Славні ріки, великі ліси, урожайні поля, камінь – маємо під руками все, що душа і тіло забажати можуть. Навіть історичних пам’яток, того безкоштовного скарбу, у нас більше, ніж у сусідів, замків і замчиськ, могил, кам’яних сокир престарих… Край мальовничий і розмаїтий, – писав Ю. Крашевський у «Вечорах волинських».

З великим ентузіазмом збирав документи, джерела до вивчення історії волинської землі – стародруки, рукописи, пам’ятки матеріальної культури, твори мистецтва. Переписував матеріали, що його цікавили, знайомився з фондами бібліотек князів та магнатів, вивчав стародавні акти, архівні документи. Значною мірою зацікавленість до старовини сприяло його перебування в Городку на Волині в А. Урбановського, колекціонера творів мистецтва та відомого бібліофіла. Крашевського цікавило все – історія краю, його культура, звичаї, архітектура, географія, корисні копалини, заняття жителів і багато іншого. Пізніше дослідник створив у себе в маєтку своєрідний приватний музей-колекцію. В ній були й археологічні знахідки, зокрема кістки мамонта, які письменник викопав, перебудовуючи житло в Городку.

Спостереження Крашевського, вивчення архівів, знайомства з відомими сучасниками знайшли відображення у книзі «Спогади з Волині, Полісся і Литви», яка була видана у Вільні в 1840 році.

Юзеф Крашевський побував у кожній місцевості Волині, про яку писав. Їдучи до Дубна, він зупинився у Млинові, і знайомство з графом Олександром Ходкевичем, відомим своїми науковими працями з хімії, теж стало для нього тим джерелом, з якого він почерпнув чимало відомостей про Волинь, Млинів, Дубно… Граф Ходкевич з великою пересторогою відкривав Крашевському свої надбання, тому що побоювався, що той виявиться одним із тих, хто використає його праці в своїй книзі і потім жодним словом про нього не згадає. Але Крашевський своїм життям і творчістю довів, що його наміри чесні і безкорисливі.

Отож, письменник переглянув давні рукописи, з яких найважливішими були статут по-російськи 1566 року і пізніший, польський. Рукописи в Ходкевича були впорядковані за алфавітом, але не хронологічно. Тут було багато привілеїв з підписами королів і листів видатних осіб, відомих сімей Литви, між якими і Ходкевичі мали місце. Бачив власноручного листа Стефана Чарнецького, багато військових рапортів Костюшка, уривки кореспонденції Потоцького. Бібліотека графа налічувала близько 20000 томів і знаходилась у Варшаві. Крім привілеїв і різних листів, які датувались не пізніше XVI ст., Крашевський мав щастя побачити булаву Гонсінського – залізну, позолочену, з латинськими написами.

Саме завдяки цьому польському класикові ми маємо чудовий опис міста Дубна, Замку. У його книзі «Спогади з Полісся, Волині і Литви» яскраво подається напад татарів на Дубно у 1577 році, автор використав чимало матеріалів, старожитностей і, поєднавши з уявою, вивів картини цих подій, надзвичайно близькі до реалії. Так, описуючи весілля Беати Дольської з князем Соломерецьким, Ю. Крашевський використав реєстр скарбів Дубенського замку 1616 року для зображення величі і пишноти, з якою князь Острозький приймав гостей, які зібралися вшанувати його племінницю. Писав Ю. Крашевський і про знамениті контракти 1774-1794 років, які проводились у Дубні. У першому томі Адама Завадського «Малюнки з життя і подорожей Ю. Крашевського», виданому у Вільні 1842 року, у розділі XI читаємо: «Хто бачив наше Дубно на протязі цілого року, коли воно тихе, порожнє і залюднене тільки жидами, спить, чекаючи на своє пробудження у перших днях січня, і хто його бачив під час так званих Контрактів, той визнає, що воно настільки сильно оживляється і настільки разюче змінюється, що його надзвичайно важко пізнати…наближається січень – погляньте – всі лавки, столи, канапи заїжджих дворів стоять надворі, по вулицях все миють, шкрябають, ремонтують, двері лагодять, підлоги відновлюють…В  місті починається рух… Брички тягнуться до Дубна усіма шляхами, везучи товари, купців, артистів… Гамір і галас біля ратуші… миготять тисячі афіш і вивісок біля будинків; там житомирська трупа оголошує прем’єру нової драми «Ненависть і жаль», далі кам’янецька пропонує нову п’єсу «Інес де Кастро». На вулиці Широкій розміщується кілька шинків, варшавських кав’ярень. Багаті торговці стянулися з цілої Волині, щоб закупити товарів на будь-який смак: жиди-книгарі, жиди-нумізмати, жиди-галантерейники, жиди зі старим сріблом, з картинами і т. д. На знамениті Дубенські контракти, які проіснували 20 років, щорічно з’їжджались до 30 тисяч людей, в той час як населення самого міста становило 6535 осіб.»

Ю. Крашевський писав і про Дубенську ординацію, засновану кн. Янушем Острозьким на початку XVII ст.., про кожного з князів Острозьких, додаючи пікантні подробиці з їх життя; про князів Любомирських і Сангушків, даючи можливість краєзнавцям поповнювати власні надбання з напрацюваннями польського класика. Заслуговує на увагу словничок, розташований у кінці видання, який пояснює архаїзми, визначає види тогочасної зброї, розповідає про історичні постаті тощо.

Рідкісне малоформатне видання – другий том поезії (який нині знаходиться у фондах ДІКЗ м. Острога) Ю.-І. Крашевського, відтиражований у Вільні в друкарні С. Блюмовича у 1838 році за дозволом віленського цензора Л. Боровського, наданим ще 20 грудня 1835 року, заслуговує уваги з боку як літераторів, так і істориків. Другий том включає єдиний твір – «Гальшка. Історична драма з року 1554 в трьох актах». Вартим є звернення молодого автора до яскравого епізоду з історії Волині XVI ст..; є підстави вважати, що саме Ю. Крашевський започаткував художнє опрацювання трагічного життя Гальшки Острозької (1539-1582), племінниці знаменитого Василя-Костянтина Острозького, чиї імена тісно пов’язані з Дубном.

Нам не відомо, чи мала ця драма Крашевського сценічну історію. Принаймні, в передмові сам автор висловив сумніви, що вона коли-небудь побачить сцену. Однак, безсумнівно, твір належить літературній Волині і заслуговує на подальші дослідження й популяризацію.

У 1853 році через господарські невдачі, а також через необхідність навчання чотирьох дітей (Констанція народилась 1839 р., Ян – 1841, Францішек – 1843, Августа - 1849), переїхав до Житомира з маєтку Бубине Луцького повіту.

У Житомирі, який на  той час був губернським, Крашевського обрали попечителем гімназії, а ще через рік його було призначено керівником Волинського Статистичного Комітету, що займався аналізом господарств селян, їх взаємин із землевласниками, а також описом пам’яток історії, культури й мистецтва. Перебуваючи на посаді почесного попечителя Житомирської чоловічої гімназії, він сприяв поліпшенню харчування дітей, надавав допомогу окремим вихованцям (одягом, книгами тощо). На утриманні родини письменника в той період перебували декілька гімназистів (у тому числі Костянтин Михальчук, який згодом став відомим українським мовознавцем-діалектологом).

У 1856 році Крашевський став художнім директором Житомирського театру, де займався майже всім: артистичним керівництвом, вирішував матеріальні питання, дбав про гардероб для акторів. У 1857 році відбулася прем’єра його п’єси «Портрет». Письменник з цього приводу писав батькам: «Позавчора тут в театрі грали мою комедію «Портрет», грали її так добре, що після вистави о пів на другу ночі всі чоловіки з портеру переїхали до мене, знайомі і незнайомі, дякувати». Окрім того, є відомості, що Крашевський був ще в 1857 році й президентом Товариства доброчинності.

Не дивлячись на приналежність до шляхетського стану, він розумів суспільні проблеми й виступав проти існуючого на той час кріпосного права і панщини. Представив, зокрема, на губернському шляхетському з’їзді на початку 1858 року меморандум, що підтримував надання селянам землі. Розсварившись із місцевим дворянством, у 1859 році родина Крашевських назавжди виїхала з Житомира і залишила, за його словами, цей «тихий, лагідний волинський край».

Ю. Крашевський відзначався різнобічним талантом. Саме на Волині він написав працю «Литва. Давня історія, традиції, мова, віра, звичаї, пісні», в якій розробив концепцію народного мистецтва, головний зміст якої - зв’язок між фольклором і професійною творчістю. У творах, сюжети яких були взяті з народного життя Волині («Історія Савки» - 1842 р., «Уляна» - 1843, «Остап Бондарчук» - 1847, «Ярина» - 1850, «Хата за селом»- 1854), вперше в польській літературі з’явилась постать українського селянина.

Юзеф Крашевський після Житомира виїхав до Варшави, де став редактором «Gazety Codzienny» (Газети Щоденної). Здійснив декілька подорожей до Бельгії, Франції, Італії, Росії. Долучився до діяльності політичної еміграції й аналізував можливість вибуху повстання (опублікував у Парижі брошуру «Sprawa polska», 1861), після чого змушений був виїхати до Дрездена, де зайнявся допомогою учасникам січневого повстання, які шукали притулку за кордоном. У літературній праці сконцентрувався на політичній публіцистиці, під псевдонімом Bogdan Bolestawita написав декілька статей про січневе повстання. Здійснив ще кілька подорожей Європою.

Як досвідчений журналіст, взявся в 1865 році редагувати створений у Львові часопис «Haslo», але не отримав дозволу на проживання у Львові, і журнал через півроку закрився.

Не дивлячись на цю невдачу, письменник планував оселитися в Галичині. У 1866 році замешкав у Кракові, потім переїхав до Австрії. У 1868 році заснував власну друкарню у Дрездені, та вже в 1871 році змушений був продати її з великими фінансовими втратами. З 1873 року присвятив себе виключно літературній справі.

Цікавою сторінкою у його біографії було святкування в 1879 році 50-річчя творчої діяльності. Ця подія рельєфно висвітлила високу пошану до письменника серед демократичного літературного товариства й разом з тим показала, як болісно сприймала царська влада популярність видатного митця. Жандармське управління виявило тих, які прибули в Краків «з приводу ювілейного свята на честь Крашевського». Гості попадали у список неблагонадійних. За ними встановлювався поліцейський нагляд (як і за родичами письменника, що залишилися на Волині). У відомості канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора за 1881 рік у списку осіб, за якими здійснювався у 1879 році таємний нагляд, були родичі Ю. Крашевського – подружжя Вороничів, а також його дружина й діти, що проживали в Олексинцях Рівненського повіту.

У 1883 році Крашевського було арештовано в Берліні за звинуваченням у державній зраді на користь Франції. Після процесу у Ліпську його засудили на 3,5 роки в’язниці у Магдебурзі. У зв’язку з хворобою легень у 1885 році Крашевського випустили на лікування. Деякий час він лікувався у Швейцарії, потім – у Сан-Ремо. 19 березня 1887 року Крашевський помер у Женеві. Похований у Кракові.

Надія Любецька,

заступник директора з наукової роботи

Державного історико-культурного заповідника м. Дубна

У день цілителя Пантелеймона біля храму Святої мучениці Тетяни

Християнські традиції

У день цілителя Пантелеймона біля храму Святої мучениці Тетяни

З нагоди чергової річниці закладення капсули під фундамент молодіжного храму у Кременці, який носитиме ім’я покровительки молоді та студентства святої мучениці Тетяни, відбулось урочисте Богослужіння. У молебні взяли участь священнослужителі Кременецького благочиння, очільник Кременця Олексій Ковальчук, парафіяни, мешканці Кременця та навколишніх сіл, освітяни, медики, представники МНС, правоохоронці,  члени Українського Православного братства імені Богдана Хмельницького, депутати рад різних рівнів…

З часу закладання капсули минуло два роки, і відбулося це саме в день святого цілителя Пантелеймона. Тоді у цій події взяли участь депутати міської ради, які ухвалили рішення про виділення земельної ділянки під будівництво молодіжного храму. А закладав капсулу тодішній мер Кременця Леонід Кічатий, який з розумінням поставився до пропозицій релігійної громади імені Святої мучениці Тетяни. Після молебну отець Роман розповів присутнім про духовний шлях цілителя Пантелеймона та його християнський подвиг. З урочистою подією привітав кременчан міський голова Олексій Ковальчук та пообіцяв у подальшому сприяти у завершенні будівництва храму Святої мучениці Тетяни. Нагадаємо, що релігійна громада та Українське Православне братство імені Богдана Хмельницького мають серйозний намір збудувати поруч із храмом центр духовного та фізичного розвитку молоді. І сподіваються на підтримку усіх, хто зацікавлений у розбудові України, зміцненні національних традицій, утвердженні нашої держави у сім’ї європейських країн.

Про історію створення релігійної громади та початок будівництва храму Святої мучениці Тетяни розповів настоятель храму, голова Українського православного братства імені Богдана Хмельницького, митрофорний протоієрей отець Михайло. Він же висловив сподівання на те, що небайдужі до цього будівництва люди допоможуть нам у завершенні та оздобленні храму, не будуть стояти й осторонь подальшого будівництва молодіжного центру.       

Дорога, наче тасьма, в’ється поміж горами до полонини

     Сколівський держлісгосп у 2007 році одним із перших в Україні розпочав будівництво лісових доріг. Їх  мережа погано розвинена У Карпатах. Правильніше, взагалі не розвинена. Дороги зазвичай тільки з’єднують населені пункти, а інколи буває, що вони ведуть у глухий кут без сполучення з іншими. Найбільше таких шляхів загального користування у Карпатах. Навіть на мапі найкоротше з'єднання між двома сусідніми населеними пунктами показує шлях, який насправді не існує через відсутність дороги. Прикладом може бути село Орів, котре за територіальним поділом належить до Сколівського району, а щоб до нього добратися необхідно проїхати два села Стрийщини. Будівництво лісових доріг зможе частково полегшити сполучення і зменшити навантаження на шляхи загального користування.

     - Перші  дві дороги будували австрійські спеціалісти. Звичайно, що тоді не було досвіду і відповідної техніки, - каже директор Сколівського держлісгоспу  Остап Бойко. Та вовка боятися - в ліс не ходити, не для сколівчан. Вони самі навчилися прокладати гірські дороги будь-якої складності. Тепер від проектно-кошторисних робіт до самого будівництва  все виконується місцевими спеціалістами.  Кожний етап роботи має свої приховані труднощі, які колектив долає разом із директором. Щороку у господарстві прокладають по вісім кілометрів доріг. Роботу проводить декілька місцевих фірм, які вже мають чималий досвід і відповідну техніку. З року в рік  підрядники нарощують темпи і   «мускулатуру» завдяки купівлі потужної європейської техніки. Зараз до сколівчан приїжджають, щоб набратися досвіду чи проконсультуватися з тих чи інших питань, що виникають при прокладанні таких доріг у сусідніх гірських районах Львівської та Івано-Франківської областей.

    Шляхи у держлісгоспі торують за технологією, яку  використовують в Австрії та Швейцарії. Одним словом, за європейськими стандартами. На сьогодні, у лісгоспі вимощено п’ятдесят два кілометри доріг.  Насамперед,  перед початком проектних робіт ,за словами Остапа Бойка ,визначається доцільність і першочерговість будівництва дороги.

      Принаймні, шлях, який зараз прокладають між селами Верхня і Нижня Стинави, має з’єднатися з двома іншими і закільцювати великий лісовий масив в нижній частині держлісгоспу.  Перша дорога йде від  Верхнього Синєвидського лісництва, друга - від Орівського лісництва. Закільцювання великого лісового масиву дасть змогу більш ефективно доглядати ліс, зменшити затрати на його заготівлю, а також знизити браконьєрство. Відповідальний за угіддя, де будується дорога, Андрій Солонинко. Під його безпосереднім керівництвом здійснюється вирубка лісу, який росте на шляху прокладання дороги. Він чітко стежить за тим, щоб робочі не пошкодили реліктових модрин, які занесені у Червону Книгу.

     На думку директора Остапа Бойка, уже минули ті часи, коли місцеві мешканці для свого виживання самовільно вирубували ліси. Таке явище було поширене в дев’яностих роках минулого століття. Наявність доріг тепер унеможливлює самовільні вирубки. Тепер 80 відсотків населення Сколівщини, які користуються дровами, мають можливість купити їх у держлісгоспі для своїх потреб за фіксованими цінами ...

            Сколівський держлісгосп - велике господарство, яке не тільки заготовляє ліс, а також займається його переробкою. Тридцять відсотків від заготовленої деревини йде на власні потреби. З неї тут виготовляють різноманітні вироби, які користуються попитом серед вітчизняного споживача. Також багато лісу і дерев’яних виробів йде на експорт в Європу.

У попередні роки бували випадки, коли бракувало коштів для сплати податків, тоді на допомогу приходили бізнесмени з Івано-Франківщини. За ці послуги на початку наступного року  доводилося відпускати «благодійникам» деревину за невигідними цінами для держлісгоспу. Тепер таке не практикують завдяки  змозі торгувати із західними партнерами та поглибленій переробці деревини. Деколи попит на продукцію перевищує пропозицію. Нещодавно приватний підприємець з Долини закупив  800 кубометрів деревини. Мабуть, Долинським виробникам не вистачає власних ресурсів і вони змушені приїжджати до сусідів. Складається враження, що держлісгоспи Франківщини ведуть неправильну господарську діяльність і не хочуть співпрацювати з приватними переробниками.

     Також у Сколівському держлісгоспі відсутня практика, коли заготівельним організаціям за виконану роботу платать деревиною. Тут дотримуються чіткого правила, що оплату здійснюють грошима. Всі, хто має намір придбати деревину, повинні її закупити через торги. Такий вид розподілу і організації праці унеможливлює крадіжки лісу.

     З прокладенням лісових доріг та появою важкої техніки у найвіддаленіших куточках гір змінюється життя диких звірів.  На думку багатьох місцевих жителів, вони змушені мігрувати і залишати свої традиційні місця проживання. Держлісгосп веде мисливське господарство на своїх територіях і якнайкраще володіє інформацією про диких тварин, які мешкають у цих лісах. Єгері справно виконують свої обов’язки по своєчасній підгодівлі у зимовий час і оберігання їх від браконьєрів. Вони розповідають, що посадки лісу котрим більше десяти років стають добрим при хистом і місцем розмноження звірів і тварин.   

      Та крім виконання своїх обов’язків охорони і догляду лісу, директор держлісгоспу Остап Бойко дбає про соціальну сферу. Тут щороку покращують умови праці, купують сучасну деревообробну  техніку. Нещодавно викупили приватний деревообробний цех і додатково створили нові робочі місця. Всі працівники гарантовано отримують високі  зарплати і мають соціальний захист. Директор Сколівського держлісгоспу дбає і про збереження лісових угідь, площа яких складає 22800 га. За науковими висновками, лісгосп може щороку вирубувати ліс до трьохсот гектарів. Та кожного року тут  проводять суцільні вирубки на площі майже 150 га, тобто у двічі меншій, ніж дозволено науково-обгрунтованими стандартами. Крім того, на дев’яноста гектарах ще проводяться санітарні вирубки всихаючих смерек. Своєчасний догляд лісу продовжує його вік і  підвищує цінність  деревини, а вирубані площі заліснюються цінними породами, які добре прижилися у гірських умовах. Віримо, що на території Сколівського держлісгоспу Карпатські гори завжди радуватимуть громадян України та гостей краю своєю фауною та флорою.

В.Моршинський,

 м. Сколе, Львівська область