Рейд у пам’ять

Невигадана історія

Рейд у пам’ять

Можливо, для когось Воля і Свобода, то лише філософські поняття, про які сперечаються політики, а для когось мужній поклик серця на межі життя і смерті. Василь Дмитрович, без пафосних слів, просто добрий українець, ще нині живущий, ввічливий, роботящий, доброзичливий із християнською душею.

У 1943 році свята земля стогнала від людського горя, приймаючи у свої обійми когось із дзвонами, а когось і тихо у нічний час, таємно від недоброго людського ока. У цей час у боротьбу за волю стали на смерть патріоти Волинського краю.

Піднесено і таємниче повідомив чотовий Очерет, що їх чоту включено у великий курінь, який піде по німецьких тилах на Схід України з метою пропаганди і заклику до спільної боротьби братів-українців проти фашистської окупації рідної землі. Збори були швидкими, вже на другий день вони мали бути у зазначеному пункті - південніше Вишнівця. На душі Василя був двоякий стан – збуджений і цікавий та сумний і невеселий від вчорашнього прощання з милою серцю Настунею. Як прибила її горе-розлука? Обнімаючись, прощалися у сльозах, наче назавжди.

Мати Устя збирала нехитрі пожитки синові у дорогу, складаючи все у пошиту заплічну торбу, бідкалася, молилася і причитала:

- Синочку, сину, бережи себе, молись Богу весь час і не роби кривди людям - і Господь берегтиме тебе, - хрестячи Василя, крізь сльози промовляла мати.

Перетнувши тракт Кременець-Тернопіль, біля Коханівки загін зупинився у ліску за Снігурівкою. Тут до них приєдналася велика група повстанців  із Антонівських лісів із добрим спорядженням, кухнями, провіантом. Корінний Довбуш виголосив промову, священик освятив довгі шеренги героїв, і великий курінь вирушив у далеку і небезпечну дорогу. На другий день, у дощову осінню негоду, курінь перейшов старий кордон і вступив на землі «колгоспного раю», який спізнали брати – українці на «посоветчиній» землі. За ще видимій у сухих бур’янах прикордонній смузі витріщали зіниці чорних амбразур бетонні страховиська, заховані у землі. Дивними здалися поля без меж, обшарпані, запустілі тваринницькі ферми, бригади. Усіх вразило страшне для християнської душі видовище – в одному селі із церкви без хреста був влаштований клуб.

Маневруючи між селами, лісами і байраками, куреню вдалося уникати великих зіткнень з німцями. Дощова осінь здавалася на милість зимі, і холод став супутником кожного. Обминувши тодішній Проскурів, повстанці у невеликому містечку натрапили  на діючий цукровий завод і вирішили захопити його, поповнити свої запаси цукром, а решту роздати людям. Завод охоронявся невеликою командою німецьких солдат, яких послали сюди для реабілітації після поранення. Чоті Очерета було наказано охороняти бокову дорогу до заводу на випадок підходу допомоги німцям.

Розвиднялося, і раптом загарчали автоматні черги, зататахкав «Максим», прилаштований на возі – повстанці почали штурм заводу. Василь біг через маленький, вже засніжений садочок, щоб через подвір’я маленької садиби вийти на дорогу. Добігши до причілкової стіни хати, він остовпів – біля хвіртки, перевертаючись у снігу, качався німець. Він закривавленою долонею лівої руки намагався притиснути прострілену праву руку до грудей. Василь механічно направив свій автомат на німця, палець намацав холодний спускний гачок. Німець у передсмертному жаху мирно відкрив перелякані очі і став на коліна, протягнувши до Василя, як до образу, ліву руку, а права безвільно повисла біля нього.

- Шісен зі ніхт! Шісен зі біте ніхт! Іх габе цвай кіндер!

Василь без перекладу збагнув мольбу про пощаду, хоч слова «шісен» і «кіндер»  знав, палець закам’янів у спусковій скобі. Блискавично майнув образ матері. «Не роби біди людям - і Бог помилує тебе» - згадав прощальні материнські слова.

Він глянув убік – біля хлівчика стояла старенька жінка, яка видалася йому матір’ю, і, притискуючи лівою рукою порожню алюмінієву миску до грудей, хрестилася. Щось каменем стиснуло груди, тіло наче скував гальмуючий холод. Шість-сім кроків розділяли життя і смерть німця.

- Мамо, перев’яжіть його, він згине від втрати крові, - звернувся до жінки і, не оглядаючись, швидко покинув двір. Стрілянина на заводі вщухала. Василь присів під стареньким парканом і думки гризли його.

- Що я наробив, що скажуть друзі, а як узнають есбісти? Ти вчинив злочин, ти пожалів ворога- і немає тобі прощення!

Наче запаморочений молився.

- На все воля Божа, - заспокоював себе.

З боями і короткими сутичками курінь просувався на схід. У якомусь старому маєтку в лісі зустрів Різдвяні свята і 1944-ий новий рік. По всьому відчувалося наближення фронту – пожвавилося переміщення німецьких військ у прифронтовій зоні, з кожним днем виживати ставало важче. Десь у районі Білої Церкви йшли фронтові бої. Зима 1944-ого була суворою, глибокі сніги вкривали землю. За горбистим горизонтом тільки прокинувся холодний день, застогнала земля від важкої артилерійської команди. Командування куреня вирішило повертатися на рідні землі, та шлях повернення вже був забитий німецькими військами. Щоб не вступати у бій із фронтовими частинами, курінь заховався у невеликому лісі, оточеному болотами, порослими високими очеретами. Через два дні розвідка принесла невтішну звістку: доганяючи відступаючі німецькі частини, по дорогах рухалися совітські війська.

Вал фронту відкочувався на захід і, маскуючись, засніженими полями і нетрями повстанці у голоді і холоді пробиралися до рідного краю. Прийшлося маскуватися під совітських партизанів, на шапки нашивали червоні стрічки, п’ятикутні зірки, та смершовці і енкавеесники скоро розкусили «червоних» партизан. Тепер час від час доводилося куреню вступати в бій, втрачаючи полеглими своїх побратимів, а прориватися крізь лінію фронту було б смертним вироком для всіх. Скоро енкавеесники тугіше почали затягувати кільце оточення навколо поріділого куреня.

На краю великого села повстанців оточили на занедбаному цегляному заводі. Кинуті на оточення регулярні фронтові частини з усіх сторін - артилерійським і мінометним вогнем із заводу робили пекло – кожний квадратний метр перетворювався на похоронну яму.

У відчаї повстанці відстрілювалися, як могли, і вмирали героями. Василь помітив у землі металеву трубу, якою колись від пресів спускали зайву воду і рідку глину і , відвернувши від неї гнилу дошку, заховався у ній. Через дві години усе стихло, лише чути було якісь крики, матюки на чужій мові. Холод сковував тіло, дубіли ноги і руки, та зігрівала свідомість лише молитва. Коли опустилась ніч, він тихо викарабкався зі схованки на переоране і всіяне трупами подвір’я заводу і швидко, розминаючи задублі ноги, покинув пекельне місце. Вранці придивився і побачив, що у гарячці бою він і не помітив, як куля попала у ствольну коробку його «Шмайсера» і заклинила рух затвора. Василь жбурнув тепер непотрібну залізяку у кущі, залишивши при собі лише трофейний пістолет.

Через два дні на узліссі, у яру, він зустрів свого побратима із куреня, який якимось дивом вцілів також. У двох почали пробиратися по єдиному орієнтиру – туди, де за горизонтом лягає на нічний спочинок сонце. Голод у відчаї гнав до людей просити милостиню, хоч вона могла коштувати і життя. Коли ще дрімали нічні сутінки, перед світанком вони вдвох підійшли до окраїн невеликого села, що лежало неподалік битого шляху, з надією щось знайти, щоб вгамувати пекельний голод. Якийсь час придивлялися, спостерігали за селом. Раптом із шляху до села звернуло до десятка автомашин. У вибалку вони зупинилися, із них посипалися солдати, які зразу ж розвернулися у суцільний ланцюг, щоб обхопити село з усіх боків. Обоє повстанців метнулися через городи до крайніх садиб, але були помічені солдатами, і їм навздогін загарчали автоматні черги. Раптом Василів товариш наче спіткнувся об щось і осів на ногах і обличчям упав на засніжену землю. Василь проминув два чи три обійстя і вскочив на подвір’я у малу стодільчину. Вона була порожня, зима з’їла усю пашу, заховатися не було де. Над голим засторонком, на бантах, лежали якісь обаполи, жердини – єдине місце для хоч якогось порятунку. Василь забрався туди, але схованка була ненадійна, мало прикривала його. З вулиці чулись далекі постріли, а скоро і голоси. Раптом повільно відкрилися широкі двері стодоли і, переступивши поріг, зайшов старий вусатий солдат, тримаючи автомат для миттєвого пострілу. Він обдивився порожні засторонки і повільно підняв голову – на благенькій схованці побачив втікача. Вони зустрілися поглядами, і солдат поволі піднімав автомат. Василь помітив чорну дірочку кожуха автомата, з якої у цю мить вилетить його смерть.

- Господи, спаси мене, - напівголосно промовив приречений. Пройшло десь дві-три секунди, що віддаляли життя від смерті.

- Ну що там, Іллюша? – почулося із подвір’я.

- Пусто! - солдат повільно опустив автомат і, не оглядаючись, вийшов із стодоли, зачинивши за собою двері.

Василь тремтяче перехрестився і продовжував у молитві дякувати Господу за порятунок.

- Ось вона, воістину неосяжна Господня любов до грішника! – подумав спасенний.

Кожний день пережитого вартий окремої розповіді, але лише ранньою весною він підійшов до рідного села. Пробравшись через цвинтар, Василь побачив вже дах рідної хати, з димаря якої струїлася цівка диму, а з подвір’я чулося тявкання його Шарика.

-         Живі ще, - майнула радісна думка. Тільки перейти вулиць - і він дома.

-         Стой! Руки вверх! - громом прозвучав хриплий голос за спиною. Виходячи з високого кам’яного надгробку, до нього із гвинтівкою з примкнутим багнетом, наближався енкаведист, за його спини підходив другий. Коли Василя взяли біля рідного дому, на подвір’ї, біля порогу, склавши руки на грудях, стояла мати. Щось немилосердно запекло у грудях., ноги налилися свинцем, але він, глянувши на подвір’я, не подав ніякого знаку.

-         Господи, якогось діда повели, худого, зарослого, замученого, але, видно, не з нашого села, - подумала мати.

У Вишнівецькому замку до восьми арештантів долучили і його, загнали усіх у розвалену башту і поставили під стіною.

-         Оце і все, розстріляють, - мутила розум страшна думу.

Раптом під’їхала, видно, штабна трофейна легківка, і з неї трьом автоматникам-охоронцям був даний якийсь наказ, бо скоро арештантів вивели із башти і етапували в Збараж. Тут на станції було чотири «телятника» під посиленою охороною, і в один із них загнали арештованих. Більше як за дві доби усіх висадили у Білій Церкві, до якої ледь не дійшов Василь із своїм куренем. Із новобранців «бандерівського краю» був сформований кулеметний полк, і після десятиденного навчання його кинули на штурм Кенігсбергу. За чотири доби штурму набережної кам’яної цитаделі і якихось складів у полку залишилася у строю половина роти.            

Під великим пагорбом, на вершині якого у кільці шестисотлітніх лип, спить у руїнах кам’яна пам’ятка середньовіччя – Староолексинецький замок, притулилась маленька вуличка над щебетливою і в’юнкою Добриню. Тут на довгі роки річечка пригріла біля себе щербату долю Василя Дмитровича Шегери. Він помаленьку якось ще господарює, допомагає у всьому своїй супутниці життя Феодосії, адже вони залишилися у цілому світі лише вдвох – єдиний син нещодавно осиротив їх назавжди. Біля життєдайного джерела-криниці, що у кінці городу, сидів він і поділився з автором змістом лише однієї сторінки із книги його великого і важкого життя.

Григорій Шегера,

член НСЖУ