Історію
не перепишеш
22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на
СРСР. Населення України вітало німецьку армію хлібом-сіллю як своїх
визволителів від більшовицького режиму. Українські інтегральні націоналісти з
ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу
можливість встановлення української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали
спільного ворога, їхні цілі були далекі від спільних. З точки зору
німців – основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для
створення хаосу в радянському тилу.В результаті співпраці між німцями та ОУН
незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне
об’єднання під назвою “Легіон
українських націоналістів”. Це об’єднання мало два підрозділи під кодовими
назвами “Нахтігаль” і “Роланд”. Однак
принципово різне бачення майбутнього розвитку подій стосовно суверенітету
України не могло не викликати конфліктів між націоналістами та гітлерівськими
окупантами. “Каменем спотикання” у цьому питанні стало оприлюднення оунівцями 30 червня 1941 року у
Львові Акту проголошення державної незалежності України. Але через кілька днів
після проголошення держави, гестапо заарештувало і кинуло до в’язниці Бандеру
та його прибічників. У вересні 1941 року підрозділи СС заарештували і стратили
багатьох провідних членів ОУН-Б, потім – ОУН-М. Лідери ОУН у вересні 1941 року
на першій підпільній конференції, таємно зібраній у Львові, визначили, що
Німеччина, після своєї перемоги у війні з СРСР, буде протистояти створенню Української
держави. Відтак було вирішено перевести у підпілля провідні кадри, паралельно
продовжуючи використовувати будь-які легальні методи співпраці для закріплення
організаційної мережі ОУН на території всієї України. Члени ОУН, переведені у
підпілля, за свідченням тодішнього”урядуючого керівника” Організації М. Лебедя,
мали розгорнути військову підготовку, розповсюджувати листівки із закликами до
населення не їхати на роботу в Німеччину і не здавати гітлерівцям продовольчого контингенту, не займатися
збиранням і складуванням зброї та боєприпасів На
кінець листопада 1941 року німецьке командування було впевнене, що Бандера
готує повстання в рейхскомісаріаті “Україна”. 25 листопада 1941 року з Берліна
в Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінницю було передано
секретний наказ усім службам СД заарештовувати активістів руху Бандери і, після
ґрунтовного допиту, таємно знищувати як злочинців. Масові
репресії нацистів проти ОУН призвели до того, що вже восени 1941 року на Волині
та Поліссі народились перші українські антифашистські збройні формування, в
містах знайшов поширення підпільний рух. Охочих до партизанської війни на той
час було більше, ніж достатньо: червоноармійці, що зазнали лиха полону, масово
тікали в українські села та ліси, українські націоналісти, що побачили справжнє
нутро гітлеризму, українська поліція, що на заклик керівництва пішла зі зброєю
в руках у ліси, західноукраїнські комуністи та євреї, яким було просто нікуди
діватись, відтак -- втікачі-остарбайтери і вояки дивізії “Галичина”, червоні
партизани, польські патріотичні сили – АК і АЛ. Силою, що активно протидіяла
німецьким, радянським та польським загарбницьким планам щодо України, вже в
1942 році стала Українська Повстанська Армія. Рівненська область була очищена
від німецьких зайд по станицях, підрайонах, районах, надрайонах, і тут
встановилась повстанська влада. Терен області було поділено на 5 надрайонів:
Дубенський, Здолбунівський, Острозький, Рівненський і Сарненський. Кожен з них
складався з кількох районів. У Дубенському надрайоні були: Вербський,
Демидівський, Козинський, Млинівський та Радивилівський райони. Кожен район мав
відповідні станиці. Головним командиром УПА-Північ був Дмитро Клячківський.
Комендантом Дубенського надрайону був повстанець під псевдонімом “Лихо”, організаційно-мобілізаційним референтом -- П.Захарський, брат обласного керівника СБ. Службу
безпеки надрайону очолював “Ватра” – В. Гловацький, політреферентом був
“Назар”, господарчою референтурою керував Р.Павлик – “Венус”. Відділами УПА, розташованими по
надрайону, командував “Черник” – Д.Казван з Охматкова. Пізніше, коли “Ватру” перевели в обласну СБ, комендантом Дубенського надрайону став “Степан”. У
боротьбі з загарбниками неоціненну роль відіграли жінки. Діяли обласні,
надрайонні і районні жіночі комендатури. Дубенський надрайон очолювала “Тополя”, родом з Микитич. Господарчою
референтурою керувала “Веселка”. У
червні 1943 року всі загони по Рівненській області об’єдналися в єдину
Українську Повстанську Армію під командуванням “Клима Савура” – Дмитра
Клячківського. Дислокувалися, в основному, в лісах між Крем’янцем і Дубном. Це ті, які входили в
Дубенський надрайон. А взагалі повстанці діяли на великій території, окремі
сотні здійснювали рейди по всій Правобережній Україні, змушуючи фашистів
стримувати свої грабіжницькі апетити. Перша
сутичка українських партизанів з німецькими жандармами відбулася в
білогородському лісі. Загинуло троє вояків, спалено дві німецькі автомашини.
Німців було 70, повстанців – 36. Німці відступили. Партизанами командував “Черник” – командир відділів УПА
надрайону. Після акції бойовиків розпустили по домівках, а малий відділ під
проводом “Борсука” стаціонував у селах Любомирка, Бущі, Обгові, регулярно
змінюючи місце постою. Відділ “Борсука” належав до групи “Крука”.На території Дубенщини діяли одночасно відділи ОУН-М та ОУН-Б
(мельниківці й бандерівці). В селі Майдан була
школи підстаршин та медсестринська школа. З села Антонівці, що на Крем’янеччині, на Дубенщину загони “Хрона” (мельниківці) та загони “Крука” (бандерівці) посилали групи для
проведення акцій проти окупантів. У
січні 1943 року з Дубенської в’язниці, яка знаходилась у Луцькій брамі,
боївкою ОУН-М було визволено заарештованих бойовиків. Лише в 2001 році
Мельничук Яків Миколайович зі Студянки розповів про акцію з подробицями. Сам
він служив у “Беркута” – лагодив зброю: «У
в’язничній охороні служив один з бойовиків. Він попередив про дату розстрілу
в’язнів, і мельниківці вирішили випередити німців та звільнити своїх вояків.До
Дубна приїхали двома автомашинами. Спочатку перерізали телефонний провід, потім
піднялися на другий поверх, де мешкав комендант Багаш з дружиною, і почали
вимагати в нього ключі від камер. Коли той не погодився і вихопив зброю – вбили
його і дружину. Знайшли ключі і відчинили двері камер. Потому запропонували
тікати всім, хто там був, але зголосилися лише вояки УПА. Серед тих, хто сів у машину, був Іван Коблюк, якого німці
заарештували нібито за те, що він морив голодом єврейську втікачку, яку ховав
на горищі в кузні. Єврейку потім розстріляли. Син коменданта Багаша працював
гайовим у Студянці. Упівці переслідували
його і одного разу таки застали
на гаївці. Будинок підпалили, та лісничий стрибнув у сніг з другого поверху і
втік до Смиги. Потім він помстився за батьків і дружину, повісивши двох
вояків з Носовиці і Студянки».
(Далі буде)
Тамара Дмитренко, заввідділу історії
Державного історико-культурного заповідника м. Дубна
No comments:
Post a Comment