22.7.12

Православне братство на Запорізькій січі




 Канцлер Українського Православного братства ім.Б. Хмельницького Андрій Левчук залишає запрошення працівникам та науковцям заповідника «Хортиця»

Православні святині на Хортиці


Реве та стогне Дніпр широкий….


Стежками історії
Православне братство на Запорізькій січі
Днями від імені Українського Православного братства ім. Богдана Хмельницького з метою поширення славної історії нашого козацтва, вшанування козацьких могил та каплиці Б.Хмельницького (с.Підлісці) на Кременеччину були запрошені представники Національного заповідника «Хортиця» (м. Запоріжжя). За програмою візиту канцлера, заступника голови братства Андрія Левчука, в колишню козацьку столицю, острів Хортиця, було проведено ряд зустрічей з працівниками заповідника та пізнавальні екскурсії в музей острова Хортиця та на Запорозьку Січ.
В ході візиту Андрій Левчук перед працівниками та іншими відвідувачами козацької святині «Запорозька Січ» виступив з інформаційною доповіддю про історичну, козацьку спадщину Кременеччини, про історію виникнення української святині «Богданова каплиця» та про козацькі могили, які знаходяться під опікою братства. Окремою темою доповіді була інформація про діяльність та здобутки громадської організації Українське Православне братство ім. Богдана Хмельницького.
(вл.інф.)


Патріарх Філарет: «Байдужі не пізнають царства небесного і залишаться рабами на землі…»


Християнські традиції
Патріарх Філарет: «Байдужі не пізнають царства небесного і залишаться рабами на землі…»
…Із першосвятительним візитом галицько-волинський край відвідав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Минулої п’ятниці Святійшого Патріарха на кордоні Рівненської та Тернопільської областей зустрічали архієпископ Тернопільський і Бучацький Нестор, секретар Тернопільсько-Бучацької єпархії протоієрей Олексій Гловацький , секретар Тернопільсько-Кременецької єпархії протоієрей Мирон Гах, духовенство єпархії. Першосвятителя зустріли також заступник голови Тернопільської облдержадміністрації Юрій Желіховський, мер Кременця Олексій Ковальчук, інші представники влади, депутати, журналісти.
 У Тернополі Святійший владика відвідав будову кафедрального собору на честь святих Костянтина і Єлени. Опісля відбулась зустріч із владикою області та політичними лідерами краю, у якій взяли участь голова Тернопільської обласної ради Олексій Кайда, заступник голови Тернопільської ОДА Юрій Желіховський, а також голова політради партії «Наша Україна» Валентин Наливайченко, президент благодійного фонду «Галичина-Волинь» Володимир Клименко, інші офіційні особи.
Наступного дня Патріарх провів Богослужіння у храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Тернополі. У Божественній літургії співслужили Святійшому Патріарху архієпископ Тернопільський і Бучацький Нестор, секретар Тернопільсько-Бучацької єпархії протоієрей Олексій Гловацький, секретар Тернопільсько-Кременецької єпархії протоієрей Мирон Гах, благочинні єпархії.
Того суботнього дня храм був переповнений вірянами, тому багатьом довелось молитись біля церкви. Опісля служби Патріарх Філарет у своїй проповіді наголосив, аби ми не осуджували ближніх, бо цим самим грішимо…
По завершенні служби у храмі відбулися загальні збори духовенства Тернопільсько-Бучацької та Тернопільсько-Кременецької єпархії в Тернопільській обласній філармонії.
   Про стан у Православній церкві Київського Патріархату розповів Патріарх Філарет. Він же звернувся до духовенства із повчальним словом. А на завершення зборів відбулась презентація книги «Храми Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тернопільщина». У цьому унікальному виданні зібрано історичну інформацію про усі храми Київського Патріархату Тернопільщини. Видавців енциклопедичного збірника високо оцінив Патріарх Філарет, відзначивши церковними нагородами: орденом Христа Спасителя – Куневича Богдана Михайловича, орденом Святого Архістратига Михаїла – Максиміва Івана Михайловича, Благословенними Патріаршими грамотами протоієрея Вячеслава Кізілова, тележурналіста Снітовського Олега Івановича, фотожурналіста Крочака Ігоря Яковича та Бурдяка Володимира Михайловича.
Після прес-конференції для представників ЗМІ Патріарх Філарет відбув до Свято-Георгіївського чоловічого монастиря на Козацьких могилах, що у селі Пляшева на Рівненщині. Першоієрарха зустрічали архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон, намісник Свято-Георгіївського чоловічого монастиря ігумен Митрофан, благочинний Дубенського району протоієрей Олег Куцеля, голова Дубенської райдержадміністрації Данило Корилкевич, Дубенської районної ради Олександр Дехтярчук. По дорозі Патріарх Філарет відвідав Козацький редут поблизу села Семидуби. А у Дубно його зустріли голова Рівненської облдержадміністрації Василь Берташ, Рівненської обласної ради Юрій Кічатий, духовенство краю: митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій, єпископ Ужгородський і Закарпатський Кирил.
Святійшого Патріарха Філарета на Кременеччині зустрічали архієпископ Тернопільський і Бучацький Нестор, священнослужителі краю, представники місцевої влади
 Учасники Богослужіння у Свято-Георгіївському монастирі слухають проповідь Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах у селі Пляшева, Радивилівського району на Рівненщині, під Берестечком



Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагороджує Богдана Куневича орденом Христа Спасителя


А у День всіх святих землі Української Святійший Патріарх Філарет за давньою традицією провів Божественну літургію в обителі Свято-Георгіївського чоловічого монастиря за Українську церкву, Українську державу, народ України та спокій душ українських козаків, загиблих у бою під Берестечком. Божественну літургію Святійший Патріарх завершив під відкритим небом на величній паперті. Патріарху співслужили: митрополит Львівський і Сокальський Димитрій, митрополит Луцький і Волинський Михаїл, митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан, архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон, архієпископ Вінницький і Брацлавський Онуфрій, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій, єпископ Ужгородський і Закарпатський Кирил, єпископ Дрогобицький і Самбірський Михаїл, єпископ Тернопільський і Теребовлянський Павло, вікарій Київської єпархії, єпископ Васильківський Феодосій, вікарій Волинської єпархії, єпископ Володимир-Волинський Матфей, намісник Свято-Георгіївського монастиря ігумен Митрофан та священнослужителі з Рівненської, Тернопільської, Волинської, Львівської, Чернівецької єпархій.     
Після літургії Святійший Патріарх Філарет виголосив проповідь, у якій, зокрема, зазначив, що у нинішній час, коли над Україною черговий раз повисла загроза, бути байдужим не можна. Бо байдужі і не пізнають царства небесного, і залишаться рабами на землі. Такі настановчі слова патріарха всієї Руси-України до глибини душі вразили усіх вірян. Присутні на Божественній літургії та заупокійній літії вигуками: «Ми любимо Вас, Патріарх!» - підтримали його проповідь.
По завершенні Божественної літургії та заупокійної літії відбулася урочиста хода та покладання квітів до пам’ятника полеглим у національно-визвольній війні, у якій взяли участь депутати рад різних рівнів, представники влади, інтелігенція краю.    
Щороку традиційно у відзначенні свята козацької звитяги на території Свято-Георгіївського монастиря та у вшануванні памяті козаків, загиблих за волю України під Берестечком, бере участь колектив «Агро-Експрес-Сервісу», трудівники якого разом із своїм керівництвом приїздять сюди, аби взяти участь у Божественній літургії та заупокійній літії пам’яті героїв-козаків, які героїчно загинули, захищаючи волю України та її народу.  Щораз вони вшановують пам’ять своїх предків та передають козацькі традиції своїм дітям і онукам…
В урочистостях під Берестечком взяв участь відомий український письменник Василь Шкляр, автор славнозвісного роману «Чорний ворон», творчі аматорські колективи Галичини і Волині.


 Урочистою ходою трудівники «Агро-Експрес-Сервісу» крокують до Свято-Георгіївського храму
 Після Богослужіння усією громадою рушили до памятника загиблим козакам у бою під Берестечком
Відомий український письменник Василь Шкляр виступає перед учасниками свята під Берестечком
У вшануванні пам’яті козаків загиблих під Берестечком взяв участь Віктор Хмілецький 

Хресний земний путь схімонахині Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря стариці Михаїли




Життя, віддане Богові
Хресний земний путь схімонахині Кременецького
Свято-Богоявленського жіночого монастиря стариці Михаїли



Всьому свій час, і час
усякій речі під небом:
час народжувати і час помирати, час насаджувати,—  і час виривати насаджене.


Біблія


Слово «схіма» має грецьке коріння і означає найвищу чернецьку
ступінь в святій Православній церкві,яка вимагає від посвяченої в схіму
суворого аскетизму, тобто обмеження і стримування потягів, бажань, відмови
від усіх насолоджень життя з метою досягнення морального -
вдосконалення для спілкування з Богом; вкрай стримана особа.
Схімонахиня Михаїла ( в миру - Марія Павлівна Калітіна) народилася
10 серпня 1925 року в благородній сім'ї Павла і Параскеви. Це був день
Смоленської ікони Божої Матері «Одігітрія», Путьовказниця, тобто та, що
вказує путь-дорогу в житті. Місце народження - далеке село в Усть-Поче
Приозерського району Архангельської області. Боголюбиві і богобоязні
батьки Павло і Параскева виховали своїх дітей і наймолодшу Марію в любові
і страху Божім. 3 раннього дитинства Марія була навчена праці і терпляче
виносила голод і холод. Коли в 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна
війна, вона, шістнадцятирічна дівчинка, вже працювала на лісоповалі,
виконуючи важку чоловічу роботу. Багато лісу, колод перейшли через руки
Марії. Роботі віддавала всі сили, трудилася юнка для фронту, для Перемоги.
Була вона міцна тілом і душею. Батько Павло воював на фронті, а коли повернувся
з війни цілим і неушкодженим, як вони раділи з мамою Параскевою і сестрою
Ніною. Марію батько дуже любив і поважав. Не відпочивши жодного
дня після повернення з фронту, пішов працювати за Марію весь тиждень на
лісоповалі, щоб дати змогу любій дочці відпочити від важкої праці.
Схімонахиня Михаїла зі сльозами на очах багато раз розповідала про цей
епізод із її життя. Батьки Марії дали їй своє благословення
на чернецтво. Скільки було потрібно терпіння і віри, скільки пережити
спокус і страждань, поки вона досягла Києво-Печерської Свято-Успенської
лаври, і тоді в 1950р двадцятип'ятирічна Марія отримала
благословіння на монаський путь намісника Києво-Печерської лаври архієпископа Кроніда. Він і був усе її життя батьком--
наставником, а його фотографію черниця пронесла через усе життя як найдорогоцінніший скарб. Там у
лаврі Марія зустріла преподобного святителя Кукшу, який, як і отець Кроніда,
благословив Марію їхати в древній всесвітньовідомий Почаїв. Господь так
управив, що в Почаєві у той період перебувала ігуменя Афанасія, настоятелька Обицького Свято-Миколаївського жіночого монастиря, що на
Шумщині. Вона і забрала Марію в свою свій храм, де і була посвячена в
послушницю. Це були роки жорстокого войовничого атеїзму, приниження
чернецтва. Надалі Марія — послушниця Кременецького Свято--
Богоявленського жіночого монастиря, який безбожники розформували у
п'ятдесятих роках, і знову переслідування. Марія вже в Корецькому Свято--
Воскресенському жіночому монастирі. Виконувала обов'язки
церковниці, проводила ремонтні роботи, доїла корів, особливо, чим
дорожила, - була алтарницею. Завжди залишалась зразком послушництва,
працьовитості. Тоді в обителі з'явилась у Марії пристрасть до нічних молитов,
після півночі здійснювала молитовно Правило з чотками із численними
земними поклонами. "Головне - молитва, - постійно говорила стариця, -
молитвою росте і дозріває все живе в природі " Сама ж постійно читала 90-
тий псалом і говорила, що це найкращий засіб від ворожих нападів. Світло
в кінці тунелю з'явилось у 1990 році, коли відкрився Кременецький Свято--
Богоявленський жіночий монастир. П'ятеро монахинь, в тому числі тоді ще
Марія (Михаїла), повернулися в рідну святу обитель і були основоположниками
відродження Кременецького Свято-Богоявленського жіночого монастиря. Це
сестри у хресті - ігуменя Маріонілла (Панасюк), монахиня Марія, нині
Феофанія (Кибалюк) і  вже покійні ігуменя Хірувіма (Бенещук) та
монахиня Євдокія (Лавриненко).
Ще маленькою Марія любила співати церковні пісні, особливо
 «Житіє святих». Уже тоді Марія зрозуміла всю суєтність і
швидкотечність життя людини.
- Людина як трава, дні її як цвіт, який
відцвітає. Смерть неминуча. Мудрий ти чи багатий, міцний тілом чи убогий
— смерть для всіх. Усі в землю ляжемо, все буде прахом, а що за гробом – Вічність,  -
міркувала Марія.
Пройшовши монаські багаторічні випробування, Марія з іменем
Михаїла була пострижена в сан схімонахині, день її Ангела - у свято
Архістратига Михаїла й інших сил безплотних. Проводячи дні і ночі в трудах,
молитві і пості, схімонахиня Михаїла духовно зростала. Могилка стариці
Михаїли на кладовищі Свято-Богоявленського жіночого монастиря -це вже
дванадцята чернецька могила, що теж символічно — Христових апостолів
було дванадцять.
-               Схімонахиня Михаїла прожила важке і багатоскорботне життя, але
чисте і світле, була ласкавою, досвідченою наставницею сестер у Хресті, - -
розповідає настоятелька Кременецького жіночого Богоявленського монастиря
ігуменя матінка Маріонілла, - її, стариці Михаїли, життя (10.08.1925-
17.03.2012) охопило майже все ХХ століття і кончину її у дні Великого
Посту знаменує завершення земного життя.
- До останньої митті зберігала
схімонахиня Михаїла ясний розум і пам'ять, — говорить православний лікар--
невропатолог і парафіянин монастиря Костянтин Буковський. - Не має
сумніву, — продовжує шановний, відомий в нашому краї медик, - схімонахиня
Михаїла- це сміливе молитовне прагнення перед Богом допомоги зцілення
від хвороб, бід, смутків нашого життя.
- Ця молитовна пам'ять допоможе перемогти  всі печалі нашого земного швидкоплинного життя, бо
стариця Михаїла є прохачка перед Богом і Пречистою, - розмірковує келійниця
стариці, послушниця Марія. - Не буває дня, щоб не приходили на могилку
схімонахині ті, кому випало щастя знати її при житті, а про своє життя
стариця нікому не розповідала, лише про деякі особливо значні події, бо
життя схимниці — це таемниця, тільки Господь знає і відає.  Часто хворіла
стариця Міхаіла, від лікарської допомоги не відмовлялась — поважала поради
православних лікарів, а саме лікаря-хірурга Павла Бригідира та лікаря--
терапевта Алли Кравець. Давався взнаки старий перелом стегнової кістки, і
взагалі в останній рік життя старицю переслідували хвороби.
- Тіло лікує
лікар, а душу - Господь. Бог благословив лікарське мистецтво і лікаря, - -
стверджують священики Кременецького Свято-Богоявленського жіночого
монастиря — протоієреї отці Серафим та Олексій, ієреї отці Іоан, Георгій,
Олександр.
 3 особливою шаною до стариці Михаїли ставився архідиякон
отець Андрій, з теплою сестринською любов'ю шанувала старицю
монахиня Рафаіла (в миру Валентина Воробець).  
- Із своє Голгофи Михаїла, - -
говорить протоієрей отець Серафим, - стариця винесла всеперемагаючу силу
молитви, і все її земне життя — це неприпинна молитва, предстояння перед
Богом і служіння Йому.
Схімниця — стариця Михаїла не раз повторювала, що скоро закінчить
своє земне життя, але нам не хотілось у це вірити тому, що вона несла
всеперемагаючу силу радості людського спілкування, вона проводила
Таінства Соборування і часті причастя допомагали їй жити, молитись,
творячи ближнім добро. День її смерті випав на 17 березня 2012 року
( субота — Великий Піст — поминання померлих, дев'ятий день - Лідської
Ікони Божої Матері (понеділок), 40 день - 24 квітня - день поминання
померлих, на 9-ий день після Світлого Христового Воскресіння. Поховали
схімонахиню Михаїлу за монастирським чиномя: тіло померлої сестри--
монахині обнесли навколо Свято-Богоявленського жіночого монастиря і
опустили в могилу.
А які чудові настанови давала схімонахиня Михаїла мирянам, братам і
сестрам у Хресті і мені особисто, автору цієї розповіді: «Людина тілом
схожа запаленій свічі, вона повинна згоріти, так і людина помре, але душа
наша безсмертна, тому і турбуватися ми повинні більш про душі, ніж тіло,
одна душа сама по собі - найдорожчий скарб всього світу». А ще вона радила
читати слово Боже в усамітненні і прочитати всю Біблію розумом і тільки за
одне це, крім інших добрих справ, Господь не лишить людину Своєї
милості.
- Можна без сумніву стверджувати, - говорить настоятелька
Кременецького Богоявленського жіночого монастиря ігуменя матінка
Маріонілла, - що Господь вселив схімонахиню Михаїлу в Царство Своє
Небесне, а ми сподобились в її особі мати велику молитвеницю і прохача
перед Престолом Божим. Усе своє довге життя, - продовжує настоятелька
ігуменія Маріонілла, - схімонахиня Михаїла горіла і світила, як блискуча і
невгасима лампада Православ’я всього українського народу.
Іван Малопінський,
член НСЖУ.
На фото: схімонахиня Михаїла
Фото Степана Сіятова

«Сержант Блюз» на музичному марші





Тернопільщина талановита
«Сержант Блюз» на музичному марші

Бог дав нам музику, щоб ми насамперед підіймалися нею вгору.

Ф. Ніцше

Нещодавно, відвідала концерт до цього ще невідомої мені групи «Сержант Блюз» і концерт дуже сподобався. Дуже-дуже. Настільки, що навіть не хочеться шукати інформацію про учасників, переривати історію гурту, захотілося поспілкуватися відверто і наживо. Щира музика вже несе в собі історію, і тільки вона може бути реальною для моменту її звучання. Це той концерт, який породжує особливі емоції, які не хочеться затуляти інформацією. Порада: якщо хлопців ще коли-небудь занесе у ваше рідне місто Галичини і Волині, йдіть та слухайте. Це неможливо описати, а тільки почути та зрозуміти. 
Міні-хроніка гурту «Сержант Блюз»
«Сержант Блюз» був утворений 5 листопада 2010 року. До складу увійшли Юрій Кульчик  (вокал), Анатолій Лещишин (харпа), а також Назар Гайда, Тарас та Остап Циклиняки із банди «Вогні Цитаделі» (бас, барабани і гітара відповідно).
Заснували його Анатолій Лещишин (губна гармоніка) та Остап Циклиняк (гітара).

Отже, спілкування відбулося. Мій співрозмовник - фундатор гурту Анатолій Лещишин

-    Анатолію, скажіть, будь ласка, а як виникла ідея створити гурт?
-  Просто прагнули грати  ту музику, яку самому хотілося б слухати у клубах. А оскільки це був чорний блюз - то вибір очевидний.
- Чому назвали саме «Сержант Блюз»?
- А чому б і ні? Звучно, легко запамятовується - саме те, що треба.
-     Розкажіть, як все починалося?
- Спочатку я  приєднався до своїх знайомих Тараса, Остапа та Назара з гурту «Вогні Цитаделі», які грали досить віддалену від блюзу музику – методік-метал. Проте з часом музичні смаки, якщо не змінюються, то розширюються. Я давно вже виношував мрію створити групу, яка б грала блюзову класику, просто запитав при нагоді у Остапа, чи не знає він когось, хто б хотів грати чорний блюз. Тут і стався власне той випадок, коли зійшлося двоє з однаковими думками. Мене вже давно вабила ця музика, проте ця цікавість не виливалася у щось практичне. Це і був день, коли був даний старт «Сержанту Блюз». Оскільки у гурту «Вогні Цитаделі» на той момент не було вокаліста і хлопці фактично сиділи без роботи (у музичному плані), то було вирішено, що участь у новому проекті візьмуть власне старі учасники «Вогнів…».   Це був такий собі блюзовий проект на базі іншої групи. Почалися перші репетиції і спроби власних сил у блюзовій музиці. Ніби все і виходило, проте без вокалу це було не те, чого ми прагнули. Пошуки вокаліста, який би і хотів, і міг, і розумів суть блюзу, спочатку не приносили ніяких результатів. Тоді і ставився випадок №2, коли доля випадково зводить потрібних людей. Я зустрів свого давнього друга, якого не бачив вже близько восьми років, – Юрія Кульчика – який і став фронтменом гурту. Після появи Юрка справа пішла вже зовсім по-іншому. Перший виступ відбувся фактично через місяць після повного укомплектування гурту.
- «Сержант Блюз» - це зараз основна робота чи поки що  хобі?
- Хобі, звичайно. Хоча хлопці всі дуже хочуть, щоб це стало роботою, справою життя.
- Анатолію, з якими труднощами стикаєтеся на сучасній естраді?
- Найбільше вражає пофігізм відвідувачів до якісного виконання.
- Чи були якісь кумедні ситуації в житті гурту?
- Вони постійно є. І в основному торкаються того, як ми граємо ту чи іншу пісню. Зазвичай, кожна пісня з репертуару має свою усталену структуру. Так от ми ніколи не можемо її зіграти так, як запланували. І завжди починається імпровіз, який невідомо чим може завершитися. Але поки що все добре.
-    Як часто виступаєте з концертами і де?
- На разі не часто, бо на це є дві причини. У харпера народилася донечка і, звичайно, більше уваги потрібно приділяти сім’ї. А хлопці трішки змінюють формат, переходячи від кавер-групи до власних блюз-рокових пісень українською мовою.
-    Наскільки збільшилось коло прихильників з часу заснування музичного колективу?
- Ми їх не рахували. Чесно.
- У вашому репертуарі багато англомовних пісень, яким авторам надаєте перевагу?
-  Всі англомовні пісні - старі блюзові стандарти. Автори відповідно чорношкірі блюзмени, більшість яких давно вже немає в живих. Серед них така класика, як: «Crossroad Blues» (Robert Johnson), «Mannish Boy» (Muddy Waters), «Shake Your Hips» (Rolling Stones), «My Baby» (Little Walter) та інші.
-  Поділіться своїми планами щодо перспектив музичного гурту?
- План в принципі простий і зводиться до трьох факторів:
- грати ту музику, яка подобається;
-  заробляти на цьому гроші;
 - отримувати задоволення і приносити його іншим.
- Залишається побажати Вам натхнення, творчих успіхів, здійснення всіх задумів і планів.
Хай Вашому творчому колективу завжди буде зелене світло у житті і побільше Вам справжніх поціновувачів вашої праці.   
На концерті і на гостині гурту «Сержант Блюз» була Ірина Баранова,
власкор




Рейд у пам’ять


Невигадана історія
Рейд у пам’ять
Можливо, для когось Воля і Свобода, то лише філософські поняття, про які сперечаються політики, а для когось мужній поклик серця на межі життя і смерті. Василь Дмитрович, без пафосних слів, просто добрий українець, ще нині живущий, ввічливий, роботящий, доброзичливий із християнською душею.
У 1943 році свята земля стогнала від людського горя, приймаючи у свої обійми когось із дзвонами, а когось і тихо у нічний час, таємно від недоброго людського ока. У цей час у боротьбу за волю стали на смерть патріоти Волинського краю.
Піднесено і таємниче повідомив чотовий Очерет, що їх чоту включено у великий курінь, який піде по німецьких тилах на Схід України з метою пропаганди і заклику до спільної боротьби братів-українців проти фашистської окупації рідної землі. Збори були швидкими, вже на другий день вони мали бути у зазначеному пункті - південніше Вишнівця. На душі Василя був двоякий стан – збуджений і цікавий та сумний і невеселий від вчорашнього прощання з милою серцю Настунею. Як прибила її горе-розлука? Обнімаючись, прощалися у сльозах, наче назавжди.
Мати Устя збирала нехитрі пожитки синові у дорогу, складаючи все у пошиту заплічну торбу, бідкалася, молилася і причитала:
- Синочку, сину, бережи себе, молись Богу весь час і не роби кривди людям - і Господь берегтиме тебе, - хрестячи Василя, крізь сльози промовляла мати.
Перетнувши тракт Кременець-Тернопіль, біля Коханівки загін зупинився у ліску за Снігурівкою. Тут до них приєдналася велика група повстанців  із Антонівських лісів із добрим спорядженням, кухнями, провіантом. Корінний Довбуш виголосив промову, священик освятив довгі шеренги героїв, і великий курінь вирушив у далеку і небезпечну дорогу. На другий день, у дощову осінню негоду, курінь перейшов старий кордон і вступив на землі «колгоспного раю», який спізнали брати – українці на «посоветчиній» землі. За ще видимій у сухих бур’янах прикордонній смузі витріщали зіниці чорних амбразур бетонні страховиська, заховані у землі. Дивними здалися поля без меж, обшарпані, запустілі тваринницькі ферми, бригади. Усіх вразило страшне для християнської душі видовище – в одному селі із церкви без хреста був влаштований клуб.
Маневруючи між селами, лісами і байраками, куреню вдалося уникати великих зіткнень з німцями. Дощова осінь здавалася на милість зимі, і холод став супутником кожного. Обминувши тодішній Проскурів, повстанці у невеликому містечку натрапили  на діючий цукровий завод і вирішили захопити його, поповнити свої запаси цукром, а решту роздати людям. Завод охоронявся невеликою командою німецьких солдат, яких послали сюди для реабілітації після поранення. Чоті Очерета було наказано охороняти бокову дорогу до заводу на випадок підходу допомоги німцям.
Розвиднялося, і раптом загарчали автоматні черги, зататахкав «Максим», прилаштований на возі – повстанці почали штурм заводу. Василь біг через маленький, вже засніжений садочок, щоб через подвір’я маленької садиби вийти на дорогу. Добігши до причілкової стіни хати, він остовпів – біля хвіртки, перевертаючись у снігу, качався німець. Він закривавленою долонею лівої руки намагався притиснути прострілену праву руку до грудей. Василь механічно направив свій автомат на німця, палець намацав холодний спускний гачок. Німець у передсмертному жаху мирно відкрив перелякані очі і став на коліна, протягнувши до Василя, як до образу, ліву руку, а права безвільно повисла біля нього.
- Шісен зі ніхт! Шісен зі біте ніхт! Іх габе цвай кіндер!
Василь без перекладу збагнув мольбу про пощаду, хоч слова «шісен» і «кіндер»  знав, палець закам’янів у спусковій скобі. Блискавично майнув образ матері. «Не роби біди людям - і Бог помилує тебе» - згадав прощальні материнські слова.
Він глянув убік – біля хлівчика стояла старенька жінка, яка видалася йому матір’ю, і, притискуючи лівою рукою порожню алюмінієву миску до грудей, хрестилася. Щось каменем стиснуло груди, тіло наче скував гальмуючий холод. Шість-сім кроків розділяли життя і смерть німця.
- Мамо, перев’яжіть його, він згине від втрати крові, - звернувся до жінки і, не оглядаючись, швидко покинув двір. Стрілянина на заводі вщухала. Василь присів під стареньким парканом і думки гризли його.
- Що я наробив, що скажуть друзі, а як узнають есбісти? Ти вчинив злочин, ти пожалів ворога- і немає тобі прощення!
Наче запаморочений молився.
- На все воля Божа, - заспокоював себе.
З боями і короткими сутичками курінь просувався на схід. У якомусь старому маєтку в лісі зустрів Різдвяні свята і 1944-ий новий рік. По всьому відчувалося наближення фронту – пожвавилося переміщення німецьких військ у прифронтовій зоні, з кожним днем виживати ставало важче. Десь у районі Білої Церкви йшли фронтові бої. Зима 1944-ого була суворою, глибокі сніги вкривали землю. За горбистим горизонтом тільки прокинувся холодний день, застогнала земля від важкої артилерійської команди. Командування куреня вирішило повертатися на рідні землі, та шлях повернення вже був забитий німецькими військами. Щоб не вступати у бій із фронтовими частинами, курінь заховався у невеликому лісі, оточеному болотами, порослими високими очеретами. Через два дні розвідка принесла невтішну звістку: доганяючи відступаючі німецькі частини, по дорогах рухалися совітські війська.
Вал фронту відкочувався на захід і, маскуючись, засніженими полями і нетрями повстанці у голоді і холоді пробиралися до рідного краю. Прийшлося маскуватися під совітських партизанів, на шапки нашивали червоні стрічки, п’ятикутні зірки, та смершовці і енкавеесники скоро розкусили «червоних» партизан. Тепер час від час доводилося куреню вступати в бій, втрачаючи полеглими своїх побратимів, а прориватися крізь лінію фронту було б смертним вироком для всіх. Скоро енкавеесники тугіше почали затягувати кільце оточення навколо поріділого куреня.
На краю великого села повстанців оточили на занедбаному цегляному заводі. Кинуті на оточення регулярні фронтові частини з усіх сторін - артилерійським і мінометним вогнем із заводу робили пекло – кожний квадратний метр перетворювався на похоронну яму.
У відчаї повстанці відстрілювалися, як могли, і вмирали героями. Василь помітив у землі металеву трубу, якою колись від пресів спускали зайву воду і рідку глину і , відвернувши від неї гнилу дошку, заховався у ній. Через дві години усе стихло, лише чути було якісь крики, матюки на чужій мові. Холод сковував тіло, дубіли ноги і руки, та зігрівала свідомість лише молитва. Коли опустилась ніч, він тихо викарабкався зі схованки на переоране і всіяне трупами подвір’я заводу і швидко, розминаючи задублі ноги, покинув пекельне місце. Вранці придивився і побачив, що у гарячці бою він і не помітив, як куля попала у ствольну коробку його «Шмайсера» і заклинила рух затвора. Василь жбурнув тепер непотрібну залізяку у кущі, залишивши при собі лише трофейний пістолет.
Через два дні на узліссі, у яру, він зустрів свого побратима із куреня, який якимось дивом вцілів також. У двох почали пробиратися по єдиному орієнтиру – туди, де за горизонтом лягає на нічний спочинок сонце. Голод у відчаї гнав до людей просити милостиню, хоч вона могла коштувати і життя. Коли ще дрімали нічні сутінки, перед світанком вони вдвох підійшли до окраїн невеликого села, що лежало неподалік битого шляху, з надією щось знайти, щоб вгамувати пекельний голод. Якийсь час придивлялися, спостерігали за селом. Раптом із шляху до села звернуло до десятка автомашин. У вибалку вони зупинилися, із них посипалися солдати, які зразу ж розвернулися у суцільний ланцюг, щоб обхопити село з усіх боків. Обоє повстанців метнулися через городи до крайніх садиб, але були помічені солдатами, і їм навздогін загарчали автоматні черги. Раптом Василів товариш наче спіткнувся об щось і осів на ногах і обличчям упав на засніжену землю. Василь проминув два чи три обійстя і вскочив на подвір’я у малу стодільчину. Вона була порожня, зима з’їла усю пашу, заховатися не було де. Над голим засторонком, на бантах, лежали якісь обаполи, жердини – єдине місце для хоч якогось порятунку. Василь забрався туди, але схованка була ненадійна, мало прикривала його. З вулиці чулись далекі постріли, а скоро і голоси. Раптом повільно відкрилися широкі двері стодоли і, переступивши поріг, зайшов старий вусатий солдат, тримаючи автомат для миттєвого пострілу. Він обдивився порожні засторонки і повільно підняв голову – на благенькій схованці побачив втікача. Вони зустрілися поглядами, і солдат поволі піднімав автомат. Василь помітив чорну дірочку кожуха автомата, з якої у цю мить вилетить його смерть.
- Господи, спаси мене, - напівголосно промовив приречений. Пройшло десь дві-три секунди, що віддаляли життя від смерті.
- Ну що там, Іллюша? – почулося із подвір’я.
- Пусто! - солдат повільно опустив автомат і, не оглядаючись, вийшов із стодоли, зачинивши за собою двері.
Василь тремтяче перехрестився і продовжував у молитві дякувати Господу за порятунок.
- Ось вона, воістину неосяжна Господня любов до грішника! – подумав спасенний.
Кожний день пережитого вартий окремої розповіді, але лише ранньою весною він підійшов до рідного села. Пробравшись через цвинтар, Василь побачив вже дах рідної хати, з димаря якої струїлася цівка диму, а з подвір’я чулося тявкання його Шарика.
-         Живі ще, - майнула радісна думка. Тільки перейти вулиць - і він дома.
-         Стой! Руки вверх! - громом прозвучав хриплий голос за спиною. Виходячи з високого камяного надгробку, до нього із гвинтівкою з примкнутим багнетом, наближався енкаведист, за його спини підходив другий. Коли Василя взяли біля рідного дому, на подвірї, біля порогу, склавши руки на грудях, стояла мати. Щось немилосердно запекло у грудях., ноги налилися свинцем, але він, глянувши на подвіря, не подав ніякого знаку.
-         Господи, якогось діда повели, худого, зарослого, замученого, але, видно, не з нашого села, - подумала мати.
У Вишнівецькому замку до восьми арештантів долучили і його, загнали усіх у розвалену башту і поставили під стіною.
-         Оце і все, розстріляють, - мутила розум страшна думу.
Раптом під’їхала, видно, штабна трофейна легківка, і з неї трьом автоматникам-охоронцям був даний якийсь наказ, бо скоро арештантів вивели із башти і етапували в Збараж. Тут на станції було чотири «телятника» під посиленою охороною, і в один із них загнали арештованих. Більше як за дві доби усіх висадили у Білій Церкві, до якої ледь не дійшов Василь із своїм куренем. Із новобранців «бандерівського краю» був сформований кулеметний полк, і після десятиденного навчання його кинули на штурм Кенігсбергу. За чотири доби штурму набережної камяної цитаделі і якихось складів у полку залишилася у строю половина роти.            
Під великим пагорбом, на вершині якого у кільці шестисотлітніх лип, спить у руїнах кам’яна пам’ятка середньовіччя – Староолексинецький замок, притулилась маленька вуличка над щебетливою і в’юнкою Добриню. Тут на довгі роки річечка пригріла біля себе щербату долю Василя Дмитровича Шегери. Він помаленьку якось ще господарює, допомагає у всьому своїй супутниці життя Феодосії, адже вони залишилися у цілому світі лише вдвох – єдиний син нещодавно осиротив їх назавжди. Біля життєдайного джерела-криниці, що у кінці городу, сидів він і поділився з автором змістом лише однієї сторінки із книги його великого і важкого життя.
Григорій Шегера,
член НСЖУ    
   

Кому шкідливо, а кому важливо…


Резонанс
Кому шкідливо, а кому важливо…
…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Тарас Шевченко
… Громадські слухання, які відбулись нещодавно у Дунаєві та Колосовій з проводу намірів підприємства «Світ соломи» збудувати виробничий комплекс з виготовлення міцелії грибів, викликали неабиякий громадський резонанс. Селян обурив той факт, що осторонь обговорення такого життєвоважливого питання залишалась районна влада, більше того її позиція зводиться до відстоювання бізнес-інтересів, а не волевиявлення громади. Це підтвердили події під час пікетування біля будинку районної державної адміністрації та райради…
… Вміло виходити із подібних ситуацій нинішній голова районної ради Андрій Гуславський набув досвіду ще на посаді мера, коли здавав військове містечко, що у Білокриниці, пройдисвітам із «Етвасу», не втрачав він часу і під час розслідування кримінальної справи за фактами нецільового використання мільйонних коштів у кріслі директора Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника. Тож у даній ситуації вийти сухим із води для людини, яка дбає лише про «поповнення» бюджетної казни, не було жодних проблем. Найпростіший метод - усе заперечити, спростувати, видати за вигадане. Так поступив Андрій Андрійович під час пікетування «білого дому» і таку ж позицію оприлюднив у  поспішній відписці на сторінках видання, створеного за його ініціативи, інформаційного центру. Цитуємо: «… Всі факти, які були викладені мітингувальниками, не мають жодного реального підтвердження. На даному етапі все винятково на чиїхось здогадках, домислах та порівняннях із роботою подібного підприємства ТзОВ «Мікоген-Україна», що діє на території Шумського району…»
Мабуть, голова райради ніколи не спілкувався із тими людьми, які мешкають на території Вілійської сільської ради на Шумщині, і не цікавився проблемами та умовами проживання тих людей, які стали заручниками ситуації у сусідньому районі. Тому усе, що у публічному виступі голови райради «не має жодного реального підтвердження» - є реальними умовами життя реальних людей: голови Вілійської сільської ради Ігоря Солошенка і понад 1120 його краян, які задихаються щодня від «привілеїв» місцевого виробництва і в реальному житті відчули «підтримку» в розвитку соціальної сфери тих сіл, які лишень потерпають від «благодатного» впливу підприємства, подібне якому прагнуть збудувати на Кременеччині.
Саме те, про що говорили мешканці сіл, котрі вимушені жити поблизу підприємства «Мікоген-Україна», є тою суворою правдою життя, яку Андрій Андрійович ретельно хоче приховати і видати за факти, що «не мають жодного реально підтвердження»… Складається враження, що голова райради відірвався від земних проблем і йому давно вже байдужа доля простої людини.
Ще більш блюзнірським є публічне слово на шпальтах газети голови Кременецької РДА Ігоря Михальчука, який переховувався від громади під час пікету. Він заявляє, цитуємо: «…це передчасна проблема, якої ще не існує…». Отакої! Проблема, якої ще, мовляв, не існує, але, напевно, може виникнути. Тому і пікет влаштовувати передчасно. Логіка досвідченого керівника району, нічого не скажеш! Тож, до пікету варто повернутись, коли в хід піде вантажна техніка та інша «важка артилерія», про яку писали у своєму зверненні наші краяни. Далі голова РДА видав ще кращий «перл»: «Державний акт на землю ще не підписаний, та й права власності на земельну ділянку ще немає. Як не проводили й змін цільового призначення земельної ділянки…». А що ж тоді видав Ігор Богданович у січні 2012-го? Точніше, 20 числа того ж місяця і року, як не власне розпорядження «Про надання дозволу Вишневській Ж.В. на розробку проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок, що перебувають у її власності і знаходяться за межами населеного пункту на території Дунаївської сільської ради»??? Контроль за виконанням даного розпорядження покладено на першого заступника голови РДА Григорія Галькевича, який, будьте певні, буде доводити цю «темну» справу до кінця.
Можливо, ще офіційних документів на землю «Світ соломи» не має, але механізм запущено. І результатом його дії можуть бути два наслідки: один – важливий – для можновладців і товстосумів, яким байдужі доля і здоров’я місцевих жителів, і другий – шкідливий – для наших краян, про що застерігають нас земляки із Шумщини. До речі, люди, які приїжджали на пікет, зовсім не підставні, як стверджує голова РДА, це абсолютно реальні люди, які делегували до Кременця своїх представників на чолі із депутатом Шумської районної ради Оксаною Кодьман. Разом із нею про «солодке» життя на мітингу розповіли також реальні, а не підставні, мешканці Шумщини: Юлія Михальчук, Світлана Гальчук, Раїса Дячук та інші. Вони на собі щодня відчувають «блага», подаровані підприємством з виробництва грибної міцелії. У них своє ставлення до пропозиції збудувати подібне підприємство на території Дунаївської сільської ради, що на Кременччині.
Зрозуміло, їх аргументи не для Андрія Біндаса, керівника підприємства «Світ соломи», який доводить усіма силами, що інформація наших краян з Вілійської сільської ради на Шумщині спотворена, а сама акція протесту «…це тільки піар, передвиборча агітація, до яких ґрунтовно і заздалегідь готувалися». До чого тільки не договоришся, аби догодити хресному батькові… Врешті, якщо розцінити цю проблему, яка для багатьох селян є питанням життя і смерті, то її можна перенести й у політичну площину. Але говорити про «піар», коли люди виходять захищати власне право жити у екологічно-чистому середовищі, недоречно. Бо «піар» стосується окремих політичних лідерів, а не загального волевиявлення громади. Це різні речі. І в таких випадках проявляються саме ті лідери, які стоять за народом, і ті, хто готовий переступити через свого виборця заради власної вигоди: є ті, кому важливо, і ті, кому шкідливо. А чому б не використати згадані інвестиції у сумі 70 млн. грн. на розвиток туристичної інфраструктури чи будівництво оздоровчого комплексу з басейном,  новітнім медичним обладнанням у поєднанні з відпочинком у Кременецьких горах… Таким чином зберегти здоровя краян і зробити Кременеччину більш привабливою для закордонних туристів.   
Таким як голова РДА байдуже, що буде далі, бо як прийшов у район, так і піде… А ось що думає голова райради? Невже забув, що за політичними кольорами, які він так вміло змінює, лишаються прості люди - земляки, виборці. І їм завтра доведеться дивитись увічі або опускати погляд від сорому… 
Віктор Хмілецький,
голова РО НСЖУ                            


                                            Цим людям не байдужа доля нашого краю ( ті, кому шкідливо…)
НАША ПОЗИЦІЯ − НА СТОРОНІ ГРОМАДИ
Дискусії, що розгорнулись навколо будівництва ТОВ «Світ соломи», сколихнули громади сіл району та міст Кременеця і Почаєва. Роздратовані мешканці сусідніх з майбутнім заводом сіл провели громадські слухання, а в понеділок 02.04.2012 р. пікетували райдержадміністрацію, висловлюючи свою позицію − вони проти. Люди переживають за здоров’я своє і своїх рідних, хоча їм пояснюють різні вигоди від проекту.
Свого часу, у ХІХ ст. на околиці Кременця почалося добування бурого вугілля, місту пророчили, що це буде другий Манхеттен. На щастя, цього не трапилось, місто не стало великим індустріальним центром, а перетворилось на центр освіти, науки та культури. Мабуть, вдруге не потрібно випробовувати долю?! Потрібно шукати альтернативи.
        Позиція Кременецької районної організації «Фронт Змін» чітка та полягає в наступному
МИ ЗА:
-  інвестиції для нашого району;
-  будівництво екологічно безпечних заводів та фабрик;
-  створення робочих місць для жителів району;
-  поступлення до бюджету податків і зборів;
-  доведення власником до громади технічної документації із обґрунтуванням технологічних моментів;
-  дотримання законних, санітарних та екологічних норм, висновків екологічної експертизи.
МИ ПРОТИ:
-  будівництва екологічно ризикованих підприємств;
-  негативних наслідків від виробництва;
-  будівництва ціною здоров’я мешканців населених пунктів і забруднення навколишнього середовища;
-  насильного будівництва всупереч інтересам громади.
ТОМУ: зваживши всі «за» та «проти», ми висловлюємо свої думки з даного приводу. По-перше, ми працюємо для громади, а тому підтримуємо її цілком. По-друге, проблему ще слід вивчити детальніше. Чи дійсно це виробництво є шкідливим і що це за технології, а також, які економічні вигоди від нього для людей тощо. По-третє, наш регіон є привабливим для туристів, значить, потрібно шукати інвесторів та розвивати цей вид бізнесу!
Кременецька районна організація ПП "ФРОНТ ЗМІН"

ГРИБНЕ ЛИХО


Реальна правда                       
ГРИБНЕ ЛИХО
 Виробництво компосту для вирощування грибів  в Україні уже набуло розмаху.  Однак у ряді випадків цей високоприбутковий бізнес аж ніяк не знаходить спільної мови з правовими нормами та інтересами місцевих мешканців.
 „ Ні! Шкідливому виробництву у нашому селі”, „Ні! Геноциду наших сіл”, „Хочемо дихати чистим повітрям, пити       Техніка на старті до будівництва                     чисту воду!” – з такими лозунгами мешканці Кременецького району почергово сходяться на збори своїх сіл  і пікетують районну владу. Люди  нізащо не погоджуються з планами місцевої фірми збудувати завод з виробництва  субстрату для вирощування печериць. У цих населених пунктах взагалі немає промисловості. Безробіття переходить усякі межі. Однак людей не  зупиняють обіцянки інвестора  створити на першому етапі виробництва 69 робочих місць, на другому – до 140 із найнижчими зарплатами у 3000 грн у місяць. Протестні акції підтримали політичні партії - ВО „Свобода”,  частково - „Батьківщина” і „Фронт змін”.
      Небезпечним виробництвом у районі запахло ще два роки тому. Але проти будівництва заводу запротестували громади двох сіл району, і інвестор відступив зі своїми бажаннями.
 А торік  у серпні голова Кременецької райдержадміністрації Ігор Михальчук дав п’ятьом переважно немісцевим жителям  дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 10 гектарів за межами іншого села Дунаїв. Відхід землі супроводжувався благими намірами - „ для ведення особистого селянського господарства”. З підкресленою оперативністю, через місяць, було затверджено сам проект. Відтак п’ять державних актів їх власники  переоформили на зовсім не знану  киянку Жанну Вишневську. А керівник району дозволив змінити цільове призначення земель - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Жінка виявилася підставною особою. На цьому масиві місцева компанія „Світ соломи”, керівник якої Андрій Біндас, близький до голови райради Андрія Гуславського,  планує побудувати небезпечний завод.
Протести спрямовані, власне, проти намірів такого будівництва. Адже містобудівної документації поки що немає. Та навіть якби був проект, то   ухвалений торік Верховною радою закон „Про регулювання містобудівної діяльності” для будівництва об’єктів 1-3-ої категорії складності  не вимагає проведення обов’язкової експертизи(п.3 ст.31). А „компостний” завод належить саме до них. Основна відповідальність за дотримання державних будівельних норм, санітарних правил і т.п. покладається на проектну організацію. Виходить, бажаннями законодавців спростити бюрократичні процедури для інвесторів і в такий спосіб поліпшити інвестиційний клімат в державі вимощена дорога до пекла для громад.
    Мешканців Кременеччини не задовольнили аргументи інвестора – директора ТОВ „Світ соломи” Андрія Біндаса: „Тут немає іонізуючого випромінювання, так званого другого Чорнобиля, чого бояться люди. Так, буде далеко чути запах курячого посліду. Але ж тим самим дихають люди, які тримають у своїх господарствах худобу. Крім того,  даремно боятися зниження рівня підгрунтових вод і зникнення води у криницях. На  території підприємства буде власна водоносна свердловина. І вода у виробництві  піде  по замкнутому циклу, братимемо дощові і талі води. Тому забір підземних вод не буде надмірним”...
   Громади сіл, поблизу яких міститиметься завод, віддають перевагу чистому довкіллю і здоровим легеням. Досвід „як не  варто жити”  люди їздили вивчати в сусідній Шумський район, де діє схоже   товариство „Мікоген-Україна”. І добре відчули викиди аміаку та інших шкідливих речовин, якими в радіусі до десяти кілометрів дихають тамтешні мешканці.
   Колосівський сільський голова Юлія Ковальчук  спіймала представників ТОВ „Світ соломи” на очевидних порушеннях, але вже  нормативних актів. Вона переконує:”В Україні розміри санітарно-захисної  зони для таких виробництв – дуже  мякі. Але навіть їх інвестори не хочуть дотримуватися. Виробництво буде розміщено на відстані  менше 900 метрів до житлової забудови нашого села, а до деяких будинків – 600 метрів, а державні санітарні правила для підприємств з виробництва субстрату для вирощування грибів вимагають не менше одного кілометра”.
    Наміри збудувати завод не вписуються і в природоохоронне
Під Гострою горою уже починали готувати грунт під забудову 
законодавство.
   „Землі, прилеглі до гори Гострої, стануть частиною національного природного парку „Кременецькі гори”, створеного Указом Президента В.Ющенка у січні 2010 року. Яке ж промислове виробництво можна там розміщувати?” – дивується депутат облради Богдан Гачкевич.
На   момент підготовки статті   договору оренди землі з її власником - київською пенсіонеркою -  майбутній забудовник не уклав, і цільового призначення землі змінено не було. А підготовчі роботи з будівництва  товариство „Світ соломи” уже розпочинало. Лише спротив людей зупинив роботу бульдозера, який знімав верхній шар грунту. Незаконні дії майбутнього власника заводу  опротестував прокурор району Віталій Сідоров. За його переконанням, для здійснення будівництва заводу землі сільськогосподарського призначення повинні бути змінені на землі промисловості, як того вимагає Земельний кодекс України (ст.66), а не на несільськогосподарські угіддя в межах тієї ж категорії земель сільськогосподарського призначення. „Завод – це не господарський двір і  не тваринницькі приміщення. Сподіваюся, що це зрозуміє і організація, яка розроблятиме проектно-технічну документацію для будівництва підприємства”, - каже страж закону.
   Тернопілля, як і багато інших територій  України, задихається від нестачі інвестицій. Але намагання виконавчої влади залучити інвесторів та забезпечити людей роботою будь-якою ціною зовсім не узгоджується з турботою про здоров’я та безпеку мешканців. А оці цінності важливі не менше, ніж матеріальний достаток.  
 Роман Якель,
«Дзеркало тижня»

«Війна» по вулиці Миру, або як у старого солдата землю відбирають…



По чому права ветерана?!
«Війна» по вулиці Миру, або як у старого солдата землю відбирають…
Маленький худорлявий чоловік, з палицею у тремтячій руці, зустрів мене досить неприязно, з якоюсь підозрою. Хитро примружившись, дивився на мене з недовірою, аж допоки не зрозумів, хто я і чому приїхав до нього.
-                     То Ви не з виконавчої служби? – перепитує мене старий солдат.
-                     Та ні ж бо, з газети я. І приїхав до Вас за вашим же зверненням, - відповів старенькому, трохи посиливши голос. Бачу, що прислухається  Ветеран війни О.Я.Штука з сім’єю на своїй-чужій землі          дідок, руку до вуха притуляє, значить, недочуває…
-                     От, Богу дякувати, а вже думав, що зовсім нікому на старості літ не потрібен. Познущалися наді мною, синку. Воював я за землю нашу, боронив рідний край від фашиста, а тепер клаптик землі біля хати і той хочуть забрати… Хіба ж це по-людськи?! Невже отак зможуть через мене, старого ветерана війни, переступити?... Той клаптик я обробив своїми руками разом із дружиною, сином та невісткою. Усі ми доклали рук, висадили сад та цілий дендропарк з декоративними деревами Душу вклали у свій сад і коштів не мало. Тепер виявляється, що сусіди з Ікви зазіхнули на цю землю. Не дають нам з дружиною спокійно віку дожити, - скаржиться ветеран, і сльоза мимоволі сповзнула по худорлявому змарнілому обличчі.
… Отакої! Дожились до небаченої ганьби, що у двадцять першому столітті ветерана-визволителя, який  пройшов крізь горнило війни, отак принижують односельці. Та чи землі у селі більше немає?!.
 А розпочалась ця історія у дев’яностих роках, коли у 1998 році після смерті В.Ляшука, який жив поруч із сином ветерана, землею почав користуватися сусід - ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Якович Штука. З того часу минуло майже півтори десятка років. Ніхто до ветерана ніяких претензій не пред’являв, включаючи родину померлого сусіда. За цей час на ділянці виріс гарний фруктовий сад, декоративні рослини, чудовий квітник. Аби вдосконалити цю ділянку у січні 2007 року Олексій Якович звернувся до сільської ради Великих Бережців Кременецького району, на території якої є ця ділянка, із заявою. Згідно закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» він має право на першочергове отримання земельної ділянки. Та не так сталось, як гадалось. Лише через рік у липні 2008 року О.Я.Штуці надійшло повідомлення про відмову у задоволенні прохання про надання земельної ділянки. А ще через рік, у жовтні 2009 року, всупереч вимог чинного законодавства Великобережецька сільська рада надає все ту ж земельну ділянку іншій особі. Чому так сталося, невже депутати забули про ветерана Великої Вітчизняної, чи якісь інші обставини стали причиною прийняття такого рішення? Але саме воно стало причиною тієї «війни», яка виникла по вулиці Миру в селі Іква. Ветеран звертається до різних інстанцій, правоохоронних органів, судів… І це у таких-то роках, Олексію Яковичу – під дев’яносто!
І ще один факт. У листопаді минулого року місцева сільська рада все ж надала дозвіл нашому ветерану на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва житла у с.Іква по тій же вулиці Миру, 53. Та за повідомленням Кременецького управління з експлуатації газового господарства на ділянці, наданій ветерану війни, прокладено газопровід високого тиску.
Ветеран уже в березні нинішнього року знову звернувся до депутатів, аби вони змінили попереднє рішення Великобережецької сільської ради і надали відповідний дозвіл на земельну ділянку за іншою адресою, де можна було б збудувати будинок. Сподіваємось, що депутати підійдуть до цього питання з повною відповідальністю, врахують заслуги ветерана і врешті-решт поставлять крапку у земельних війнах по вулиці Миру. Можливо, тоді ветеран війни зможе провести рівноцінний обмін ділянками. А поки що на обійстя Олексія Яковича і його родини навідуються сусіди, які й досі претендують на спірну ділянку, нагадують, аби той знищив свій сад - усе, в що вклав кошти, працю і душу…
              
Віктор Вікторов