28.2.13

Вітання


Від усієї душі вітаємо з ювілеєм Жанну Іванівну Кретову з Кременця!






Спасибі тобі, що живеш ти на світі,

За добреє серце, за очі привітні,

За руки твої золоті і невтомні,

За душу чутливу, що завжди пригорне.

Нехай тобі силу Господь посилає,

Нехай шлях благодать осяває,

Живи ти ще довго, рідненький, на світі,

І будемо всі ми за тебе радіти.

З любовю – мама, діти, брат, уся родина Тернопіль-Москва-Кременець

Дорогу подругу і куму Жанну Кретову щиро вітаємо з ювілеєм!
У ваш прекрасний ювілей
Прийміть вітання і подяку
Від найрідніших вам людей,
Любові нашої ознаку.

Щоби у вас було усе,
Чого би ви не побажали.
Все те, що радість принесе,
Щоб серце і душа співали.
І щоби друзів – повен  дім,
І щоб достатку – повна  чаша,
Щоб гарним виглядом своїм
Ви звеселяли очі наші.
Щоби усього – через  край,
Щасливі будьте і здорові,
І цей
квіток весни розмай
Прийміть від нас на знак любові.
З любов’ю – сім’ї Зінько, Данилюки, Дубини, Спиця, Трубіцини, Хмілецькі,


Шановну Лесю Василівну Поперецьку з Дубно вітаємо з днем народження

 Хай сонечко світить із ясного неба, 
Бажаємо всього, чого тільки треба.
 
Хай Господь дарує довгого віку, 
В усьому удачу і щастя без ліку.
Хай обминають дім ваш тривоги,
Квітами гарними проляжуть дороги,
Щоб серце
Ваше зігрівало тепло,
Щоб завжди в душі панувало добро.
Краси і наснаги, здоров’я без ліку
І ніжності в серці бажаєм до віку.
Колектив Державного історико-культурного заповідника м.Дубно




Дорогу маму й бабусю Лесю Профецьку з Кременця щиро вітаємо з днем народження!


Ми любим Вас дуже і щиро вітаємо, 
Найкращі бажання в цей день посилаємо.
Низенько вклоняємось, просимо в долі,
Щоб щастя послала й здоров’я доволі.
Хай мир і достаток живуть в
Вашій хаті,
Хай люди приходять до
Вас із добром,
А в день
уродин і рідні, й знайомі
Вас привітають за щедрим столом.
З любовю – діти, онуки, друзі.


Сердечно вітаємо з днем народження Катерину Василівну Профецьку з с. Литвинів Підгаєцького району
Хай дороги стеляться крилато,
Будуть чисті, рівні, як струна,

А добро не оминає хату,
Як не обминає цвіт весна
Хай здоров’я, радість і достаток
Стеляться для вас, як вишні цвіт,
Хай малює доля з буднів свято,
І Господь дарує Вам багато літ.
З любовю і шаною – невістка Леся, онуки, правнуки, вся родина.

Прощай, зимо!





Весну зустріли піснями
Ось уже вкотре за сприяння Кременецького міського голови Олексія Ковальчука громада міста та гості нашого краю проводять свято проводів зими. Особливої урочистості цій події додали працівники районного будинку культури, які на міському стадіоні провели театралізоване дійство, а доброго настрою - фольклорні колективи з Бережець, Білокриниці, Сапанова, Плоского. Мистецький гурт «Гладущик» проводив виставку своїх художніх творів. Учасників свята місцеві підприємці пригощали шашликами, випічкою, козацькою юшкою та іншими гарячими стравами і напоями. До організації святкуваня долучились працівники управління освіти, молоді і спорту, агропромислового розвитку, спортивного товариства «Колос». За допомогу, надану під час проведення свята, мер міста Олексій Ковальчук висловлює щиру подяку підприємцям Володимиру Фендичу, Василю Лісновському, Олександру Шушвару, Миколі Ярощуку, Євгену Добровольському, Віталію Боднарчуку, працівникам супермаркетів «Вопак», усім комунальним службам міста.
У свою чергу учасники свята зустрічі весни висловлюють вдячність Кременецькому міському голові Олексію Ковальчуку і сподіваються, що таке веселе дійство, яке вселило оптимізм мешканцям та гостям древнього Кременця, стане традиційним.
Офіційності святу додав приїзд народного депутата України Михайла Головка. Він привітав усіх краян, коротко розповів про діяльність у Верховній Раді та побажав своїм виборцям тепла, радості і впевненості у завтрашньому дні України. Народний депутат не лише взяв участь у святі, а й провів ряд зустрічей з мешканцями Кременеччини.

Життєві історії


ДВІ НАТУРНИЦІ

1. У вітальні
– Давай, Андрію, ще по одненькій, – мовив сам до себе художник і хлюпнув у чарку віскі. – Таким не часто випа­дає смакувати. Хоча, правду кажучи, наша горілочка наба­гато ліпша. Але дарованому коневі в зуби не заглядають...
Андрій розкошував сам за столом, заставленим сиром, ковбасою, рибою, печивом, помаранчами та іншими фрук­тами й увінчаним великою пляшкою віскі. Зі спальні доли­нали голоси, та до них не прислухався. Нецікаво. Що мо­жуть говорити двоє, котрим він щойно позичив цю кімна­ту для любовних утіх. А натомість отримав ось ці наїдки й питво і можливість розбурхати притлумлену хронічним безгрошів’ям художню уяву. Із неї виринали нестворені, але продумані до деталей картини, на них оживали козаки та обличчя друзів, барвистилися краєвиди й натюрморти...
Йому було добре. Не хотілося думати ні про дружи­ну, котра вже сьомий рік в Італії і хтозна, чи повернеть­ся сюди, бо переказували, що живе там із синьйором, ні про дітей, які, завівши власні сім’ї, навідувалися до бать­ка тільки на великі свята. Тішився, що має харчів на кіль­ка днів, упродовж яких можна не сушити собі голову тяж­кими роздумами, коли ж хтось нарешті купить його кар­тину...
Раптом у двері подзвонили. Раз, вдруге, втретє. Напо­легливо. Андрій стрепенувся, струснув головою, розганя­ючи алкогольний туман, і зачовгав витоптаними тапочками по давно не митій підлозі у коридор.
– Хто там?
Він не чекав нікого, та й будь-чий візит саме тепер, коли в спальні його давній друг вигепкував із своєю новою пасі­єю, був небажаний.
– Із “Водоканалу”, – озвався жіночий голос. – Лічиль­ники звіряємо.
Довелося впустити. Точніше, відхилитися, бо миловид­на молодичка років сорока влетіла у квартиру, як торпеда.
– Де вони?
– Як де, – здивувавсь. – Там, де в усіх. Один у кухні, а інший – у туалеті. Прошу дуже, дивіться, звіряйте.
– Не грайте вар’ята! – несподівано зло гаркнула незна­йомка. – Я не про лічильники.
– А про що? – ще раз струсонув головою Андрій і спро­бував пригладити довгі патли та витерти вуса: все-таки за­йшла дама, хоча й розсерджена.
– Де мій Олександр і його... – на мить запнулася, до­бираючи слово. Зупинилася на м’якшому: – І його лярва.
Андрій ще не придумав, що відповісти, як енергійна мо­лодичка метнулася до дверей спальні:
– Та що це я в спільника запитую?! Вони, голубчики, звичайно ж, у спальні, де ж їм іще бути...
Сіпнула за ручку, заклацала нею. Марно. Двері були зачинені з середини.
Андрій полегшено зітхнув і витер із чола краплі холод­ного поту. Повернувшись до столу, налив собі чарку ві­скі, залпом випив. Згадав улюблену приказку містечково­го бомонду: “Ніщо так не допомагає активізувати думку в скрутну хвилину, як алкоголь”.
Повернувся до дами, котра не відходила від дверей до спальні.
– Ви не бажаєте розділити зі мною трапезу? – запропо­нував.
– Ні! – відрубала непрохана гостя. – Єдине, чого я за­раз бажаю, – це набити морду своєму Олександрові. Та його отій...
Віскі дало бажаний результат, і в голові Андрія блим­нув рятівний промінчик:
– Але ж там нема ніякого Олександра. У спальні пе­реодягається моя натурниця. Он мольберт, бачите? За­раз вона позуватиме... Картина називатиметься “Ранок над ставом”...
– Не вішайте мені лапшу на вуха. Я вистежила солод­ку парочку, бачила, як ці голубочки зайшли у ваш під’їзд.
– Стривайте, стривайте, дамочко... – посміливішав од випитого художник. – Ви щойно сказали: “У ваш під’їзд”. Але ж у нашому під’їзді – двадцять квартир. І моя – на останньому, п’ятому поверсі. Чому ви вирішили, що...
Молодичка не дала договорити:
– Усі інші помешкання я вже обійшла. Там удома або діти, або старі. Тільки тут, у вас, ті безсовісні могли звити собі кубло розпусти. Та й цей стіл підтверджує...
– Що підтверджує? – тягнув час господар, метикуючи, як діяти далі.
– Підказує, що мій сизокрилий, якого біс під ребро штрикає, розплатився з вами ось цими бухлом і хавчиком, а сам пішов до спальні гарцювати з отією... Думає, як об­садив мене дітьми, то я вже з хати не вийду? Ні, зараз на­товчу їм обом пики, повириваю тій лахудрі волосся, бо в мого вже нема що виривати!..

2. У спальні
Почувши крізь двері ті слова дружини, Олександр ма­шинально провів рукою по лисині: виривати й справді не було що. Біляве волосся Емми в’юнилося на подушці. 
– Що зараз буде? – прошепотіла у вухо Олександрові.
– Не знаю, – чесно відповів той. – Але одягнутися, ма­буть, треба якнайшвидше. Тихенько.
Обоє завовтузились, як миші в кублі, стараючись не ви­дати себе звуками.

3. У вітальні
– Навіщо ви будете виривати волосся невинній люди­ні? – ще раз ковтнувши віскі, Андрій відчув, що спокійні­шає. – Я ж вам сказав: там, у спальні, – моя натурниця.
– То хай відчинить двері! – рішуче притупнула ногою молодичка.
– А ви у такій ситуації відчинили б? – потягнувся за си­гаретою Андрій. – Бідова студентка, підробляє в мене... Правда, я й сам, як бачите з обстановки у квартирі, не з багатих, але ділюся, чим можу, – смачно затягнувся до­рогою цигаркою, з тих, що приніс Олександр. – Розуміє­те, митець не може не творити, шановна пані... До речі, не знаю, як вас звати...

– Лідія, але це не має жодного значення для нашої си­туації, – голос жінки дещо полагіднішав.
– Як це не має? – аж підстрибнув художник, щось про­крутивши у голові. Ледь похитуючись, підійшов до сте­лажа з книжками, витягнув “Словник імен”, здмухнув із нього пилюку й розгорнув на потрібній сторінці. – Ось по­слухайте. Ім’я Лідія походить від назви стародавньої дер­жави на заході Малої Азії. Там проживали племена лідій­ців... Так-так-так... Була незалежною державою... Потім її захопили перси... Опісля – під владою Олександра Маке­донського.
– Олександра?! – згадавши своє, зойкнула молодичка і знову затарбала за ручку на дверях спальні.
– Послухайте далі, – всміхнувсь Андрій, не випускаю­чи словника з рук. – Людина з іменем Лідія від дитинства дуже допитлива. Вона обов’язково хоче все почути і все побачити... – зиркнув на жінку, ніби переконуючись, що вона симпатична. – Може, все-таки присядете?
Мить подумавши, молодичка підійшла до столу.
Андрій, зірвавшись із місця, з поклоном підсунув стільця.
– Коли я був ще студентом у Львові, ми дуже любили вино “Лідія”. Досі пам’ятаю його смак... Солодке, із за­пахом винограду. І мрії після нього солодкі. На жаль, не можу запропонувати вам “Лідії”, але прошу: не відмовляй­теся від віскі. Навіть моя юна натурниця дозволила собі кілька крапель. Пляшка майже двісті гривень вартує...
– Майже двісті гривень? – перепитала жінка. – Добре, налийте трішки, щоб знала, на яку отруту люди гроші ви­кидають...
– Отруту? – вдавано образивсь Андрій. – Це ж справ­жнє, марочне...
Зробивши кілька ковточків, Лідія підкреслено скриви­лась, але промовчала.
– Закусуйте, будь ласка, – подав тарілку і виделку Ан­дрій. – А я тим часом прочитаю те, що вам приємно буде почути...

4. У спальні
– Він тягне час, – прошепотів Еммі Олександр. – А ми мусимо щось придумати для власного порятунку...
– А що, що можна придумати? – очі білявки налили­ся сльозами. – Ти ще якось виплутаєшся, а я... Мені – га­плик. Треба ж такому трапитися: дружина начальника від­ділу податкової застукала свого законного чоловіка з його підлеглою у робочий час на знятій за провізію, алкоголь і цигарки квартиру... Я вже бачу цю фразу в газетах, чую по радіо, телебаченню. І фото нас обох бачу.
– У тебе бурхлива фантазія, – Олександр обняв Емму за плечі. Вона тремтіла.
– Ні, це в тебе нема фантазії. Ти не можеш придума­ти, як нам виплутатися. Та що тобі? У тебе скрізь зв’язки, тебе навіть із роботи не виженуть. А якщо й попруть, то друзі наступного ж дня прилаштують на інше тепленьке місце. Ще й підхвалюватимуть тебе, що на тридцять років молодшу зняв. Дружина покричить-пошумить і вибачить. У вас же четверо дітей, а вона за тобою – як у Бога за пазу­хою. А мене що чекає? Ганьба і безробіття. Хто мене візьме на роботу з такою репутацією?!. Моя бідна мама не пере­живе того, що її доня так вляпалася, – схлипнула Емма.
Олександр поклав їй пальця на губи, мовляв, тихіше, але вона враз відкинула його руку.
– Я вже придумала! І ти допоможеш мені. Зараз скрути­мо всі простирадла, зв’яжемо їх, доточимо рушниками, Ан­дрієвим одягом та ще чимось, що знайдемо тут, – і я спу­щуся через вікно.
– Ти збожеволіла, Еммо! Це ж п’ятий поверх. Оте щось не витримає, розв’яжеться чи обірветься, гримнеш на зем­лю – тоді точно в газетах напишуть. І по телевізору пока­жуть –розпластане тіло на квітнику. Смерть на тлі краси...
– Я легенька, п’ятдесят кілограмів, ти ж знаєш. Головне – щоби твоя Ліда мене тут не застала. А ти вже якось ви­крутишся, – зірвала з ліжка простирадло. – Пошукай ще у шафі, діставай усе, що може пригодитися.
– Будуть мати на що дивитися сусіди і з цього, і з су­сідніх будинків, – схопив Емму за руку Олександр. – Ін­спектор податкової – і раптом альпіністка на простирадлах та рушниках...

(Далі буде)
Богдан Мельничук,
Тернопіль

26.2.13

ДПС України інформує



Нова декларація з ПДВ: одна на всіх
З 05.02.2013р. набрав чинності наказ Мінфіну України, яким внесено зміни до власного наказу від 25.11.2011р. № 1492 «Про затвердження форм та Порядку заповнення і подання податкової звітності з податку на додану вартість».
                Згідно зі змінами скорочено кількість податкової звітності з ПДВ шляхом переходу від чотирьох існуючих на сьогодні форм податкових декларацій з ПДВ до однієї. При цьому всі платники ПДВ подаватимуть податкову декларацію з ПДВ з відміткою «загальна».
                Переробні підприємства, підприємства, зареєстровані як субєкти спеціального режиму оподаткування, і сільськогосподарські підприємства, які здійснюють діяльність відповідно до п.209.18 ст. 209 Податкового кодексу України, подаватимуть, крім декларації з ПДВ із вищезазначеною відміткою, ще й декларацію з ПДВ з відміткою про спеціальний режим оподаткування для відображення відповідного виду діяльності платника.
                Нова форма декларації з ПДВ запроваджується для подання податкової звітності починаючи з 01.04.2013р.   
Податкова звітність з ПДВ та збору за спеціальне використання води
         ДПС України повідомила, що платник податку зобов’язаний до податкової декларації з ПДВ, яка подається до органу ДПС з прочерками, також додавати копії реєстрів виданих та отриманих податкових накладних в електронному вигляді за відповідний звітний період, оскільки Податковим кодексом України  та нормативно- правовими актами не передбачено, що подання цих копій залежить від стану господарської діяльності платника податку та від наявності чи відсутності податкових зобов’язань та податкового кредиту у відповідному звітному періоді.  

З  1 лютого 2013 року набрав чинності наказ Мінфіну України, яким затверджено нові форми податкових декларацій збору за:
- спеціальне використання поверхневих та підземних вод; спеціальне використання поверхневих і підземних вод житлово-комунальними підприємствами; спеціальне використання води, яка входить виключно до складу напоїв; спеціальне використання поверхневих і підземних вод для потреб рибництва; спеціальне використання карєрної, шахтної, дренажної води;
- спеціальне використання води для потреб гідроенергетики;
- спеціальне використання поверхневих вод для потреб водного транспорту.
                Визнано таким, що втратив чинність, наказ ДПА України від 24.12.2010р. № 1009.


22.2.13

Звернення




Щоб наші будні стали святом чистоти і порядку
Шановна громадо!
… Кожен із нас добре знає просту істину: «Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять». Аих та побутових відходів, які у будь-якому цивілізованому суспільстві утилізують, вивозять у відведені для того місця, прибирають щодня вулиці…. І від злагодженої роботи комунальників залежить зовнішні вигляд наших міст, їх ошатність і привабливість. А досягнути бажаних результатів ми можемо лише разом, спільними зусиллями усієї громади. За підрахунками комунальних служб, кожен дорослий житель нашого міста у середньому за рік викидає приблизно – 300 кг твердих побутових відходів. Сюди не входять ні будівельні, ні промислові відходи. При чому ми викидаємо сміття як організовано (в помийницю, урни тощо), так і неорганізовано (куди доведеться). Щоб не потонути в купах сміття і не отруїтися продуктами його розкладання, це сміття треба якось утилізувати або, простіше кажучи, кудись вивозити. Звичайно, при недостатньому державному фінансуванні вирішувати всі питання, які стоять перед міською радою, не можливо. Хоча на сьогоднішній день ми робимо все від нас залежне, щоб підтримувати життєдіяльність та чистоту нашого міста на належному рівні.
У травні 2012 р. було проведено конкурс на визначення виконавця послуг із вивезення та знешкодження твердих побутових відходів на території Кременця. За результатами проведеного конкурсу, відповідно до протоколу засідання конкурсної комісії від 10.05.2012 р. №1 та рішення виконавчого комітету Кременецької міської ради від 10.05.2012р. №57, приватне підприємство «Катруб» визнано виконавцем послуг. Між ПП «Катруб» та виконавчим комітетом Кременецької міської ради в особі міського голови Ковальчука О.А. на підставі рішення виконавчого комітету №77 від 17.05.2012р. було укладено договір на надання послуг з вивезення побутових відходів на території нашого міста.
Приватне підприємство «Катруб» з метою впорядкування надання послуг з вивезення та знешкодження твердих побутових відходів на території м.Кременець з 01.06.2012р. виставило контейнери для забезпечення надання послуг населенню, організаціям і установам міста. Через засоби масової інформації ми повідомили усіх без винятку Споживачів (підприємства, установи, організації, суб’єкти підприємницької діяльності, мешканців) про те, що відповідно до ч.3 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», п.4.9.3. Правил благоустрою, забезпечення чистоти і порядку в м.Кременець (затверджені рішенням сесії Кременецької міської ради від 22.03.2011 р. № 190), Споживач зобов’язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі Типового договору. Постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2008р. №1070 затверджено Типовий договір про надання послуг з вивезення побутових відходів. Таким чином, необхідність укладання договору на надання житлово-комунальних послуг передбачена Законом  і його укладання визначено як обов’язок, а не право Споживача.
Наша спільна мета – зробити для всіх кременчан проживання в рідному місті зручним і приємним, перетворити його на щоденне маленьке свято. Але без допомоги жителів міста зробити це не можливо, тому, шановні кременчани, звертаюсь  до вас з проханням вчасно заключити угоди на вивезення і утилізацію ТПВ з ПП «Катруб», проявити громадську позицію та взяти активну участь у прибиранні прибудинкових територій і вчасно сплачувати за надані вам послуги. Не може бути так, щоб всі смітили і ніхто не платив за це. Памятаймо: забезпечити чистоту в рідній домівці, на своїй вулиці, в усьому місті - ми зможемо лише громадою.         
З повагою, Кременецький міський голова,
                                                                                                                               Олексій Ковальчук      

Вітання



Дорогі ветерани війни, Збройних сил України, військовослужбовці! Шановні галичани і волиняни!Зі святом Вас, захисники Вітчизни!
кальних змін, які відбуваються і в нас, і в усьому світі. В інших вимірах живе й наше суспільство. Але не можна забувати, відкидати все те, що цьому передувало. Священною є пам'ять про нашу перемогу і про тих, хто її виборював і платив найдорожчою ціною.
Всі ті, хто носить почесне звання захисника Вітчизни уособлюють всі етапи розвитку нашого славетного війська: ті хто вів смертельний двобій із фашизмом, брав участь у так званих локальних воєнних конфліктах, миротворчій діяльності, несе сьогодні нелегку військову службу.
Хочемо привітати всіх Вас з Днем захисника Вітчизни, побажати міцного здоров'я, щастя, творчої наснаги і успіхів в нелегкій праці захисника рідної землі.
З повагою і шаною – редакційна рада «Галицько-Волинських Відомостей»

З днем захисника вітчизни!





Шановні ветерани війни, Збройних сил України, військовослужбовці!
Дорогі кременчани та гості міста!

23 лютого наша країна святкує День захистника Вітчизни. Ця дата є символом непорушного зв'язку поколінь захисників Батьківщини, проявом поваги народу до них. З цим днем пов'язані великі історичні віхи, звитяга всіх солдатів воєнного і мирного часу. Він асоціюється в наших серцях з героїзмом воїнів і болем втрат воєнного часу, в ньому безкрайня мужність і самопожертва вогнеборців Чорнобиля, самовіддана праця задля добробуту Батьківщини, в ньому вдячність за чисте небо над головою і радість дитячого сміху.

Доземний уклін і синівська шана тим, хто у кровопролитних боях Великої Вітчизняної війни став на захист Вітчизни, боронив її честь і гідність.
Від щирого серця вітаю ветеранів, військовослужбовців і всіх тих, хто кожного дня охороняє наш спокій і нашу рідну Україну. Нехай Ваші сила та мужність завжди живляться любов'ю та підтримкою близьких і рідних. Хай приємним теплом зігріває Ваші думки мирне та спокійне небо, а вдома на Вас чекає затишок та злагода.

Міцного здоров'я,успіхів та надійного тилу!
З повагою - Олексій Ковальчук,
 Кременецький міський голова

21.2.13

Мій біль - Афганістан



У Крижах пам’ятають афганську війну…
          Війна… Це слово завжди звучить моторошно та страшно. Особливо, коли ця війна далеко від Батьківщини та родини; війна, яка велася в іншому культурно-побутовому світі, що так швидко забирала життя юнаків з України… Мова про Афганістан. У свідомості українців ця війна залишила неоднозначне сприйняття та слід. 
           15 лютого минула чергова 24 річниця з дня виведення радянських військ з «дружнього» тоді Афганістану. Крізь призму минулих років хтось скаже, що ця війна була даремна та непотрібна. І це буде правда! Хтось зауважить, що марні жертви цієї війни. І це теж буде правда. Але правдою буде і те, що в українських юнаків 80-90-х років ХХ століття іншого вибору в умовах тоталітарної держави не було. 
            Чи потрібно сьогодні пам’ятати жертв цієї війни? Так. Щоб не допустити  помилок у майбутньому. Пам’ятати для того, щоб ніколи в Україні її громадян не посилали на подібні війни…
            Вже стало доброю традицією у Крижівській ЗОШ І-ІІ ступенів Кременецького району згадувати тих, хто не повернувся з «афганської війни». У приміщенні школи була проведена Лінійка памяті «Афганістан – ти серця мого біль».

          Під музику «Аве Марія» виходять ведучі, які спочатку коротко розповідають про країну Афганістан. На екрані один одного змінюють слайди про «країну кривавих маків». У залі запалюють свічку, свічку памяті про нашого односельця Валерія Дмитровича Циганюка (1963-1984р.р.)            
           Сім’я Циганюків виховувала трьох чудових доньок: Раїсу, Ганну та Галину. А коли 3 вересня  1963 року народився син Валерій, батьки були безмежно щасливими. З дитинства ріс спокійним, виваженим.  Хлопець старанно навчався у місцевій школі, брав активну участь у шкільному житті та мріяв  про подорожі. Тому й професію свого життя обрав – машиніст.
          Не знали-не відали батьки, яка трагічна доля випаде їхньому наймолодшому улюбленцю…  Односельці запам’ятали хлопця здатним відчувати чужу біду, вміючим розрадити, допомогти.
           До служби в армії навчався у Здолбунівському залізнодорожному училищі. Пішов  працювати помічником машиніста електровоза в залізничне депо м. Кривий Ріг. На військову службу у Збройні Сили СРСР був призваний 29 вересня 1983 року Жовтневим райвійськкоматом м. Кривий Ріг. У республіці Афганістан перебував з січня 1984 року. Рядовий. Служив у військовій частині пп 86997.
            На екрані показано відеокліп пісні «Напиши мне письмо про Афган».  Після цього школяр  Воронюк Володимир – учень 9 класу  у військовій формі зачитує лист Валерія додому:
  • «…Служу  я за 45 км  від Термеза і за 60 км  від Кабула в Зеленій долині, поблизу Панджшерської ущелини. Сюди добиралися 5 діб. Першу ніч навіть спати було не по собі, а тепер вже нічого, звик до всього, що тут діється. З нашого полку залишилося лише 100 чоловік, решту перевели сюди, у Баграм. Звісно, нікому не хотілося під кінець служби переходити сюди. Але нас не питають. Навіть ті, кому весною додому, теж приїхали…»  
         Цього  листа Валерій Циганюк написав 26.03.1984 року. Написав нову адресу, сподівався на відповідь та запевняв родину, що під Новий рік буде вдома  Не судилося. За місяць Валерія не стало.
          У залі тихо звучить музика. Зоя Тригуба, учениця 7 класу, зачитує реквієм у цифрах: «…через горнило «Афгану» пройшло 620 тисяч радянських воїнів і 21 тисяча робітників і службовців. Загальні людські втрати – 14453 особи…»
      Ганна Сідловська, учениця 9 класу, продекламувала вірш, рядки якого не залишили нікого байдужим:
 Вже скільки років проминуло, а біль у серце бє і  бє…
Синочку, синку! Орле сизий! Тобі було лиш дев’ятнадцять …
Ох, як же важко на чужині зустріти смерть свою зненацька!
За що? За що так поступила доля  з тобою, з ними, з багатьма?
Як приземлявсь «тюльпан» той чорний, то день не день ставав – пітьма…
        У с. Крижі прийшла звістка: «Уважаемые Ольга Ефимовна и Дмитрий Андреевич! С глубоким прискорбием командование части вынужденно сообщить вам…» Про  це зі сльозами  на очах згадує мешканець села, директор Народного краєзнавчого музею Сергій Петрович Краєвський: «…Був теплий травневий  день. Селяни звично  проводили його: хто порався по господарстві, хто вже був на городі.    Перед полуднем до мене, секретаря партійної організації, приїхав представник з Кременецького райвійськкомату. Ми  попрямували до приміщення сільської ради. Представник сповістив нам про загибель Циганюка Валерія… Голова сільської ради  Батьковець Галина Володимирівна сказала, що вона сама мати і не зможе повідомити батькам про загибель їхнього сина… Це довелось виконати мені. Коли ми під’їхали до помешкання,  нас зустрів Федір, чоловік сестри Валерія. Він нічого не сказав, лише почав кричати та додав: «Коли я побачив чоловіка у військовій формі,  я все зрозумів!» Незабаром з городу прийшла матиПредставник військкомату повідомив: «Ваш син, Валерій Дмитрович Циганюк, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан, загинув смертю хоробрих у нерівному бою з моджахедами 30 квітня1984 року… Прийміть наші глибокі співчуття з приводу важкої втрати …»
         Сергій Петрович загасив свічку як знак того, що Валерія не стало.
       …За виявлені мужність та героїзм Циганюк Валерій Дмитрович    нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
Уже весна така глибока, рання. Учора вже летіли журавлі.
В селі ховали воїна-афганця, у мирному вкраїнському селі
          Директор школи Григорій Григорович Головач розповів, що з ініціативи й на кошти Кременецької районної Спілки воїнів-афганців у 2008 році на фасаді школи  було відкрито меморіальну дошку Валерію Циганюку. Сьогодні у с. Крижі вулиця, на якій  проживав   Валерій,  названа його імям.
            У сільському Народному краєзнавчому музеї оформлено експозицію про перебування нашого земляка на афганській землі,  а шкільне молодіжне об’єднання «Сокіл» носить ім’я Валерія Циганюка .
      ….Час заходу добігав свого завершення. На екрані –  кадри-хроніки « 15  лютого 1989 р. – завершення виведення радянських військ з «країни червоних маків». Війна, яка тривала 10 років, завершилася. З неї лише на Тернопільщину не повернулося 46 молодих хлопців –  чоловіків, майбутніх батьків – , та два солдати пропало безвісти. Усі присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять Валерія Циганюка та всіх загиблих.
          Відійшли у вічність батьки Валерія…Залишилися жити сестри….
          Сьогодні у нашій школі у 5 класі навчається родичка  Валерія, Воронко Наталія, яка брала активну участь у підготовці і проведенні заходу.     
          Впевнена, що ця Лінійка пам’яті залишить глибокий виховний слід у душах та серцях підростаючого покоління! Кажуть, час вимірюється не лише годинами чи роками. Універсальним мірилом є звичайна людська пам'ять. Є вона, і час не в змозі стерти з лиця землі ту чи іншу подію, безсилий знищити імена її учасників та очевидців.
         Переконана, якими б не були трактування  та оцінка цієї війни сучасниками,  мужність та героїзм  воїнів-афганців – це приклад для наслідування  молодому поколінню незалежної України.
Поставте скибку хліба на стакан. І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан, чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни  усіх живих синів своїх, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни, не чули щоб ніколи звук гармати.

 Батьковець Н.О.,
  педагог-організатор Крижівської ЗОШ І-ІІ ст.