Життєві історії

ПАХОМ, САВЕТА Й ОСТІ

Савета не любила Пахома. Та жила з ним. Мучилася. Бо – мусила. Міг не тільки знеславити, а й убити її, якби кинула його. Та й куди подінешся в своєму селі. Навіть у мами з татом душу не відведеш, як колись бувало, бо вже на той світ переселилися. Вчаділи морозяної ночі, шуфри­га в пічці була повністю засунута. Увечері перед тим до­чка із зятем у них гостювали. Пахом напідпитку був, ще тут додав. Слово по слову – й суперечка розгорілася. Па­хом за шапку – і в сіни. Може, й ударив там рукою спере­сердя по шуфризі...

І Пахом Савету не любив. І теж мучився. Не одній моло­дичці те казав, пускаючи в темній хаті чи й десь за скиртою лапища за пазуху і нижче. Але відразу ж обрубував надію, коли та чи інша вдовиця зваблювала не на ніч-другу, а на постійно до неї перебратися: “Не можу, бо я комуніст. Вчи­ню таке – з партії виженуть. А без партії я, сама розумієш, – нуль без палички. І без роботи, і без Буланого лишуся”.

А Буланого Пахом любив майже так, як себе. Кінь був завше ситий, грива розчесана. Пахом не раз переповідав десь почуте, як маршал Будьонний, інспектуючи кавале­рійські війська, любив підійти до котрогось із гривастих і провести хустинкою по крупу. Якщо носовичок забрудню­ вався – ганьба й горе та тому воякові, й командирові.

По своєму Буланому проводити хустинкою Пахом не ризикував, бо за день не один десяток кілометрів запилю­женими дорогами чи ледь помітними стежками або й без них, навпростець, верхи на гривастому намотував. Та й не мав носовичка, двома пальцями і рукавом обходився. Хіба йдучи на партійні збори, клав хустинку в кишеню нового костюма, аби не здатися некультурним.

Але то не рятувало: тютюном, а ще більше – рибою від дебелого дядька тхнуло завжди і скрізь. Навіть якщо був у чистому й напрасованому. Поза очі подейкували, що в Пахома на голові під чорним дратким волоссям – луска. Тільки ніхто того не бачив. Хіба, може, Савета, коли зли­вала чоловікові воду чуприну помити. Чи стригла його, бо він не хотів іти ні до кого іншого. Казав, що наврочи­ти можуть. Хоча сам важким поглядом будь-кого пропікав. А рибою просмердівся, бо ставничим призначили, коли до партії записався. Переповідали, що не хотіли Пахома при­ймати: політграмоти не вистачає. Але після того, як він до­повів у районі, хто на новосіллі в Петра Охрімового пер­шим “Ой у лузі червона калина…” тихенько заспівав, на­ступного ж дня партійні збори скликали. І – одноголос­но. Всі за Пахома проголосували, бо така чітка лінія звер­ху була. Ще через день – дали вчорашньому їздовому по­саду з Буланим на підмогу. Сам його вибрав на колгосп­ній конюшні, бо гривастих таки любив. Відчистив, відгоду­вав. У Буланого навіть погляд добрішим став: не треба що­дня воза тягнути і від батогів п’яних фуражирів здригати­ся. Хоча й Пахом міг ні з того ні з сього влупити свого чо­тириногого помічника нагайкою. Просто так, аби злість зі­гнати на когось. А потім погладити коня, ніби перепрошу­ючи, що даремно постраждав.

Відколи ставничим призначили, Пахома поза очі при­дурком почали називати. Так іменували тих із села, кого в начальство записали: від секретаря парторганізації до різ­них бригадирів, завідувачів, комірників... Голову правлін­ня народні гострослови до придурків чомусь не зарахову­вали. Може, тому, що він був із чужих, а кепкували тіль­ки над своїми. Було чого: вчора – “дядько Іван”, а нині вже – “товариш Іванчук”, позавчора – Оксанка, а сьогод­ні – “касирка товаришка Оксана Іванівна”.

Правда, Пахом для сельчан Пахомом і залишився. Не чіплялось оте “товариш” до його вічно зарослого їжакува­тою щетиною обличчя. Хтозна, коли він брався за бритву, але виголеним його лише на Різдво, Великодень і Зелені Свята бачили. Голова якось буркнув на вранішньому наря­ді: “Ти вже геть здичавів на тих ставках, Пахоме. На ди­кобраза схожий...”

Але був ним задоволений. На перший поклик колгосп­ного очільника – Пахом тут як тут. І риба на панському столі всіляка – варена, печена, смажена, й зі собою черго­ва комісія має що взяти. А своїм, сільським, до обох став­ків – зась! Хіба що восени, коли масово виловлюють ко­ропів та іншу рибу на продаж, якась дрібнота перепаде. А так – “не положено”. Навіть вудочками. О, скільки їх пе­реламав на своєму коліні Пахом! Хоча сам остями бив рибу й під час нересту, якщо начальство потребувало свіжень­кої. Скільки дітлахів кидались уві сні від страшного ви­дива: злазить із світло-рудого коня щось чорнопике і криє матюками так, що аж на протилежний бік ставка чути. По­ тім вудлища – трісь, трісь, трісь... І хлопчачі сльози на ви­мурзаних обличчях.

Своїх дітей не мав. Не приживалося його сім’я у лоні Савети. Пахом її у тому звинувачував, яловою обзивав. А вона тільки нижче хустину на лоба натягувала. Ніхто не бачив Савету веселою, усміхненою. Чи горбатіла разом із усіма зі сапою на буряковому полі, чи зерно на току пере­вівала, картоплю збирала, гичку з цукрових буряків обрі­зала – завжди сумна, у себе вшниплена. Додому поверта­лась, як у концтабір. Не раз і синці на її обличчі помічали – Пахом клешню прикладав. І вкотре: “Ялова, таки яло­ва… В інших он повен двір дітей, а я з чужими воюю...”

Дообзивався до того, що одного разу, коли голова за­брав Пахома на нічну рибалку з обласними “товаришами”, Савета відважилася на гріх. Задля істини. Налила шофе­рові чорної “волги” сто п’ятдесят (“Вас же ніхто дорогою не зупиняє...”) і натякнула на запашне сіно в стодолі. Па­рубка двічі припрошувати не треба було.

Довела таки, що не ялова! Коли Саветин животик окру­глюватися почав, Пахом тішивсь. Як синочок народився, вже немолодий батько три дні пив од радості. Петром на­звали. “Щоб ми обоє на одну букву були”, – сказав Пахом. Полюбив малого, хоча не говорив про це. Курити в хаті пе­рестав, щоб дитину не труїти, надвір виходив смердючим самосадом пахкати. А коли хлопчик підріс, почав долина­ти до Пахомових вух поговір: “І мама чорнява, і батько, як циган, а синочок, бач, русявенький. Не Пахом Савети­не поле засівав, що така пшеничка дозріла...”

Не раз і не два прибивалося таке до вух. Не рік і не два терпів. Уже й до школи пора синкові. А до крамниці саме форменні костюмчики привезли. І почув Пахом крізь від­ чинене вікно, як продавщиня до когось там мовила: “Ще Савета зі своїм байстрюком прийде, треба відкласти, щоби потім її придурок не мстив…”

Підвечір того ж дня Пахом скомандував Петрусеві їхати разом із ним до ставу купатися. Туди синок на Буланому вигойдувався. Тішився так, сміявсь... А додому на батько­вих витягнутих руках повернувся. Перед собою Пахом ніс, очі вогнем горіли. З обвислих ноженят і рученят сина вода скапувала. Пшеничний чубчик обвивали водорості. Як тер­новий вінок. Буланий позаду чвалав, ледь не торкаючись губами трави. З очей сльози котилися.

– Нема в нас більше сина, Савето, – вихрипів Пахом. – Утопився...

– А ти, ти де був? – зойкнула Савета.

– Не вгледів... Буланого мив.

Кінь закрутив головою, мов хотів заперечити. Але тіль­ки форкнув. Голосно. Потім заіржав. Протяжно і жалібно.

Школярі після першого дзвоника пішли не до класів – на обійстя Пахома і Савети. Відтак на цвинтар супрово­джували Петруся. Не судилося йому стати учнем...

А через два місяці вранці селом поголос: Пахом пропав. Не було його на обов’язковому для всіх наряді в колгосп­ній конторі. Голова наказав розшукати, щоб чимдуж мчав до нього. Комісія з району має бути. Може, рибки керівні товариші забажають. А таки закортить, бо всім іншим “пе­ревіряючим” хотілося.

До Савети посильний у хату: де чоловік? А та спокій­ненько борщ помішує: “Як пішов удосвіта до свого Була­ного, то більше не бачила. Сіно він йому дає зранку. Сті­жок он височенький за кущами. Може, задрімав там?”

Посильний погріб ногами опале листя до стіжка. Савета слідом дибуляла. А за стіжком Пахом на боці лежить. Зі спини держално остей стримить, а з грудей – три гостряки. Наскрізь пробили. В очах мертвого розгубленість застигла.

– Ой чоловіченьку мій рідненький! – залементувала Са­вета, заламуючи руки. – Як же я без тебе буду? Чого ж ти поліз наверх і впав на те зубасте?.. Нащо ти ховав його тут? Скільки риби тими остями наштрикав, а тепер поги­бель від них знайшов...

– А й справді, – стягнувши вилинялого картузика з го­лови, перехрестився гонець. – Либонь, поліз наверх кра­щого сіна Буланому зісунути, не втримавсь і впав на ості, Царство йому Небесне... Ніби тризуб із грудей стримить...

– Хай спочиває з Богом, – схлипнула Савета. – Біжи, клич сусідів, треба до хати перенести.

– Я в міліцію зателефоную, – кинув уже на ходу по­сильний. – А поки що нічого не чіпай, хай так лежить...

І хлопці в кашкетах із червоними зірочками, і лікарі по­годилися, що Пахом загинув через власну необережність. Поховали з духовим оркестром, партійний секретар висту­пив. Червону тумбочку з такою самою зіркою примости­ли на могилі. Поруч із маленькою Петрусевою, дерев’яним хрестом із розп’яттям увінчаною.

...Тільки Савета знала, що Пахом ніколи не ставив біля стіжка ості гостряками догори. А ще її дуже боліла права рука, бо вдарилась об сучок на держалні, коли з усієї сили спину пробивала. І постійно ввижались їй сині, як вода в ставку, очі синочка.

Богдан Мельничук,

Тернопіль