14.8.12

Наша духовність























У монастирі Святого Юрія Переможця
Згідно з рішенням Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату на Волині в помісті Орля почав діяти чоловічий монастир Святого Юрія Переможця…
…З цієї нагоди у Свято-Юріївському храмі монастиря провели Божественну літургію священнослужителі Кременецького благочиння. Після служби у церкві священики та миряни пройшли хресною ходою навколо храму,  пізніше до усіх присутніх звернувся благочинний Кременецького району протоієрей отець Анатолій. Він згадав про історію Почаївської ікони Божої Матері, яка знайшла свій початок саме в помісті Орлі, де жила православна поміщиця Ганна Гойська. Саме їй, завдяки Божому промислу, було суджено зустрітися із грецьким митрополитом  Неофітом, який благословив її древньою іконою Богоматері з Предвічним Немовлям. За покликом Господнім митрополит Неофіт залишив цю святиню на Волині у благочестивої Ганни. Відтоді почалися дива та чудодійні зцілення хворих.   В 1661 році у монастирській хроніці почали спису­вати чуда, які діялися за посередництвом чудотворної ікони Божої Матері. Одне з найславніших чудес стало­ся 23 липня 1675 р. Це була чудесна оборона Почаївського монастиря і церкви під час нападу турків і татар. У тому році турки і татари напали на Україну. Бусурменські ватаги, з наказу турецького султана Могаммеда IV, руйнували села й міста, вирізуючи мирне населення. Хан Нуредін пройшов через Збараж і наблизився до Почаєва, щоб пограбувати і знищити монастир і все те, що там було.    
Зранку, 23 липня 1675 р. розпочали турки наступ на монастир. В найкритичнішій хвилині наступу, коли здавалося, що неминуча заглада вже нікого не мине, монахи почали співати кондак: "Возбраній воєводі...", а за ними весь там зібраний народ заспівав цю прегарну пісню. І ось несподівано сталося дивне чудо! Небо розкрилося, Мати Божа явилася над монастирською церквою і розпростерла білий омофор над своєю обителлю. Коло Матері Божої, праворуч, стояв преподобний Іов Почаївський і молився. І турки, і наші люди бачили Матір Божу, але турки думали, що це звичайний привид і почали ще сильні­ше стріляти. Та стріли турецькі, що летіли на містеч­ко, верталися до турків і ранили їх. Турецький полководець, щоб опанувати несподівану ситуацію, кинув усі свої резерви в наступ на монастир, та в тій же хвилині і турки, і татари, зчинили крик: "Чудо! Чудо!" Коли ж турки побачили Пресвяту Матір Божу, як Вона стояла на укріпленнях монастиря, настала страшна метушня і переляк серед наступаючих лав турків і татар. Наступ не тільки зупинився, але перемінився в страшну втечу…
Минулої неділі православні усього світу відзначили день Почаївської ікони Божої Матері. Тисячі прочан приїхали до Почаєва, аби у молитві віддати шану Богородиці. 
 Саме у тому місці, де проживала колись Ганна Гойська, і відкрито Чоловічий монастир Святого Юрія Переможця. Його настоятилем став інок Даниїл. Усі православні вірять, що саме цей монастир стане одним із центрів духовного відродження України.

13.8.12

Стежинами творчості



Марія Шаповал: «Бачити  світ власними очима…»

Нещодавно в приміщенні Почаївського історико-художнього музею відкрилась друга персональна виставка самобутньої почаївської мисткині Марії Шаповал, приурочена ювілею художниці.
Увазі глядачів представлено понад п’ятдесят робіт – іконопис, пейзажі, натюрморти, квіти, предмети ужиткового мистецтва розписані «петриківським» розписом, ляльки, виготовлені за власною технологією.
В творчості Марії Шаповал повсюдно звучать етнічні мотиви. На її картинах, зазвичай, зображені соняхи, мальви, чорнобривці, хатки під стріхами, плетені тини, калина, на натюрмортах – хліб, сало, цибуля тощо.
Проте по-особливому закохана пані Марія у квіти. Квіткове різнобарв’я її полотен досить широкого діапазону – починаючи з найперших весняних до найпізніших осінніх.
Особливим захопленням художниці є  також декоративний розпис, так звана «петриківка». Увесь її дім – стіни, двері, печі,стільнички, гончарні вироби – прикрашені яскравими розписами, які роблять оселю своєрідною та неповторною, збагачуючи та увиразнюючи її інтер’єр. На виставці представлені деякі з цих предметів: гончарні вироби та стільнички.
Незважаючи на широке коло мистецьких захоплень, талановита художниця постійно перебуває в стані пошуку. Останнє її захоплення – створення ляльок, яких наразі вже десяток. І тут мисткиня нікого не наслідує, її творіння є самобутніми та неповторними. Хоча й існує певна подібність з ляльками-мотанками, однак вони створені за власною технологією і значно різняться від останніх.
В планах Марії Іванівни – розробити власну технологію облич у ляльок і їх розмальовки, а також створення персоніфікованих образів. Перший крок у цьому напрямку уже зроблений: створено образ одного зі знаних політиків.
 Художниця свого часу навчалась у заочному Московському народному університеті мистецтв. В її доробку сотні полотен, багато з яких знаходяться окрім України  в приватних колекціях Польщі, Росії, Англії, Німеччині. Двічі її картини були задіяні у Всеукраїнській виставковій акції «Барвиста Україна»(2006- 2009рр.) Роботи Марії Шаповал прикрашали обкладинки літературно-мистецьких видань –  альманаху «Курінь» (2010р.) і часопису «Золота пектораль» (2012р.).
Родина Марії Іванівни є також цікавою і творчою. Чоловік - Іван Юхимович – музикант(баян, гітара), автор музики та пісень. Син Олег – музикант - трубач, артист циркового бренду, знаний далеко за межами  України: в Ірландії, Німеччині, Австрії, Кореї та Голландії. Донька Уляна – теж музикант–гітарист, багато років працювала в Об’єднаних Арабських Еміратах, Південній Кореї. А нещодавно повернулась зі США, де здійснила круїз по Тихому океану, перебуваючи на найбільшому круїзному лайнері у світі - «Allure of the Seas», даючи концерти.
 Від природи Марія Шаповал наділена воістину Божим даром – душевним магнетизмом. До неї горнуться творчі люди, позаяк вона розуміє складні характери митців, їх нестійкі настрої, вміє втішити й підбадьорити. Про незвичайну атмосферу домівки Шаповалів так тепло й проникливо написала поетеса тернополянка Ірина Дем`янова:
Знов посеред суєт причаєно –
До Почаєва, до Почаєва!..
До шекспірівського подружжя,
Де подвір`я вітає ружею,
Де на вікнах – ткані фіранки…
Де розмови тривають до ранку,
Де дива: мальовидла веселі,
Іконопис…дзвінкі акварелі...
Господиня малює і…  варить,
А господар – фанат гітари!
Суперечка у них - незлобива,
Вони й досі очікують дива!
 Вони й досі – «Ромео з Джульєттою»,
З диво-драмою пережитою…
Попри щастя – є смуток в оселі –
        Син і доня – в світах… менестрелі.
         … Та скликає всіх нас Почаїв,
          Ми скучаєм за досвітнім чаєм!

    Днями ми мали щасливу нагоду зустрітися із художницею Марією Шаповал. Вона любязно погодилась дати нам ексклюзивне інтерв’ю:

-            Пані Маріє, яке місце у Вашому житті займає творчість?
-            Потяг до малювання в мене був з дитинства. Скільки себе пам’ятаю, завжди в своїй уяві малювала картини, на що б не глянула. Проте, творчістю зайнялась у матеріально важкі 90-ті роки минулого століття, сягнувши сорокарічного рубежу. У ті непевні часи це був чи неєдиний шлях, щоб «зачепитись» душею за щось у цьому світі,  тримати внутрішню рівновагу. Відтоді, ось уже 15-ть років, малюю. І, власне, не уявляю свого життя без пензля. Вважаю, що якби не малювала, то не виконала б свого призначення на землі, не реалізувала б себе. Усі свої радощі та печалі переношу на полотно…
-            Чи ще хтось у Вашій сім’ї малює?
-            Так, трохи малює донька Уляна. Вона свого часу навчалася у Волинському училищі мистецтв одразу на двох факультетах: музичному та образотворчому. І хоча в подальшому обрані фаху взяла гору любов до музики (Улянка іще завершила навчання у Львівській консерваторії ім. Лисенка), все ж, у рідкісні хвилини дозвілля вона малює. Син Олег часто допомагає мені в оформленні храмів, яких я на сьогодні розписала вже десяток.
-            Маріє Іванівно, як Ваші роботи потрапили на обкладинки популярних літературно - мистецьких видань?
-            Оскільки всі члени моєї сім’ї займаються творчістю, в нашій домівці побувало дуже багато творчих людей з України і з-за кордону. Серед них – Іван Потій, поет та головний редактор літературно-мистецького альманаху «Курінь», головний редактор літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного часопису «Золота пектораль» Володимир Погорецький, теж чудовий поет. Їм сподобались мої полотна і вони запропонували розмістити їх у згаданих виданнях, за що я їм щиро вдячна. Так мої роботи змогли побачити чимало людей.
-            А як у Вас з`явилась ідея створення ляльок?
-            Моя донька працює за контрактами і побувала в багатьох країнах світу. Останній її вояж був по Тихону океану. Їх лайнер зупинявся в різних портах різних країн де місцеве населення продавало сувеніри, серед яких обов’язково були представленні ляльки в етнічному вбранні. Улянка привезла деякі з них і запропонувала мені виготовляти власні, запевняючи, що я зможу зробити не гірші…
-            Переконана, що це Вам вдалося. Пані Маріє, що Ви побажаєте тим, хто лише береться за пензель?










-   Найголовніше – не полишати цієї справи, шукати себе і мати сміливість бачити світ власними очима, не боятись бути самим собою і віддаватись малюванню всеціло. Тоді обов’язково станеш справжнім художником.
Рита Квач,
науковий працівник  Почаївського
історико-художнього музею,
член НСЖУ

Презентації



Тернопіль допоміг Кобзареві дістатися В’єтнаму

У Тернополі, в приміщенні обласного товариства „Меморіал”, вперше в Україні відбулася презентація книги „Вірші Тараса Шевченка”, яка побачила світ цього року у В’єтнамі. Знакова подія не випадково пройшла у нашому місті – адже свого часу саме візит у 2006 році тернопільської делегації до В’єтнаму, яку очолював голова ОДА Юрій Чижмарь, став поштовхом до перекладу творів Тараса Шевченка в’єтнамською і спорудженню пам’ятника Кобзареві у Ханої. До того ж, організатор видання – професор Тран Ван Ван, який і привіз до Тернополя перші примірники книги, – проживає в нашій області з часу проголошення незалежності України. Тут він розпочинав свій бізнес, правда, тоді, у перші роки, став жертвою рейдерів, однак це аж ніяк не вплинуло на його прихильність до українців та їх культури.
А історія появи книги така: ще у жовтні 2011-го наш земляк, відповідальний секретар Національної спілки письменників України Володимир Барна та головний представник адміністрації провінції Донг Най Тран Ван Ван обговорили умови співпраці вітчизняних майстрів пера та в’єтнамської асоціації письменників. Основними завданнями були такі: переклад творів класиків української та в’єтнамської національних літератур і встановлення пам’ятників Тарасу Шевченку у Ханої та Хо Ші Міну – у Києві. На сьогодні ці ініціативи літераторів отримали погодження та підтримку на офіційному рівні, отож втілення спільних задумів українських та в’єтнамських митців – лише справа часу.
Як зауважив Володимир Барна: „Якби Тран Ван Вана не було у Тернополі – не було б Шевченка в’єтнамською”. До речі, за плідну працю у напрямку популяризації Кобзаря у В’єтнамі рекомендовано прийняти Тран Ван Вана у наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ).
Наразі книга „Вірші Тараса Шевченка” – це лише перша ластівка українсько-в’єтнамської співпраці у царині культури. Бо уже ведеться робота щодо появи збірки віршів Хо Ші Міна українською – вона побачить світ наприкінці 2012 року (Хо Ші Мін – це знакова постать не тільки в’єтнамської політики – крім того, що він був першим президентом країни, він також є піонером в’єтнамської журналістики і фундатором сучасної в’єтнамської поезії).
Для глибшої інтеграції наших народів у Київському університеті ім. Т. Шевченка вже відкрита кафедра в’єтнамської мови, а у Ханойському національному університеті – кафедра української мови.
Над виданням „Віршів Тараса Шевченка”, яке здійснило видавництво в’єтнамської асоціації письменників, працювало 12 тамтешніх поетів і перекладачів. І хоча перший наклад видання складає всього 500 примірників, які надійдуть у місцеві бібліотеки  та школи, Тран Ван Ван переконаний, що це лише початок. Бо ж до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка планується опублікувати в’єтнамською повне зібрання творів Кобзаря. Як зауважує професор, наразі Шевченко не є надто відомим у В’єтнамі, а тому саме до ювілею нашого видатного земляка і з метою ширшого та глибшого ознайомлення з його творчістю і з Україною загалом, планується відкрити пам’ятник поету у Ханої. У перспективі – гастролі вітчизняних діячів мистецтв та самодіяльних колективів, зокрема Тернопільщини, до  В’єтнаму. Святкування супроводжуватиметься читанням творів Тараса Шевченка та ознайомленням в’єтнамців із українським фольклором. Також Тран Ван Ван подякував за підтримку Володимиру Барні, Василю Кравцю та міській раді Тернополя, яка висловила намір сприяти нашим артистам у поїздці до В’єтнаму. 
Як слушно зауважив Василь Кравець, котрий одним із перших зав’язав контакти з Тран Ван Ваном, – і український, і в’єтнамський народи однаково сильно люблять свободу. Свого часу в’єтнамці вивчали і вдало застосовували досвід боротьби українців за незалежність. Сьогодні В’єтнам розвивається досить динамічно, зокрема прогресують галузі сільського господарства. Лише річні зарубіжні інвестиції в економіку провінції Донг Най становлять 30 мільярдів доларів (це майже стільки ж, як наші зарубіжні інвестори вкладають в Україну). На думку Василя Кравця, цілком реальною є перспектива захисту кандидатських та проходження аспірантур в’єтнамцями у тернопільських вузах.
На завершення Тран Ван Ван прочитав рідною мовою „Заповіт” Тараса Шевченка. Навіть попри абсолютно незнайому далекосхідну вимову, все одно вчувався ритм безсмертного Кобзаря.     
Олександр Ротман
На фото: Василь Кравець, Тран Ван Ван та Володимир Барна

Фото автора

7.8.12

Стежинами історії





Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю

Лемки – західна етнографічна гілка українського народу, яка споконвіків проживає по обох схилах Карпат. Доля цього народу склалася не найкращим чином, оскільки операція " Вісла", розпочата 29 березня 1947 року за взаємною згодою Радянського Союзу та Польщі, означала для лемків примусову депортацію із рідних країв на чужину. Щоб відновити пам'ять про ті жахливі події щороку в місті Монастирська проводять Всеукраїнський фестиваль лемківської культури "Дзвони Лемківщини", який останнім часом набуває дедалі більшої популярності у світі, кількість охочих відвідати цей культурний захід постійно зростає.
Не став винятком і цьогорічний, чотирнадцятий за рахунком фестиваль лемківської культури, куди з'їхалися лемки не лише з України, а й Польщі, Молдови, Сербії, Росії, Словаччини, Канади та США.
Дійство розпочалося  урочистою ходою учасників фестивалю центральною частиною міста, де представники влади поклали квіти до пам’ятника українському Кобзареві - Тарасу Шевченку. Опісля в урочищі "Бичова", що недалеко від міста, відкрився сам фестиваль. До вітального слова був запрошений голова Всеукраїнського товариства "Лемківщина" Олександр Венгринович, голова Тернопільської обласної державної адміністрації Валентин Хоптян, обласної ради - Олексій Кайда. Благословення фестивалю Всечесними отцями та запалення головної ватри означало, що дійство розпочалося.
На великій сцені свої таланти демонстрували народний аматорський ансамбль "Яворина" під керівництвом заслуженого працівника культури Василя Барана, скрипаль В.Гук, етно-фолькдует "Червоне і Чорне" у складі подружжя Ярослава та Валентини Теплих, солістка Анна Чеберенчик з Канади, танцювальний колектив "Весна", вокальне жіноче тріо "Солов'ї Галичини" під керівництвом заслуженої артистки України Надії Татарчук, , солістка Леся Горлицька із Бучача,  гуморист Володимир Тимцьо радував усіх присутніх чудовими гуморесками...
 Наступного дня виступали хор працівників культури Монастирського районного палацу культури, ансамбль "Старичанка" із Словаччини, солістка Любов Демчак, народний аматорський жіночий вокальний ансамбль "Журавка". Паралельно з концертом проводили  конкурси, починаючи із знань історії Лемківщини, закінчуючи найрізноманітнішими спортивними розвагами. Можна було також оглянути експозицію Монастирського обласного музею  лемківської культури та побуту, виставки малярства та різьби, придбати різноманітну тематичну літературу, пам’ятні сувеніри і навіть справжні лемківські вишиванки.

Олександр Дичко,
м. Монастириська

Наша історія


Наша історія
До 260 – річчя з дня народження князя Михайла Любомирського,
власника міста Дубна (1752 р.)

Рід князів Любомирських відіграв вагому роль в історії міста Дубна. Він був причетний до його злету у ХVІІІ ст. та його падіння в ХІХ столітті.
Власник Дубенського замку у 2–ій половині ХVІІІ ст. князь Михайло Любомирський – генерал- майор коронних військ, кавалер ордену Білого Орла та ордену Св. Станіслава,  увійшов в історію міста як великий його опікун та завзятий господар. У період його панування Дубно перебувало у блискучому стані. Воно стало найбільшим містом Волинського воєводства. Цьому сприяли контрактові ярмарки, перенесені зі Львова у 1774 році. 
Князь Михайло Любомирський народився у 1752 році.
Вже в 24 роки князь Михайло став полковником, а в 28 років – шефом регіменту  (полк) Острозької ординації. У 1780 році заснував масонську ложу «Досконала таємниця», засідання якої відбувалися на другому поверсі Луцької брами в місті Дубні. Можливо, саме з цим пов’язана перебудова колись оборонного об’єкту, який остаточно втратив тоді свої функції: проїзд крізь браму було закрито, а дорогу прокладено із південного боку. Про закінчення робіт свідчила старовинна таблиця (яка, на жаль, не збереглася до наших днів): «Ця брама відновлена 1785 року».
Прагнучи надати замку князів Острозьких більш парадного вигляду, Михайло Любомирський у 80-х роках ХVІІІ ст. перебудував в’їздну браму в стилі пізнього Ренесансу, добудував другий поверх до офіцини(палацу князів Острозьких ХVІ ст.) і змінив внутрішній декор палацу князів Любомирських 80-х років ХVІІІ ст. Таким чином, усі парадні та житлові покої палацу, розташовані на першому поверсі, мали декоративне ліплення і були значно вищі від приміщень другого поверху. Просторий вестибюль декоровано гербами Острозьких та Любомирських. Парадні сходи ділили апартаменти на дві частини. Зліва розташовувалися великі салони, а справа – галерея. В ній висіли портрети князів Любомирських, починаючи від їхнього легендарного предка Атилли та портрети інших власників замку із родинами. Особливо пишно були прикрашені бенкетна та бальна зали. Першу оздоблював фриз, який відображав свято Діоніса із постатями танцюючих вакханок і сатирів, увінчаних виноградними лозами. Бальна зала була найгарнішою кімнатою, стеля котрої була піднята на висоту півтори поверху. Довкола неї оббігало коло із одинадцяти коринфських колон в плані овалу, які підпирали балюстраду для оркестру. Квадратні площини над глибокими віконними отворами заповнювали ліпні гірляндові вінці. У двох коротких стінах зали, одна навпроти одної, містилися ніші (конхи) зі склепінням, покриті касетонами та призначені для скульптур.
У 1781 році Михайло двічі приймав у замку польського короля Станіслава Августа, який прямував до своєї резиденції у Вишнівці, і догодив королю, влаштувавши полювання на вовків та ведмедя. Мабуть, саме тому у 1785 році король нагородив князя Любомирського орденом Святого Станіслава і присвоїв чин генерал-майора.
В 1872 році почалася перебудова Дубенської синагоги. Як записано в хроніці іудейської общини, роботи тривали протягом 12-ти років. У 1885 році відбулося закладання наріжного каменю, яке супроводжувалося масовими частуваннями. На дошках, покладених на порожні бочки, пригощали горілкою та медовими пирогами в присутності князя Любомирського, котрий благословив будівничих такими словами: «Завершіть ваш подвиг і моліться в цій синагозі Предвічному, який створив небо і землю і в його руках все живе…» Із вдячністю благородному власнику Дубна над вхідними дверима синагоги було встановлено позолочену таблицю. На ній – родовий герб Любомирських із ініціалами князя, а під ними – фраза «Ми знаходимось у Божому Домі» і дата новосілля.
Шлюб із Магдалено Рачинською, який відбувся у червні 1782 року у Варшаві, приніс князю поважні гроші, так лише в день шлюбу тесть поклав йому на банківський рахунок півмільйона злотих на контрактові інтереси. Понад два із половиною мільйони злотих внесли родичі нареченої. Єдина небезпека, яку приніс Михайлу шлюб, втілювалася в його тесті, а конкретніше – в його політичних інтересах. Займаючи промосковську сторону та отримуючи від Росії фінансову підтримку, Рачинський вирішив підірвати станово-посадові позиції Михайла. Вже невдовзі після шлюбу в 1784 році, Рачинський посилає зятя «на наїзд» волинських маєтків ненависного йому маркграфа Великопольського. Михайло, будучи людиною слабкої волі та піддатливим, безрозсудно вислав 40 солдатів та дві гарматки. Підкріплення, обіцяне тестем,   не надійшло, а маркграф, будучи добре підготовленим, розбив загін Любомирського, взявши полонених та обидві гарматки. Ця справа могла б закінчитися в’язницею та кар’єрною деградацією для Михайла, але завдяки зв’язкам її було «затерто». Дивує не так помилка Михайла, як позиція польського короля Станіслава Августа, який залагодив цю справу та обдарував князя того ж року орденом святого Станіслава, а через рік надав чин генерал-майора. Новостворений генерал не був змушений , на щастя, доводити свої мілітарні здібності, а натомість спокійно жив у Дубенському замку та бавився із двома синами – Казимиром та Юзефом, втішався своєю замковою капелою і влаштовував на час контрактів пишні бали. Найкращий з них випав на 1787 рік. Щодня під час балу згромаджувалося до 300 осіб, серед яких були найвищі світські посадовці Речі Посполитої. Забави тривали кілька тижнів, а найкращими були останні три дні: першого з них було показано криваву битву звірів, поставлено комедію та влаштовано бал; другого дня організовано карусель, під час якої стрункі кавалери на конях гасали за перснями, потім – балет із пантомімою та бал із танцями; нарешті, третього дня ставилася друга комедія, влаштовувався великий прощальний бал, під час котрого кільканадцять селянських пар співали принагідні пісні.
( далі буде)
Наталія Іванова,
науковий співробітник
Державного історико-культурного заповідника м. Дубно

3.8.12

Пером публіциста



Росіяни – не слов’яни?
Чесно кажучи, мене дуже бісить, що шовіністично налаштовані росіяни та їхні підспівувачі з хохляцьким оскалом з піною на губах намагаються говорити про меншовартість української нації. Це – з однієї сторони. А з іншої? Мені іноді здається, що така нахрапистість представників «північного сусіда» - болісний прояв своєрідної захисної реакції на правду, яка наполегливо стукає у двері. А вона (хочуть того хулителі чи ні) є невблаганною: росіяни не мають жодних підстав мовити про своє слов’янське походження.   
Щоб доказати це, не потрібно витрачати великих зусиль. І почнемо з такого. Навіть представники старшого покоління українців ще в шкільні роки могли зауважити, що їм ніколи не говорили про історію російського народу. Хоч українці її мають, але партійні ідеологи з проімперською налаштованістю боялися історичної крадіжки. Та й не могли вони вдатися до такого нечесного прийому. Вже хоча б тому, що в природі не існує ніяких джерел про слов’янські корені російського народу.
Йдемо далі. Мова про факт, який не можуть спростувати археологи. Ще в 1851-1854 роках відомий археолог Олексій Уваров розкопав ще кургани VIII-XVI Російської імперії і жодному з 7729-ти не знайшов слов’янського поховання. Воно й не дивно, коли врахувати, що московити є етносом фінського походження з пізнішим помітним добавленням тюркської крові. Ця вибухова суміш з’явилася після завоювання у 1237 -1238-му році земель центру Московії ханом Батиєм. Адже саме тоді на них незчисленним потоком линули тюркські роди, які й оселились тут.
Крім археології, про неслов’янське походження московитів переконливо доказує антропологія. Скажімо, Анатолій Богданов, якого вважають основоположником цієї науки в Росії, теж мав можливість досліджувати різні старовинні поховання. Так от, він, вивчивши сотні старих останків у Московській губернії, не знайшов жодного доказу бажаної для російських імперіалістів версії про слов’янське походження їхньої нації.
Може «помилки» цих наук зможуть виправити письмові джерела? Та й тут на усіх чекає розчарування. Візьмемо  «Повість минулих літ». Відомо, що вона закінчується 1110 роком. І до того часу літописець жодного разу не сказав про існування будь-яких слов’янських племен на землях сучасної Московії.
Або таке. Знаємо, що в першій третині ХХ віку науковець Петро Козлов розкопав так зване місто Хара-Хото у Монголії. Тоді було знайдене книгосховище, наймолодші документи якого датовані 1370 роком. Про їх оприлюднення можна хіба що мріяти. Та й майже через століття знахідка залишається недоступною і зберігається у секретному відділі Ермітажу. Та якби там існував хоч один документ, який вказував би на слов’янське походження росіян, то такого б не сталося.
Щось подібне маємо і з архівами Литовсько-Руської держави. Він, до речі, складає 600 томів. Та лише десята частина розсекречена. І в жодному оприлюдненому документі не має згадок про міждержавні стосунки, війни та їх причини. Не секрет, що саме вони могли б містити ключ до відповіді на найбільш потрібне запитання.
Не на користь захисників версії про слов’янське походження росіян промовляють й інші документи. Згадаємо хоча б про листи директора архівних сховищ Російської імперії Михайла Оболенського до профессора Казанського університету Казим-бека, щоденники Бахчисарая. Та й, приміром, не можна забувати, що саме російськими шовіністами були понищені безцінні архіви Київської лаври. Щось не чути, що було оприлюднено хоч ті матеріали, які десь у середині XVIII століття вдалося врятувати Бантишкаменському й іншим працівникам архіву Міністерства закордонних справ Росії, де вони чомусь опинилися. Знову доводиться говорити, що важливі документи не мали б такої долі, якби серед них були бажані для самодержавства матеріали. Тут є доречною згадка ще про один момент. Достойники РПЦ знають про це. Але щось не чути, аби держава і церква вибачилися за це.
Церковних діячів викриває ще один факт. На території Московського Кремля є Архангельський і Благовіщенський храми. В РПЦ соромливо замовчують, що свого часу Петро І повелів вирубати старі фрески у них і нанести нові. Чи не тому, що оті рисунки на камені мали виразні тюркські мотиви? А як зрозуміти те, що в Архангельському соборі зберігся портрет Петра Ординського (хана Берке до хрещення), якого вважають родоначальником московських князів. Очевидно, московити вважають це найпереконливішим доказом свого слов’янського походження? Та не будемо злословити навколо цього факту. Хай Бог буде суддею для «шукачів істини»!
І насамкінець поговоримо про таке. Крапку над «і» в цій ситуації могло б поставити негайне оприлюднення документів, про які уже йшлося. Але замість цього маємо іншу картину. В Російській Федерації останнім часом з’явився закон, згідно з яким кожного, хто досліджує історію в непотрібному для держави руслі чи пише про неї, може сподіватися на переслідування та засудження. Уже навіть маємо приклади того що цей закон почав діяти. Приміром, український історик-дослідник Володимир Білінський про чимало вищенаведених фактів вів мову у своїх книгах «Країна Моксель або Московія» і «Москва Ординська». І через це став пресоною нон-грата для російської влади.
… Отже, росіяни – не слов’яни. І, як бачимо, вони цього документально не заперечують. Хіба може бути щось інше, коли аргументи відсутні.
Ігор Фарина,
Шумськ        

Випадки злочину і покарання в історії міста Дубна




Про застосування тортур і покарань в історії м. Дубна відомо не так багато, як би того хотілося, однак деякі відомості красномовно розповідають: до яких покарань тут вдавалися в різні часи минулого.
Судочинство в Дубні здійснювалося в міському магістраті. Головою суду був міський війт з присутніми суддями, а вирок виносився колегією присяжних – лавників. Інша справа, якщо провина покладалася на замкових службовців. У таких випадках, вирок виносився власником замку, як це можна бачити на прикладі справи про напад вояків замкового гарнізону на уніатського архімандрита  Касіяна Саковича. За це десятника Тимофія, вояків Чопека, Більця і Губку зі співучасниками було постановлено покарати ударами різок - по 40 ударів кожному, а десятнику Тимофію – 80 ударів на міській площі, крім того, взято з них обіцянку відтоді жити в мирі з К. Саковичем, братією і підданими монастиря. Далі в декреті князя Домініка Заславського з цього приводу  мовиться, що якщо і надалі православні вояки зневажатимуть уніатських пастирів і хреститимуть своїх дітей у схизматиків (тобто у православних), а також будуть приймати у них таїнства, то за це вони будуть оштрафовані 10-ма марками. Також постановили, що комендант замку відтепер має тримати католицьких вояків, а не схизматиків. Особливо католицькими мають бути десятники.       
На початку ХVІІІ ст. відомі випадки розгляду судових справ у міському магістраті  зі звинуваченням у відреченні від християнської віри. Деякі спіймані з цього приводу були посаджені у замкову в’язницю і допитані. Історія донесла до нашого часу два випадки суду і покарання над  жінками, які прийняли іудейську віру. Ці судові процеси чимось перегукуються з європейською інквізицією.                                                                                
5 березня 1716 р. відбулося слідство і вирок, ухвалений на його основі Дубенським магістратом, у справі обвинувачення двох жінок-християнок з Вітебська і Мельця в прийнятті іудейської віри. Одна з них, на ім’я Марина Давидова, родом з Литви, донька вітебського священика Охрима, була схоплена після ночівлі у м. Дубні. Вона розповіла, що після смерті батька, мати видала її за християнина Давида Синовайця, з яким вона прожила 10 років. По його смерті вона вирішила прийняти іудейську віру, бо й раніше чула від свого батька, що та віра краща, тому  вона вже півроку як іудейка. Цю жінку під час слідства запитували, чи хоче вона повернутися до християнства, але вона сказала, що ні і готова померти в єврейській вірі, бо та віра живого Бога. За це їй дали 186 палок, але вона все одно твердила те саме. 
Друга обвинувачена, Марина Войцехівна, яку взяли на весіллі вже у шлюбі з євреєм. Вона казала, що родом із м. Мельца, де служила в євреїв три роки, потім за їх намовою переїхала в м. Лежайськ і там прийняла іудаїзм. Звідти переїхала в Дубно. Три рази її били, але вона не відрікалася. Тоді їй дали 66 ударів різками, а потім ще 40, після чого вона  сказала, що бридиться єврейською вірою, а вірить в розп’яття Ісуса Христа. Для нього готова терпіти і померти. З незакінченого весілля взяли також п’ятьох євреїв разом з її чоловіком. Їх опитано добровільно, а потім бито лярбарами по три рази. Вони і під час тортур твердили, що не знали, що дівка не єврейка. Суд усіх вислухав: хто вчинив ту ганьбу та схилився до загального права і православних артикулів, зокрема до артикула 79-го в цісарських книгах, який твердив, що кожен відступник карається вогнем.
Перша обвинувачена, вдова Марина Давидова, засуджувалася до спалення на  дерев’яному стосі, однак перед цим її тіло має бути тричі рване кліщами і кидане на стос, а тоді вже спалене. Дівка Марина Войцехівна, яка розкаялася і жаліє про свій вчинок, засуджувалася до відрубування голови, а тіло її як віроломної відступниці мало бути спалене. Тих п’ятьох євреїв, які стверджували, що не знали, що Марина християнка і сама дівка сумнівалася, чи знали вони це, звільнялися від смертної кари. Кагал, який дозволив одній з відступниць взяти шлюб з євреєм, засуджувався, крім оплати судових витрат, заплатити штраф воском і свинячим салом для користі всіх монастирів і церков. Міською управою також було заборонено євреям тримати християнських наймичок. Євреї взяті з весілля були покаранні на міському майдані біля ганебного стовпа - по сто ударів палок кожному, а приїжджі іудеї після цього випадку вислані  з Дубна.
 У 1719 р. магістрат Дубна виніс смертний вирок Опанасу Говіну, звинуваченому в потрійному вбивстві. Обвинувачений зробив чистосердечне зізнання і розповів, що є вихідцем із Литви. На Волині він жив у різних селах, в яких працював за наймом. Одружився в с. Дядьковичі і через рік відправився з дружиною в с. Горостав, а звідти, за дві неділі перед початком великого посту, разом з дружиною і дитям, якому було півтора року, пішов у м. Ляховці. Дитина була хвора на кір. Вони зайшли в корчму села Уїздці. Купивши горілки на гріш для обтирання дитини і калачів на гріш, вони рушили далі перед вечором. Надворі брався мороз і хурделиця. Вони пройшли п’ять верств шляхом до Мізоча, а негода ставала все сильнішою, так, що далі йти було неможливо. Подорожні повернули з дороги в ліс, щоб розвести вогонь і переночувати. Говін розводив вогонь, а його дружина кормила дитину груддю. Нагодувавши дитя, вона поклала його біля куща, а сама пішла допомагати чоловікові збирати дрова. Повернувшись на стоянку, мати взяла дитину і побачила, що та вже мертва. Жінка почала ридати і накинулася на чоловіка, звинувачуючи його в тому, що він витягнув її в дорогу такою негодою. Говін розсердився на дружину і вдарив її два рази по голові своєю похідною палицею, від чого вона впала мертвою. Опам’ятавшись під ранок, Говін викопав яму і поклав туди дитину та жінку, засипав снігом, а зверху приклав хворостом, щоб позначити місце. Наступного дня він пішов в с. Корсів, де найнявся на роботу. Там зізнався у скоєному, був заарештований і доставлений у Дубно в магістрат.
Судовий процес проходив у ратуші за присутності всіх найвищих посадовців: війта Ісидора-Антонія Стрешковського, бурмістрів і цехмістрів. Один з райців, Стефан Трушкевич,  грамотний і начитаний у законі, прийняв на себе роль прокурора, стояв осторонь, тримаючи під пахвою великий фоліант «саксонського права». Він намагався вдало підвести пункти і параграфи, які стосуються цієї справи. Молодший з судів, Павло Кир’яненко, наказав у судовій палаті приготувати різки, «кобилу», гирі, блоки та щипці, тобто знаряддя тортур, на випадок, якщо обвинувачений не захоче зізнаватися. Говіна тут допитували тричі, і він кожен раз повторював теж саме. Дубенський суд визнав Опанаса винним у потрійному вбивстві, тому що його жінка була на час смерті вагітна другою дитиною. Говіна засудили до відтинання голови мечем, після чого його тіло мало бути розрубаним на чотири частини і при великих дорогах на чотирьох місцях насаджено на коли. Для виконання вироку не вистачало лише ката. Однак серед усіх міст у південних воєводствах, кат був лише в Кам’янці, звідки до Дубна було не так вже й близько, крім того, виклик такого посадовця вимагав певних витрат та гарантій його повернення в цілості і здоров’ї. Хтось підказав, що серед стражі є один, який колись бачив, як відрубують голови і в теорії знає, як це робиться, тому готовий у цьому випадку виконати вирок.
Підписання смертного вироку, яке було зумовлене слідуванням параграфам «саксонського права», ще зовсім не означало в точності його виконання. В Дубно й раніше присилали злочинців, і ратушні посадовці виносили їм смертний вирок, але кожного разу з різних причин потрібно було довго чекати виконання. За цей час злочинець спокійно тікав з ув’язнення. Керівництво міста не шукало його, вважаючи, що покарання за злочини треба віддати на волю Божу. Дубенський війт належав до цієї категорії людей. Виходячи з судової палати, Стрешковський підізвав до себе тюремного сторожа і сказав, щоб той зробив усе можливе, аби Говін утік цієї ж ночі. Для цього в стіні тюремної камери була діра, лнгко замазана глиною, через яку і раніше тікали в’язні. Однак на всі прохання сторожа втекти, Опанас не реагував, просто сидів, нахиливши голову.
21 квітня, в день, призначений для здійснення вироку, зібралися всі дубенські цехи зі зброєю біля магістрату. Засудженого супроводжували четверо озброєних алебардами охоронців. Йшли поруч також священик і дячок зі свічкою в руці. Попереду процесії йшов кат – страж-виконавець, який ніс величезного меча. На місці страти, на кам’яному узвишші, стояв дубовий пеньок. Опанас перехрестився, поцілував поданий хрест. Йому зав’язали назад руки, священик прочитав молитву на ісход душі. Дяк затягнув вічну пам’ять, і засуджений, опустившись на коліна, поклав голову на пень. Але сталася неймовірна річ: кат не зумів відрубати голову одним ударом, а тільки наніс рану, розрубавши майже третю частину шиї. Духовенство, посилаючись на статті закону, не дозволило докінчити страту - і Говіна відправили на лікування, однак він через 19 днів помер.   
Заслуговує на увагу також випадок, який трапився у Дубні в 1863 р. під час польського повстання на різдвяному ярмарку. Тоді була схоплена особа з волинських дворян, яка діяла в підтримку польської справи. Особа та була збирачем податків від підпільного центрального комітету і заарештована поліцією за обставин, які викривали її діяльність. Ця особа було засуджена на каторжні роботи. Наступного року трапився ще один випадок «злочину-кари». Тоді волинський дворянин, жандарм Бобр, убив ударом сокири в голову серед білого дня дубенського повітового суддю Голубовського, який прибув на волинську службу з Малоросії ще в останні роки минулого століття. На час смерті йому було вже 70 років. Голубовський судив поляків за носіння трауру, співання гімну і т. п., при чому особливо сувору, тому він був дуже їм не до вподоби. Вбивцю Голубовського судили в Дубні військовим трибуналом і тут же розстріляли.
Тож як бачимо на прикладах з історії волинського міста Дубна, в різні часи до злочинців застосовували різні міри покарання. Правда, до нас переважно дійшли відомості про важкі злочини, натомість про менші порушення людського і Божого законів, такі, наприклад, як крадіжки, ми з впевненістю сказати не можемо. Хоча і так зрозуміло, що вони траплялися і заслуговували не настільки суворих покарань, наприклад, таких як різки, палиці або ув’язнення у замковій чи ратушній в’язниці.
                             Юрій Пшеничний,
            науковий співробітник Заповідника м. Дубна                     


Тортури за часів Станіслава Августа


Ще в цьому році, відразу після побудови експозиції нумізматики, Заповідник планує відкрити кілька кімнат із знаряддями для тортур. Для відтворення відповідної атмосфери буде використано підземелля палацу князів Острозьких, у якому збереглися архітектурні ознаки ХVІІ століття: цегляна і кам’яна кладка, склепіння та інш. Усі пристосування для тортур, з дотриманням масштабу, будуть виготовлені спеціалістами Заповідника, позаяк маємо і столярний цех, і кузню, де можна виготовити дерев’яні та металеві деталі.
Тортури – це цілеспрямоване спричинення мук (фізичних і психічних) з метою отримання інформації чи покарання. Польський історик і священик ХVІІІ ст. Анджей Кітович описує тортури, які застосовувалися в часи панування короля Станіслава Августа, а оскільки наші землі до 1795 року входили до складу Речі Посполитої, то щось подібне  могло відбуватися  і тут.
Тортури у ХVІІІ ст. зазвичай практикувалися в судах, коли потрібно було детально знати подробиці злочину, або коли винуватець не визнавав своєї вини. Уникнути тортур міг лише той, хто згоджувався з вироком суду, хоч це не звільняло його від смерті. Навіть коли злочинець зізнався під час тортур, а потім від усього відмовився – його мордували і вдруге, і втретє. Коли після трьох тортур звинувачуваний і далі відпирався, судді переглядали достатність доказів і свідчень.  Якщо вони  були переконливі, людину карали смертю, незважаючи на її заперечення, а непохитність у своїх свідченнях, навіть після винесених мук, приписували витривалості тіла. Коли докази були слабкими, або в’язень зізнавався під час першого і другого сеансів тортур, а на третьому знову відпирався, його звільняли від подальших катувань для винесення вироку тією стороною, яка його направляла на тортури. В тому разі, коли доказова база була слабкою, а на тортурах звинувачуваний визнав свою провину і більше нічого не заперечував, його страчували. Коли побічні докази були міцними, а звинувачуваний витримав тортури, його звільняли. Звинувачувальна сторона також не несла покарання, посилаючись на міцні побічні докази, які потрібно було перевірити катуванням. Подібний метод дізнання  був доступний лише заможним особам, оскільки тортури дуже дорого коштували.
Для процедури тортур існувало спеціально відведене підземелля під ратушею, облаштоване усілякими пристроями. Щонайперше катували методом підвішення тіла: в одній стіні, високо від землі, був забитий товстий залізний гак з кільцем,  у другій стіні був такий же гак, тільки  розташований нижче. Посередині підземелля ставили низький стілець, на який садили в’язня, зв’язавши йому руки за спиною одним шнурком, а ноги докупи іншим. Кінці шнурка міцно прив’язували до нижчого кільця, через зав’язку на руках протягували довгий посторонок, намазаний лоєм для полегшення руху. Кінець посторонка кат намотував собі на руку, щоб не вислизнув, а потім натягував його. Біля стіни навпроти в’язня стояв столик із каламарем (чорнильниця) і пером та стільці, які займали війт з одним чи двома лавниками, а збоку на розі сідав міський писар. Перед початком екзекуції представник особи, яка направила звинувачуваного на тортури, у стислому виступі просив комісію дозволити застосувати, заради торжества справедливості, подібний метод зізнання. Після цього війт починав розпитувати в’язня, де народився, чим займався до цього часу, яку віру сповідує, чи не притягався до суду, чи не підлягав раніше застосуванню  тортур за подібний кримінал. 
Лише після того, як жертва відповіла на всі запитання, а писар все те записав, війт приступав до основного питання. Лагідно називаючи звинуваченого по імені, переконував не опиратися, а зізнатися без тортур. Казав, що докази настільки міцні, що смертної кари йому не уникнути і що її можна полегшити, взявши до уваги добровільне зізнання. Схиляючи в’язня до каяття, війт обіцяв навіть розглянути варіант збереження  життя, якщо він учинив злочин із крайньої нужди (коли йшлося про крадіжку), чи з раптового вибуху емоцій (коли йшлося про вбивство), чи з глупства (коли йшлося про чари), чи з чужої намови.
В тому випадку, коли злочинець не зізнавався після лагідного звертання, війт вдавався до залякування Божою карою, заклинаючи всіма святими. Закликав позбавити свою душу  гріха, коли тільки через упертість віддає на муки своє грішне тіло.
Коли ті спроби нічого із в’язня не витягнули, тоді війт звертався до розпорядника, щоб той звелів майстрові поступити згідно вироку. Кат, перед тим, як приступити до своїх обов’язків, тричі волав до «застольних і предстольних» осіб,  питаючи, чи з волі, чи не з волі. Тричі йому відповідали, що з волі. Після того кат рвучко тягнув за шнурок, кінець якого  тримав у руці, і тіло піднімалося вгору, вивертаючи руки з суглобів. Від болю катований починав кричати, що не винен, нічого не знає і накликав Божий суд на присутніх.
Траплялося, що в’язень починав зізнаватися відразу після першого сеансу тортур. Тоді він визнавав і той злочин, за який був засуджений, і  ті, про які ніхто й не здогадувався. Катування припиняли і починали розпитувати про решту епізодів.
До другого сеансу катувань майстер залучав свого челядника. Обоє щосили тягнули за шнур, від чого чоловік витягувався, як струна, а викручені руки ставали на рівній лінії з тілом і головою. У грудях людини починало клекотіти, а ребра та інші кості випиралися так, що їх можна було порахувати (катували абсолютно голого, обв’язавши соромітні місця якоюсь шматою). В’язень волав із останніх сил, а тіло виділяло все, що могло виділятися. Від неймовірного смороду кожен із присутніх захищався кадилом і трунками, принесеними заздалегідь.
Дехто із ув’язнених від болю втрачав свідомість і здавався мертвим, не подаючи ніяких ознак життя. У цьому випадку до його вуст підносили дзеркальце, яке мутніло від подиху. Для тих, хто довго перебував без свідомості, існували ще й інші види тортур. Траплялося, що катований і справді помирав під час знущань, тоді його закопували, а справу припиняли. Були й такі, що не лише стійко зносили тортури, а й уголос гнівно звинувачували присутніх. Це частіше траплялося зі справжніми злочинцями.
Другим видом катування були «іспанські чоботи». Так називали пристрій з двох залізних пластин із гострими зубцями, між якими затискали нижню частину ніг катованого. Пластини щоразу більше стискали за допомогою гвинтів, а зубці, проникаючи в тіло, дробили кістки ніг. Цей вид катування застосовували лише у великих містах. Певна річ, не знаходилося такої людини, яку  подібне  «взуття» не схилило б до зізнання. Обливання киплячою сіркою, прикладання до боків розпечених блях, що застосовували в інших містах, не було таким успішним, як «іспанські чоботи».
У деяких поселеннях, куди на екзекуцію приїжджала міська влада, в’язня катували в приміщенні чи стодолі,  лежачим на драбині і прив’язаним до верхнього та нижнього щаблів. Драбину клали на дошки.
Чаклунам і відьмам насамперед голили голову, вважаючи, що саме в волоссі ховається нечиста сила, яка бере на себе всі муки, адресовані катованому. Кати іноді вдавали, що не можуть якісно виконати своєї роботи через наслані на них чари. Так бувало, коли у засудженого до страти мечем не гладко стинали голову. Та перед мудрими посадовцями катам та хитрість не проходила: отримували по сто батогів.
Завершивши перші тортури, кат відв’язував в’язня і знімав з нього «іспанські чоботи», якщо до них доходила справа. Потім садив на стілець, як перед початком тортур і, взявши повикручувані руки, завертав назад, причиняючи неймовірний біль. А далі, впершись коліном між лопатками, починав крутити руки, вставляючи їх у суглоби, що було не менш болісно, ніж самі тортури.  Такі екзикуції над упертими повторювалися до третього разу з кількаденним перепочинком для відновлення сил катованого. Далі виносили вирок: смерть чи помилування.
Шляхетський суд ніколи не застосовував тортур, але якщо когось посилав на тортури трибунал, земство чи місто, його допроваджували до  міської влади. Після вироку маршалківських судів (військовий трибунал) і литовських страту здійснювали просто на плацу, не звертаючись до міської влади. Маршалківська юрисдикція має своїх озброєних солдатів, які під час страти оточують плаху, а ті, які озброєної варти не мають, озброюють міцних чоловіків з різних цехів, щоб уникнути ексцесів. Траплялося, що в натовпі знаходились прихильники страчуваного, які звільняли його силою .

Тамара Дмитренко,
завідувач відділом історії Заповідника, м.Дубно

SOS!



Тече річка невеличка… то молочно-біла, то криваво-червона

 
Подружжя Володимира та Лариси Рац із своїм дитям проживають неподалік потоку Ірва

Потік Ірва став червоним від сорому за людську недбалість і тече він у Ікву, далі у Дніпро…

… Унікальне природне явище доводиться досить часто спостерігати родині Рац Лариси Василівни, яка зі своїм чоловіком Володимиром та малолітніми дітками живуть по вулиці Березина-115 у Кременці. Поблизу їхнього будинку, буквально у декількох метрах, протікає історичний потік Ірва. Останнім часом місцева влада так «подбала» про своїх мешканців та розвиток туризму в нашому краї, що зробили цей потік привабливим не лише для наших краян. Такого екологічного «дива» не знайдеш ніде у Європі. Тож охочих подивитися на потік Ірву, яка впадає в Ікву, оспівану Великим Кобзарем, буде чимало. Можливо, з усього світу помандрують до нас туристи, аби побачити, як потік якимось дивовижним чином змінює колір… від молочно-білого – до криваво-червоного.  Щораз при зміні кольору змінюються й «привабливі» аромати, які можуть стати поштовхом до розвитку туристичної галузі. Уявіть собі, як поповниться місцевий бюджет, коли кожен турист, охочий подивитися на таке природне «чудо», створене за сприянням місцевих чиновників, залишить хоча б по одному євро?! Тоді й на очисні споруди не треба буде коштів витрачати: навіщо ж таку унікальну перлину з чудотворним біло-червоним кольороподілом нищити. Та й місцеві жителі від такої турботи районної влади просто у захопленні. Наші краяни із ближнього до Кременця села Сапанів також «пишаються» таким досягненням цивілізації.
- З року в рік ситуація погіршується,- розповідає житель вулиці Березина у Кременці Володимир Рац, - і цьогоріч вона стала критичною. Бо стоки з молокозаводу та забійні худоби одного з місцевих підприємців, каналізаційні стоки міста – все це тече в Ікву без будь-якого очищення. Це є причиною страшного смороду, який не дає дихати навіть у будинку. А нещодавній прорив труби між КНС-3 та очисними спорудами призвів до витоку нечистот у поля… 
 З такими ж «захоплюючими» листами звертались до владних структур жителі Сапанова, а не так давно розглядали й звернення Рівненської обласної ради.  У жовтні минулого року з цього приводу голова  Кременецької райради Андрій Гуславський навіть провів чергову нараду, на якій він високопарно заявив про те, що в силу своєї трудової діяльності мав можливість з 1994 року детально вивчити роботу очисних споруд у Кременці. Були й часи, коли поставало питання про закриття очисних споруд. Та за останні роки чимало зроблено і якість стоків покращилася… У цю ж дудку заграв і заступник голови Кременецької РДА Григорій Галькевич, бо, спілкуючись із сільськими депутатами Сапанова, він отримав інформацію, що неприємного запаху вже немає. І це свідчить, за його ж словами, що активний процес розпочався і дає певні результати… З того часу минуло півроку, і тепер завдяки такому покращенню ми й маємо результат, гідний гордості за турботу влади у вигляді озерця з нечистот на людських городах, чудо-річечкою з двохколірним відтінком і «прекрасним ароматом», на який потягнуться до нас туристи. Ось тільки місцевим жителям від такої турботи не легше. За результатами обстежень санітарної служби, воду можна вживати лише після кип’ятіння, сморід від стоків не лише неприємний для людини, а є результатом розвитку бактерій, які можуть стати причиною інфекційних захворювань мешканців. Проте, ситуація з очисними спорудами у Кременці лише зовні ніби не викликає стурбованості, особливо у чиновників. Але затягування проблеми, не означає її вирішення. Кременецькі очисні споруди, збудовані ще у 1983 році, перебувають в аварійному стані. Із трьох технологічних процесів біологічної очистки стоків до недавнього часу функціонувала лише механічна очистка води, якщо це можна назвати очищенням… На сьогодні заходи, проведені КП « Міськводгосп» власними силами, належного ефекту не дають. У результаті маємо те, що маємо – стічні води червоно-білих відтінків через Ірву стікають у Ікву, а далі у Дніпро…
Так і живемо, п’ємо воду, дихаємо смородом і чуємо браваду з уст місцевих чиновників… Можливо, хтось із кандидатів до Верховної Ради зверне увагу на цю давню проблему галицько-волинського регіону і вкладе кошти у капітальний ремонт очисних споруд у Кременці?
Володимир Левко,
журналіст