Життєві історії

ДВІ НАТУРНИЦІ

1. У вітальні

– Давай, Андрію, ще по одненькій, – мовив сам до себе художник і хлюпнув у чарку віскі. – Таким не часто випа­дає смакувати. Хоча, правду кажучи, наша горілочка наба­гато ліпша. Але дарованому коневі в зуби не заглядають...

Андрій розкошував сам за столом, заставленим сиром, ковбасою, рибою, печивом, помаранчами та іншими фрук­тами й увінчаним великою пляшкою віскі. Зі спальні доли­нали голоси, та до них не прислухався. Нецікаво. Що мо­жуть говорити двоє, котрим він щойно позичив цю кімна­ту для любовних утіх. А натомість отримав ось ці наїдки й питво і можливість розбурхати притлумлену хронічним безгрошів’ям художню уяву. Із неї виринали нестворені, але продумані до деталей картини, на них оживали козаки та обличчя друзів, барвистилися краєвиди й натюрморти...

Йому було добре. Не хотілося думати ні про дружи­ну, котра вже сьомий рік в Італії і хтозна, чи повернеть­ся сюди, бо переказували, що живе там із синьйором, ні про дітей, які, завівши власні сім’ї, навідувалися до бать­ка тільки на великі свята. Тішився, що має харчів на кіль­ка днів, упродовж яких можна не сушити собі голову тяж­кими роздумами, коли ж хтось нарешті купить його кар­тину...

Раптом у двері подзвонили. Раз, вдруге, втретє. Напо­легливо. Андрій стрепенувся, струснув головою, розганя­ючи алкогольний туман, і зачовгав витоптаними тапочками по давно не митій підлозі у коридор.

– Хто там?

Він не чекав нікого, та й будь-чий візит саме тепер, коли в спальні його давній друг вигепкував із своєю новою пасі­єю, був небажаний.

– Із “Водоканалу”, – озвався жіночий голос. – Лічиль­ники звіряємо.

Довелося впустити. Точніше, відхилитися, бо миловид­на молодичка років сорока влетіла у квартиру, як торпеда.

– Де вони?

– Як де, – здивувавсь. – Там, де в усіх. Один у кухні, а інший – у туалеті. Прошу дуже, дивіться, звіряйте.

– Не грайте вар’ята! – несподівано зло гаркнула незна­йомка. – Я не про лічильники.

– А про що? – ще раз струсонув головою Андрій і спро­бував пригладити довгі патли та витерти вуса: все-таки за­йшла дама, хоча й розсерджена.

– Де мій Олександр і його... – на мить запнулася, до­бираючи слово. Зупинилася на м’якшому: – І його лярва.

Андрій ще не придумав, що відповісти, як енергійна мо­лодичка метнулася до дверей спальні:

– Та що це я в спільника запитую?! Вони, голубчики, звичайно ж, у спальні, де ж їм іще бути...

Сіпнула за ручку, заклацала нею. Марно. Двері були зачинені з середини.

Андрій полегшено зітхнув і витер із чола краплі холод­ного поту. Повернувшись до столу, налив собі чарку ві­скі, залпом випив. Згадав улюблену приказку містечково­го бомонду: “Ніщо так не допомагає активізувати думку в скрутну хвилину, як алкоголь”.

Повернувся до дами, котра не відходила від дверей до спальні.

– Ви не бажаєте розділити зі мною трапезу? – запропо­нував.

– Ні! – відрубала непрохана гостя. – Єдине, чого я за­раз бажаю, – це набити морду своєму Олександрові. Та його отій...

Віскі дало бажаний результат, і в голові Андрія блим­нув рятівний промінчик:

– Але ж там нема ніякого Олександра. У спальні пе­реодягається моя натурниця. Он мольберт, бачите? За­раз вона позуватиме... Картина називатиметься “Ранок над ставом”...

– Не вішайте мені лапшу на вуха. Я вистежила солод­ку парочку, бачила, як ці голубочки зайшли у ваш під’їзд.

– Стривайте, стривайте, дамочко... – посміливішав од випитого художник. – Ви щойно сказали: “У ваш під’їзд”. Але ж у нашому під’їзді – двадцять квартир. І моя – на останньому, п’ятому поверсі. Чому ви вирішили, що...

Молодичка не дала договорити:

– Усі інші помешкання я вже обійшла. Там удома або діти, або старі. Тільки тут, у вас, ті безсовісні могли звити собі кубло розпусти. Та й цей стіл підтверджує...

– Що підтверджує? – тягнув час господар, метикуючи, як діяти далі.

– Підказує, що мій сизокрилий, якого біс під ребро штрикає, розплатився з вами ось цими бухлом і хавчиком, а сам пішов до спальні гарцювати з отією... Думає, як об­садив мене дітьми, то я вже з хати не вийду? Ні, зараз на­товчу їм обом пики, повириваю тій лахудрі волосся, бо в мого вже нема що виривати!..

2. У спальні

Почувши крізь двері ті слова дружини, Олександр ма­шинально провів рукою по лисині: виривати й справді не було що. Біляве волосся Емми в’юнилося на подушці. 

– Що зараз буде? – прошепотіла у вухо Олександрові.

– Не знаю, – чесно відповів той. – Але одягнутися, ма­буть, треба якнайшвидше. Тихенько.

Обоє завовтузились, як миші в кублі, стараючись не ви­дати себе звуками.

3. У вітальні

– Навіщо ви будете виривати волосся невинній люди­ні? – ще раз ковтнувши віскі, Андрій відчув, що спокійні­шає. – Я ж вам сказав: там, у спальні, – моя натурниця.

– То хай відчинить двері! – рішуче притупнула ногою молодичка.

– А ви у такій ситуації відчинили б? – потягнувся за си­гаретою Андрій. – Бідова студентка, підробляє в мене... Правда, я й сам, як бачите з обстановки у квартирі, не з багатих, але ділюся, чим можу, – смачно затягнувся до­рогою цигаркою, з тих, що приніс Олександр. – Розуміє­те, митець не може не творити, шановна пані... До речі, не знаю, як вас звати...

– Лідія, але це не має жодного значення для нашої си­туації, – голос жінки дещо полагіднішав.

– Як це не має? – аж підстрибнув художник, щось про­крутивши у голові. Ледь похитуючись, підійшов до сте­лажа з книжками, витягнув “Словник імен”, здмухнув із нього пилюку й розгорнув на потрібній сторінці. – Ось по­слухайте. Ім’я Лідія походить від назви стародавньої дер­жави на заході Малої Азії. Там проживали племена лідій­ців... Так-так-так... Була незалежною державою... Потім її захопили перси... Опісля – під владою Олександра Маке­донського.

– Олександра?! – згадавши своє, зойкнула молодичка і знову затарбала за ручку на дверях спальні.

– Послухайте далі, – всміхнувсь Андрій, не випускаю­чи словника з рук. – Людина з іменем Лідія від дитинства дуже допитлива. Вона обов’язково хоче все почути і все побачити... – зиркнув на жінку, ніби переконуючись, що вона симпатична. – Може, все-таки присядете?

Мить подумавши, молодичка підійшла до столу.

Андрій, зірвавшись із місця, з поклоном підсунув стільця.

– Коли я був ще студентом у Львові, ми дуже любили вино “Лідія”. Досі пам’ятаю його смак... Солодке, із за­пахом винограду. І мрії після нього солодкі. На жаль, не можу запропонувати вам “Лідії”, але прошу: не відмовляй­теся від віскі. Навіть моя юна натурниця дозволила собі кілька крапель. Пляшка майже двісті гривень вартує...

– Майже двісті гривень? – перепитала жінка. – Добре, налийте трішки, щоб знала, на яку отруту люди гроші ви­кидають...

– Отруту? – вдавано образивсь Андрій. – Це ж справ­жнє, марочне...

Зробивши кілька ковточків, Лідія підкреслено скриви­лась, але промовчала.

– Закусуйте, будь ласка, – подав тарілку і виделку Ан­дрій. – А я тим часом прочитаю те, що вам приємно буде почути...

4. У спальні

– Він тягне час, – прошепотів Еммі Олександр. – А ми мусимо щось придумати для власного порятунку...

– А що, що можна придумати? – очі білявки налили­ся сльозами. – Ти ще якось виплутаєшся, а я... Мені – га­плик. Треба ж такому трапитися: дружина начальника від­ділу податкової застукала свого законного чоловіка з його підлеглою у робочий час на знятій за провізію, алкоголь і цигарки квартиру... Я вже бачу цю фразу в газетах, чую по радіо, телебаченню. І фото нас обох бачу.

– У тебе бурхлива фантазія, – Олександр обняв Емму за плечі. Вона тремтіла.

– Ні, це в тебе нема фантазії. Ти не можеш придума­ти, як нам виплутатися. Та що тобі? У тебе скрізь зв’язки, тебе навіть із роботи не виженуть. А якщо й попруть, то друзі наступного ж дня прилаштують на інше тепленьке місце. Ще й підхвалюватимуть тебе, що на тридцять років молодшу зняв. Дружина покричить-пошумить і вибачить. У вас же четверо дітей, а вона за тобою – як у Бога за пазу­хою. А мене що чекає? Ганьба і безробіття. Хто мене візьме на роботу з такою репутацією?!. Моя бідна мама не пере­живе того, що її доня так вляпалася, – схлипнула Емма.

Олександр поклав їй пальця на губи, мовляв, тихіше, але вона враз відкинула його руку.

– Я вже придумала! І ти допоможеш мені. Зараз скрути­мо всі простирадла, зв’яжемо їх, доточимо рушниками, Ан­дрієвим одягом та ще чимось, що знайдемо тут, – і я спу­щуся через вікно.

– Ти збожеволіла, Еммо! Це ж п’ятий поверх. Оте щось не витримає, розв’яжеться чи обірветься, гримнеш на зем­лю – тоді точно в газетах напишуть. І по телевізору пока­жуть –розпластане тіло на квітнику. Смерть на тлі краси...

– Я легенька, п’ятдесят кілограмів, ти ж знаєш. Головне – щоби твоя Ліда мене тут не застала. А ти вже якось ви­крутишся, – зірвала з ліжка простирадло. – Пошукай ще у шафі, діставай усе, що може пригодитися.

– Будуть мати на що дивитися сусіди і з цього, і з су­сідніх будинків, – схопив Емму за руку Олександр. – Ін­спектор податкової – і раптом альпіністка на простирадлах та рушниках...

(Далі буде)

Богдан Мельничук,

Тернопіль