Жнива на завершенні

Жнива на завершенні

«Агро-Експрес-Сервіс» з великим хлібом

…Цьогоріч погода не була милостива до трударів сільського господарства, тож хлібороби відомої на Галичині та Волині фірми «Агро-Експрес-Сервіс» використовують кожну погожу днину. У такий відповідальний період жниварі працюють без вихідних, кожен сонячний день тут на вагу золота, бо ж справді виливається золотистим зерном у загальний ужинок України.

- Сьогодні велике свято – День Преображення Господнього – і ми всі сподіваємось на допомогу Спаса у зборі врожаю, - розповідає директор дільниці №6 Микола Вегера. - Ми намагаємось спрямувати усі свої сили і техніку, аби оперативно зібрати залишки зернових культур. Тому працюємо без перерви, використовуючи кожну хвилину, адже за прогнозами синоптиків через день знову почнуться дощі.  Тому саме у цей відповідальний період мусимо працювати злагоджено та оперативно.

Коли ми разом із агрономом Миколою Миколишиним виїхали в поле неподалік Лопушного, що на Кременеччині, нас зустріли механізатори, які вправно завершували косовицю і відвантажували зерно у потужні вантажівки. Того ж ранку на поле виїхав і заступник генерального директора підприємства з питань рослинництва Олег Чалик.   Нагадаємо, що «Агро-експрес-Сервіс» - це господарство, у якому по-особливому ставляться до землі-матінки. Невипадково тут щороку нарощують врожаї, а одним із чинників прогресу є тісна співпраця із науково-дослідними  установами, зокрема із Новаційним центром Львівського національного аграрного університету. До речі, наукові досліди проводять безпосередньо на теренах підприємства «Агро-Експрес-Сервіс». Тому у господарстві добре знають потенціал кожного поля, вчасно проводять розкислення грунтів та сівозміни. Особливу увагу керівники  підприємства приділяють відносинам з пайовиками, які одержують орендну плату  одну з найвищих у Галицько-Волинському регіоні.  

 

Основним натхненником у досягненні трудових здобутків підприємства є генеральний директор «Агро-Експрес-Сервісу» Сергій Степанович Костючко, людина вольова і цілеспрямована, самовіддана і жертовна. Не випадково на рахунку цього підприємства сотні масштабних благодійних проектів у галузі освіти, медицини та на духовній ниві. Цю допомогу відчули у різних регіонах, де працює «Агро-Експрес-Сервіс». Зокрема, на Рівненщині, у Кременецькому районі Тернопілля, Горохівському районі Волинської області. Благодійність завжди була одним із основних напрямків діяльності підприємства, адже в основі життєвої філософії його керівника є шляхетні принципи – поділитись із ближнім, допомогти при потребі у біді, розділити радість… Для прикладу наведемо той факт, що у регіоні, де ми робили репортаж із поля, люди отримали на потреби шкіл, медичних та духовних закладів понад 47 тис.грн.: відчутну допомогу отримали установи на території Ридомильської, Розтоцької, Лопушнянської, Башуківської сільських рад.    

Як розповідає Сергій Костючко: «Загалом в «Агро-Експрес-Сервісі» прийнято мислити про роботу, спираючись на два життєві постулати: по-перше - на вчорашній досвід, по-друге - на завтрашній рубіж, який має бути на порядок вищий від учорашнього досвіду. Слава Богу, на даному шляху нам вдається прогресувати. І нинішній рік у цьому сенсі не виняток. Але, зрозуміло, самі собою успіхи не приходять. Їхні складові – це і сучасні технології, і висока організація виробничого процесу, і величезна самовіддача, відповідальність та працелюбність усього нашого більше як півтисячного колективу.»        

Саме так і працює «Агро-Експрес-Сервіс»: цьогоріч вдалося значно розшити посівні площі за рахунок оренди земель на території Розтоцької сільської ради, що на Кременеччині. Усього в цьому районі відведено під зернові культури понад 2370 гектарів, кожен з яких видав понад 55 центнерів високоякісного зерна пшениці. У результаті всі пайовики отримали плату за оренду землі, яка значно більша від суми, сплаченої попередниками цього підприємства. Окрім того «Агро-Експрес-Сервіс» почав втілювати проект з вирощення високопродуктивних порід ВРХ німецької селекції. Про це ми ще повідомимо наших читачів у подальших публікаціях…

Зрозуміло, що успіхи, яких досягли трудівники підприємства стали реальними завдяки чіткій організації праці, високому рівню дисципліни, працездатності його керівників. Невипадково, за проявлену трудову звитягу генерального директора «Агро-Експрес-Сервісу» Сергія Костючко нагороджено орденом «За заслуги» - ІІІ ступеня, він же є кавалером орденів Нестора Літописця та Рівноапостольного князя Володимира, а минулоріч за результатами трудової діяльності Міністерство аграрної політики України та Комітет Верховної Ради України  з питань аграрної політики та земельних відносин визнали Сергія Костючка та очолюваний ним колектив «Агро-Експрес-Сервіс» переможцем у номінації «Лідер галузі». Днями нам стало відомо, що Сергій Степанович Костючко зареєстрований кандидатом у депутати до Верховної Ради України по одномандатному виборчому округу №154. Він іде у Народні депутати, аби створити умови для розвитку таких підприємств, як «Агро-Експрес-Сервіс», сприяти прийняттю таких законів, які б гарантували права і свободи кожного громадянина, забезпечили економічне зміцнення нашої держави загалом…    

На жнивному полі побував Віктор Хмілецький        

Злодій у злодія палицю вкрав?! або дещо про політичну гризню

Вам траплялось випадково взяти в руки лайно?.. Тоді Ви мене зрозумієте…

Ото підхожу до оселі, а під дверима, так собі ненав’язливо, газета. Та чи мало їх зараз у виборчий період? Хай собі…, але кинувся в очі стиль друку у червоно-коричневих тонах. Якась «високоінтелектуальна» пика у вишиванці з мегафоном і кулаком. Кричущі заголовки із знаками оклику і, головне, щось до болю знайоме у назві самої газетки – «Рух за визволення Тернопільщини від політичних чужинців». Та основне не в назві, а в тому, так би мовити, логотипі у вигляді білої спіралі між словами «рух»і «за». От дають хлопці! І тільки розгорнувши агітку, побачив у тій меншеньку – звернення народного депутата України Ореста Муца до земляків. От тепер згадалося! Подібну «блямбу» він використовував у назві газети «Репортер», де замість букви «о» була мішень, подібна до отої спіралі (один із засобів привернення пересічного читача). Ну і навіщо великий розум, аби здогадатися, яке відношення до газетки може мати депутат Верховної Ради від Партії регіонів  - запам’ятайте це! - Орест Муц.

Але то ще таке… Має право агітувати за себе - то хай агітує. Тільки в тій газетці не агітація. Там тільки натяки на те, що Муц десь тут присутній. Так колись «маскувались» серед людей горе-менти. Одягали макінтош, капелюх, але штани залишали з однострою - сині з червоними рантами. І це ще терпиме, та от почав читати і здригнувся від відер лайна, яке можна на когось зібрати і вихлюпнути на голову. Сам стиль газети - нагнітання страхів. Якийсь Фіялка лякає, що зникне з мапи Тернопільська область. Другий – Гутор - чомусь цитує Крупську про море крові і до того притягує, як кажуть люди, - одну штуку до бороди – дружину губернатора, хоча найбільший її гріх спільне ім’я з першою комун- леді. Ще якийсь Сливка (чи не той часом, що колись підігрівав релігійну ворожнечу в ОДА?) раптом закликає церкву бути осторонь політики. Але чому він не «виступав»  проти появи на майдані Філарета (УПЦ КП) і Мефодія (УАПЦ)? Та чим далі в ліс - тим лютіші партизани. Ціла сторінка присвячена відповідям різних інстанцій на депутатські запити про те, що інший кандидат у депутати, такий собі Клименко, не вкладав власні гроші у будівництво доріг на Кременеччині. Розписані програми, за якими це робилося, хто і як за це відповідав. Ну то й що?

Звичайно, питання до пана Клименка є. Якщо використані не власні кошти, то чиї?

Якщо державні, то чи не пов’язане це з кумівством кандидата з очільником «Укравтодору»? Якщо пов’язано, то з яких областей на користь Кременеччини знято кошти? А від так, чи це не є сприянням держслужбовця приватній особі, тобто корупційними діями?

Тут Клименкові однопартієць дає під дих. Та цього замало. Пристрасті треба посилювати. От Вам і розворот про Луганські копанки і «Вову Луганського», хоча не зовсім доходить, які стосунки мав той «Вова» до копанок. Онде ще регіонала Ландика приплели. Ну цей, зрозуміло, такий же опальний, як і наш, і так само готовий зубами гризти за своє. Але читачу має ставати ще страшніше. Ось уже звідкись інформація, що трупи шахтарів переодягали і оформляли як жертв ДТП. Вірю, не кляніться, але що  то має до Тернопільщини?! Колись пан Ющенко лякав, що всі будемо співати «Мурку», а тепер інший страшить, що будемо мати свої копанки. Тільки що з них добуватимемо? Проте страх є, тепер можна губернатора області зачепити за пиятики, машини і ДТП з трупом. Нехай трясеться, бо як «Вова», не дай Боже, програє вибори, то  помститься чорно. З тою помстою взагалі жах! Заступник голови Кременецької райради довго не протягне, а оті всі прихильники по інших районах - най си вже ховаються, з майном, дітьми, батьками, бо згинуть нізащо, як «Вові Луганському» настане клямка. Моторошно! Біда людям…

От саме тут на  пам’ять приходять рекетирські дев’яності. Пригадуєте? До власника кіоску, магазину чи кооперативу підходили молодики і починали дружньо і співчутливо розповідати, що фірму може хтось спалити, дітей викрасти і т.д. Якщо власник не візьме їх за «кришу». Не відчуваєте аналогії? А чому дивуватися, якщо всім відомо, на які кошти існував «Репортер» і з ким того часу водив дружбу його засновник. Змінилася шкіра, а нутро?!

Єдиним ноу-хау горе-газетки є слово «хрун», що, на думку авторів, означає запроданець і т.п. Та чисто по-журналістськи кидається в очі, що слівце фігурує майже у всіх статтях.   Тобто, автор всіх - одна людина. Ну не можуть різні люди писати однаково, та ще з таким надривом. Не здогадуєтесь: хто може бути? Ой не все гаразд у нього. От де про даровані машини написав, ціну їх вказав і тут же ще раз брехнув (не може інакше!), коли коло ціни в гривнях поставив значок долара. Розрахунок, що «лохи» проковтнуть? Але ж, якщо автор знав про хабарі у вигляді машин і не повідомляв про це правоохоронні органи, то він є співучасником злочину. А машини дарувалися майже рік тому. Правда, тоді фігуранти не були конкурентами.

Злочин є і в інших діях авторів агітки. Вони розповсюдили персональні дані на осіб без їх згоди, які нібито підтримують пана Клименка, а це дані про майно, адреси, наявність дітей і таке інше.

Чи усвідомлює підставний офіційний замовник брудної агітки пан Фіялка, яку кримінальну відповідальність він може понести?

Гримне грім - і головний підбурювач щезне. Отоді і взнаєте, хто дійсно хрун. Мудреці повчали: « Той, хто зрадив раз, зрадить двічі», але про те хай думає сам Фіялка і його колеги.

А от кандидату в народні обранці, народному депутату України від Партії регіонів, чиє звернення, як рояль у кущах, ненароком затесалося в газетку, пану Оресту Муцу, є ряд запитань. У передвиборчий період ми не маємо права щось стверджувати, а от запитати можемо. Тож скажіть і нам, виборцям:

- На які кошти в свій час існував «Репортер» і які стосунки були у Вас з бандюгом-комсомольцем «Маріною»?

- Коли на «плечах» регіоналів Ви пролізли у Парламент, чи знали про кримінальний сморід, що від них ішов?

- Чому стільки років мовчали про злочини регіоналів-чиновників?

- Які родинні чи інші стосунки є між Вами та колишнім головою Кременецької РДА, що зараз під слідством за хабар в особливо значних розмірах і за інші дії, пов’язані з перевищенням службових повноважень?

- Де Ви знаходились, коли «свободівці» виводили кременчан під «білий дім» з протестами проти можливого будівництва екологічно-небезпечного заводу з виробництва грибного міцелію? Чи, може, то не Ваші виборці?

- Чому не зверталися у прокуратуру з приводу незаконного переведення одних земель у категорію агропромислового використання? Чи не тому, що то були «свої»?

- Чи знали Ви, що відверті колишні бандити і торгівці наркотою поклали око на кременецький ринок і як особисто протидіяли цьому?

- Що конкретно Ви зробили як депутат ВР на своєму окрузі, в яких селах були, кому з людей і чим допомогли?

- Не здогадуєтесь, часом: хто справжній хрун?

І останнє чисто професійне запитання, колишньому «колезі» по перу:

- Чи чули Ви коли-небудь про журналістську етику? Чи, може, жадоба панувати за всяку ціну затьмарила Вам усе?

Проте в народі є така говірка - «свинячий голос».  Це коли свинюці вже запхали ножа, а вона ще верещить. Щоб так, Боже боронь, не сталося і коло Вас. Бо не відомо, наскільки щось втратять Хоптяни, Клименки і іже з ними, хоча дійсно треба, щоб відповіли і нам, але в даному разі з отою «газеткою» втрачає порядність і повагу її ідейний надихач, а не якийсь там Фіялка з мегафоном. Доходить до Вас, про що я? І навіщо він також Вам? А з рештою, яка мені різниця, як з мене будуть дерти шкіру – під «Мурку», під «Калинку-малинку», чи під «Сім-сорок». Її все одно будуть дерти, навіть задобрюючи нас перед виборами різними фондами, лякаючи бандитизмом і корупцією, закликаючи до боротьби з чужинцями. Потім вирахують все. Ось про це пам’ятайте, любі читачі. Весь час пам’ятайте!

            

Консультує юрист

Ірина

Доброго дня. Підскажіть, будь ласка, можна уникнути розподілу майна, що було придбане в шлюбі, але фактично придбане за рахунок однієї зі сторін, так як фактично пара сумісно не проживала, вела роздільний бюджет, що можна підтвердити на підставі доказів свідків. Крім того, джерелом походження даного майна були кошти від реалізації автомобіля, який був придбаний до моменту входження в шлюб.

Доброго дня, пані Ірино!

Таке майно не ділиться, а залишаеться тому із подружжя, кому воно належало на праві приватної власності, так як згідно пункту 3 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Крім того, частиною 6 вищевказаної статті передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

З повагою і найкращими побажаннями,

юрист, член національної спілки Роман Руснак

Лицарі духу українського

ВИДАТНИЙ МИТЕЦЬ СЛОВА

           Із Кременцем, цим чудовим і неповторним краєм, пов’язано народження чи перебування багатьох громадських діячів та письменників.

Трагічна доля випала на життєвому шляху талановитому поетові Івану Федоровичу Гнатюку. Про його життя можна написати роман, який не піддається якомусь одному жанру. Тут будуть і драма, і детектив, і лірика… А за всім цим – незмірна любов поета до України, який все своє життя присвятив боротьбі за її Незалежність.

Народився Іван Федорович 27 липня 1929 року в с.Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразького району Тернопільської області) у бідній селянській сім ї. Батько клав печі по довколишніх селах, а мати – ткала людям на замовлення полотно та рядна. Діти (а їх було четверо) теж змалечку заробляли собі на прожиток  власною працею.

Восени 1944 року батько майбутнього письменника був мобілізований до Радянського війська і в останній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми. Прагнення до знань ще змалечку заполонили душу хлопця. Тому після закінчення сільської школи Іван Федорович вступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в’язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Але і там йому не пощастило пробитися «в люди».  За три тижні, 27 грудня 1948 року,  новим арештом прямо в училищі була поставлена крапка в його юності.  Поета засудили на 25 років.

Довгі роки він поневірявся на Колимі, де втратив здоров’я. Навіть важко хворим він брався за перо. Саме творчість додавала йому сили боротися із важкою недугою.

 Після 1956 року повернувся на Україну. Поселився у Бориславі. На той час був уже одружений. У сім’ї підростало двоє дітей (донька  1957 р.н. та син – 1959 р.н.).

За час творчості з-під його пера вийшли такі збірки поезій: «Поговіння» (1965), «Калина» (1966), «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), «Барельєфи пам’яті» (1977), «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987), книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989), «Нове літочислення» (1990), «Стежки-дороги» (1998) – саме за цю прозову книжку спогадів про своє життя поету присудили національну премію ім. Тараса Шевченка.

Протягом багатьох років творчістю Івана Федоровича цікавився та досліджував її провідний науковий співробітник Кременецького краєзнавчого музею Гаврило Іванович Чернихівський. Він довгий час листувався з поетом. Саме в своїй книзі «Портрети пером» ч.3 детально висвітлює життєвий і творчий шлях прозаїка. Г.І.Чернихівський неодноразово запрошував Івана Федоровича відвідати Кременеччину та зустрітися з її жителями.

 Перша зустріч відбулася у краєзнавчому музеї влітку 1989 року. У 2009 році з нагоди 60-річчя від дня народження в музеї було організовано виставку документів та матеріалів про життя і творчість письменника.

Останній приїзд Івана Федоровича Гнатюка до Кременця припав на середину вересня 1999 року. Насамперед його цікавило, що на той час було у приміщенні педучилища, де він навчався в 1946-1948 рр. (Г.Чернихівський «Портрети пером» к- 3).

У 2004 році прозаїку виповнилося 75 років. Менше ніж за рік, на 76 році життя, а саме 5 травня 2005 року його не стало.

У пам’яті кременчан Іван Гнатюк залишився видатною особистістю. З нагоди 80-річчя від дня народження поета та Дня Незалежності України на приміщенні Кременецького ліцею ім.Уласа Самчука було відкрито пам’ятну дошку.

Плин часу – невблаганний. Наш народ пройшов великі випробування, але ми віримо, що його майбутнє буде щасливим. І хоч  в поезії Івана Гнатюка багато трагізму, вона сповнена  оптимізму. Твори письменника актуальні й сьогодні, вони вчать нас найголовнішого: віри, любові, здатності до самопожертви. Слова поета - наче заповіт нащадкам бути борцями за правду на землі, любити свій народ, любити Україну, яка живе у серці кожного з нас.

Тетяна Соловей-Горголь,

науковий працівник

Кременецького краєзнавчого музею

Михайло ГОЛОВКО

Михайло ГОЛОВКО народився 3 травня 1983 року в селі Токи Підволочиського району Тернопільської області, з якого походить його мати, Головко (Яроцька) Галина Русланівна. У цьому мальовничому краї проживав до 10 років. Ще змалку цікавився історією України. Цьому сприяла історія місцевості. Зовсім недалеко від домівки Михайла виднілися руїни замку XVI століття, героїчно взятого козаками у часи Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

З особливою зацікавленістю Михайло Головко слухав історії про Українську Повстанську Армію, адже чимало його родичів воювали у її лавах за волю нашої країни. Зокрема, рідний брат бабусі Михайла, Євген Борецький, був вояком УПА і вижив після важкого поранення, яке отримав під час одного з каральних рейдів енкаведистів. Від нього Михайло чув багато розповідей про запеклі бої повстанців з окупантами.

Нині, виступаючи за державне визнання ОУН-УПА, Михайло захищає те, що є частиною його особистої історії. Українські герої мають бути вшановані, а молоді українці повинні вивчати правдиву історію національно-визвольної боротьби.

Батько Михайла, Головко Йосиф Богданович, родом із села Рожиськ Підволочиського району. Брав активну участь у подіях українського національного відродження 1980–1990-х років на теренах Тернопілля.

Як і мільйони українських сімей, батьки Михайла шукали можливості поліпшити життя для своїх дітей, заробляючи гроші за кордоном. Коли батьки були на чужині, чотирнадцятирічний Михайло залишився з молодшими братом та сестрою, взявши на себе важку роль голови сім’ї. На той час припадає період формування у нього лідерських якостей.

У 2000 році Михайло завершив навчання у загальноосвітній школі №9 м.Тернополя та вступив до Тернопільської академії народного господарства (тепер ТНЕУ). Під час навчання в академії брав активну участь у політичних акціях, зокрема “Україна без Кучми”. У 2005 році з відзнакою закінчив навчання за спеціальністю “Міжнародна економіка”, а у 2011-му аспірантуру в Тернопільському технічному університеті ім. Івана Пулюя на кафедрі “Маркетинг на виробництві”. У 2012 році здобув диплом за спеціальністю “Правознавство” у Київській міжрегіональній академії управління персоналом.

У 2002 році Михайлові довелося відчути на власному досвіді гіркоту заробітчанського хліба, перебуваючи у Німеччині та Італії на заробітках. Спілкуючись з українськими заробітчанами, він запитував себе: чому ми, працелюбний народ, живучи у багатій країні в центрі Європи, працюємо за копійки по всьому світу? Михайло, як і мільйони українців, не міг знайти потрібної відповіді на це запитання, тому вирішив повернутися в Україну, зайнятися громадською діяльністю і долучитися до політичної боротьби.

Повернувшись на рідну землю, у 2002 р. Михайло вступив до лав ВО “Свобода”. У 2005 році очолив Тернопільську міську організацію, а в 2011 р. – став заступником голови Тернопільської обласної організації ВО “Свобода”.

У 2006 році Михайло Головко обраний депутатом Тернопільської міської ради від ВО “Свобода”. Багаторазово визнаний громадськістю та журналістами одним з найактивніших депутатів. Серед його здобутків – важливі місцеві ініціативи, соціальні проекти, спрямовані на підтримку молоді, спорту, ветеранів ОУН-УПА, розвитку територіальних громад у різноманітних сферах суспільного життя.

У 2010 році на чергових виборах до Тернопільської міської ради громада міста вдруге обрала Михайла Головка депутатом. Він отримав найбільшу підтримку серед усіх мажоритарних округів міста. За останні роки Михайло Головко був автором низки важливих ухвал, які згодом були поширені по всій Україні: “Про заборону нічної торгівлі алкоголем у місті Тернополі”, “Про заборону розміщення на вулицях міста гральних автоматів”, “Про заборону продажу пива у паркових зонах міста та тютюнопаління у громадських місцях”.

Михайло Головко є головою обласної громадської організації “Твереза Тернопільщина”, активно займається спортом, веде та пропагує здоровий спосіб життя. Обраний головою Тернопільської обласної громадської організації “Захист рідної землі”, а також головою штабу “Захист української мови” на Тернопільщині.

Одружений, разом з дружиною Мар’яною виховує сина Гордія. Життєве кредо: «Шляхетність! Мудрість! Мужність! Шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, мужнього не залякаєш!».

Забуті герої

Афанасій Крижанівський: людина, котра могла змінити

хід історії України

(СТОРІНКИ НАРИСУ)

             В Австрії – головним чином в таборах у  Франштадті та Йозеншталті – була сформована так звана Сіра дивізія (або корпус сірожупанників), який входив до складу Синьожупанної дивізії. Свої назви вони отримали через колір обмундирування: частина уніформ була сірого кольору, інша – синього. За розповіддю Афанасія Крижанівського, який також потрапив у ці війська,  дивізія була оснащена найкращою у світі артилерією австрійського виробництва, французькими танками, стрілецька зброя була виробництва французької фірми «Пежо». (Навіть французи не могли собі дозволити забезпечити цією зброєю свою армію через її високу вартість!). Ця дивізія була стовідсотково матеріально забезпечена – продовольством і усім необхідним для тилу. А. Крижанівський стверджував, що цей військовий проект фінансував український мільярдер, колишній цукрозаводчик, меценат Терещенко.

      Остаточне формування згаданої дивізії відбулося у Володимир-Волинському. Коли війська під керівництвом начальника штабу сотника О. Пилипенка рухались з Австрії у згаданому напрямку, на теренах Польщі дорогу дивізії перегородили війська Ю.Пілсудського. На той час  Афанасій Крижанівський, який очолював сотню (це була військова розвідка, в яку входили лише добровольці), прийняв бій. Пілсудський, бачачи, що перед ним добре вимуштруване військо, підняв білий прапор. Відбулися переговори, в яких брав участь і Крижанівський. Пілсудський пропустив дивізію через територію Польщі, яка купувала в населення провізію за золоті, а не грабувала.

               В середині березня 1918 року Сіра дивізія підійшла до Києва і зупинилась неподалік. Була створена делегація військових до чинного уряду з пропозицією  надання  допомоги Україні в боротьбі з більшовиками. Президент УНР М. Грушевський, на превеликий жаль, відхилив цю пропозицію, мотивуючи тим, що уряд підписав договір з Радою народних комісарів і Ульяновим (Леніним), за якою Україна мала право утримувати військо чисельністю не більше п’яти тисяч. В. Винниченко, з яким зустріч відбулася окремо, заявив, що їх уряд має добрі стосунки з соціалістами і порушувати їх не збирається.

          У Києві в цей час панувало неймовірне національне піднесення: народ ходив у вишиванках, усюди були розміщені портрети М. Грушевського, на які мало що не молилися. Народ йшов мобілізуватися, а його розпускали. За наказом президента УНР було розстріляно полковника Балбачана за те, що на кордоні з Росією той поставив військо, тобто організував прикордонну заставу. Зрозуміло, що за такої політики Центральної Ради застосування Сірій дивізії на Україні не знайшлося. По суті, в ті часи й з’явилась фраза «центральна зрада».

        По дорозі з невдалих переговорів до місця розташування дивізії начальник штабу О.Пилипенко застрілився. В обстановці, що склалася, військові вимагали, щоб Афанасій Крижанівський взяв командування Сірою дивізією на себе. Далі планувалося взяти М. Грушевського під домашній арешт, а владу віддати до рук військових. На цей час Афанасію було не повні двадцять два. Основна причина його відмови полягала в тому, що він не міг переступити через особисте знайомство з М. Грушевським – той був вхожий у їхню родину. На той час М. Грушевський був майже богом. («Проти такого «бозі» мій тато не пішов,» - так прокоментував цю ситуацію син Крижанівського - Добриня Афанасійович.) Проте, усе своє подальше життя А. Крижанівський картав себе за це. Він був переконаний, що народ зробив неправильний вибір – натомість інтелігенції ставку потрібно було зробити на  військових. Сіра дивізія мала бути розформованою. Проте її роззброїли німці напередодні гетьманського перевороту (29.04.1918р.). Але ще перед цією подією Афанасій Афанасійович забрав свою сотню і пішов по тилах. З’явилися вони у Шепетівці – воювали з червоними, здійснили напад на штаб…

       При відступі Директорії Петлюри з Києва до Кам’янець-Подільського найблищою силою, єдиним військовим боєздатним підрозділом виявилась сотня А. Крижанівського, яка добровільно приєдналась до військ С. Петлюри, проте йому не підпорядковувалась. На прохання С. Петлюри, який очолював на той час уряд, Крижанівський прикрив його відступ. Разом із урядом евакуювався і Український Національний університет, очолюваний професором І. Огієнком, з яким А. Крижанівський був знайомий особисто.

       У цей час більшовики на Кам’янець-Подільський направили бронепоїзд. Це були каральні війська, добре озброєні гарматами та кулеметами. Сотня Крижанівського повинна була затримати на якийсь час це військо і дати змогу евакуюватись уряду і вивезти Український Національний університет. («Затримай бронепоїзд і ти – полковник ! – благав С. Петлюра). Крижанівський своїми силами замінував міст, по якому мав проходити бронепоїзд. Проте той до мосту не дійшов – червоні, мабуть,  були проінформовані про замінування. Поїзд зупинився в полі, відбувся бій, який припинився через те, що сутеніло. За цей час вдалося заховати університет, а уряду Петлюри евакуюватись…

Нелегкою була подальша доля А. Крижанівського. Він пройшов через польські в’язниці, концтабір у Німеччині,  до кінця свого життя знаходився під «прицілом» НКВС.

В Почаєві, де Крижанівський проживав з 1930-х років, про нього складали легенди, вважали дивакуватим: часто взимку він ходив босоніж, в похилому віці підтягувався на турніку, неперевершено грав у шахи, мова його була пересипана філософськими та релігійними термінами, іронічними репліками, сусіди часто чули, як він розспівує оперні арії. А. Крижанівський багато читав. Це була серйозна література: Гегель, Кант, Толстой, Чехов, Шевченко, якого коли читав – неодмінно плакав. Намагався зрозуміти вчення Ісуса Христа, аналізував його життя та вчинки. Прагнув жити за Євангелієм, хоча священиків не любив. Мав різкий характер, не терпів хамства. Одягався Афанасій Афанасійович надто скромно. З обивателями тримався на відстані. Він міг безбідно жити за океаном, проте двічі від цього відмовився: «Моє коріння з української землі не вишкребуть жодними боронами!»  Вірним собі і своєму народові А.А. Крижанівський залишався до кінця своїх днів.

                                                                                                    Рита Квач – науковий працівник

Почаївського історико-художнього музею,

член НСЖУ

З поетичного зошита

  НІЧНИЙ ПОЛІТ

Над містом зосенілим ти летиш,
І  вічність зазира тобі у вічі …
Все огортає дивна тиша з тиш.

Палахкотять дерева, наче свічі.
Зника у хмарах змучене чоло,
Але польоту ти не припиняєш.
Бентегу днів узявши на крило,
У невідомість ночі поспішаєш.
Пливе по жилах небайдужа кров.

Вологий місяць світить й не зникає.
…Польотом серце платить за любов.
І лет отой, мабуть,ціни немає.

Свідомість

Стають складніші дні, але вони не гірші.
(Казати так тепер –  на себе брати гріх).
Про плин свого життя я мовлю чесно віршем,
Бо час оцей такий, коли бентежу всіх.
Всі мої буредні у Шумську неодмінні.
Узяла у свій нурт промінна тишина.
І вже не відпуска всіх зі своєї піни,
Бо випито вже жбан щоденного вина.
Беруть мене в полон і гіркота, й утіха.
Із ними йду крізь час, щоб промінь не зачах.
Зі мною – голос днів, сльозини й хаос сміху
Щоб я собою був й в безрадісних ночах.

Ігор ФАРИНА,

 м.Шумськ.