Один з винуватців трагедії чомусь став свідком.

     За багатьма викриттями газетярів, силові структури змушені заново проводити слідчі дії і призначати різноманітні експертизи, аби суди нарешті винесли справедливі вироки. Згідно таких публікацій, прокуратура відправляє судові справи на додаткові експертизи. Бувають випадки, що у судах, свідки стають винуватцями і справедливо всідаються на лаву підозрюваних, а невинно покараних, виправдовують. Прикро,що виправдання приходить не зразу, а через деякий час.

     Причиною чергового журналістського розслідування стала дорожня аварія, що трапилася на початку січня минулого року на автодорозі Львів-Тернопіль поблизу села Шопки, Перемишлянського району. З скупих повідомлень ДАІ було зазначено, що там зіткнулася вантажівка з легковиком. На місці ДТП загинула людина, ще одна отримала важкі травми. Через декілька днів Світлана померла у лікарні. Подружжя Олександр і Світлана Жовтанські передчасно пішли з життя. Саме вони мали намір відпочити у родичів під час Різдвяних свят. Сюди,на батьківщину свого батька, їхали з Ізмаїла. Зустріти їх на львівський залізничний вокзал приїхали родичі власною автівкою ВАЗ 2109, за кермо котрої попросили сісти Романа Петріва, так як він себе вважав досвідченим водієм.

    На узбіччі злощасного місця зіткнення машин, за рік часу вже встигли вирости трави і буряни, а також польові квіти, скроплені людською кров’ю. Вітри разом з дощами зробили свою справу, замели сліди  аварії. Тепер,про неї ніщо не нагадує. Натомість, доводиться ворушити спогади всіх очевидців і винуватців аварії , а також потерпілих, бо у судовому вироку по даній справі все списали на водія вантажівки Олексія Малетича, так би мовити,на нього повісили всіх псів. Багатодітному батькові й так не солодко було, а тепер і поготів.  Йому доводиться віддуватися за всіх.

     Принаймні, такий вирок суду задовольнив усіх, окрім самого засудженого далекобійника. Декілька років ув’язнення підірвуть не зовсім міцне його здоров’я, бо він має третю групу інвалідності. Разом з дружиною виховуює четверо неповнолітніх дітей. Звичайно, що Олексій Малетич не сам спричинив зіткнення. За його словами, водій легковика Роман Петрів також повинен солідарно нести відповідальність, але він фігурує у справі тільки свідком. Саме детальний аналіз дорожньої пригоди вимагає поспілкуватися з усіма її учасниками.

    Перш за все довелося два рази їхати до потерпілих на Одещину. Напрочуд, дочки загиблих Юлія і Олена не дуже привітно зустріли мене. Другий раз навіть не впустили до квартири. Прикро, що поспілкуватися з багатьма їх родичами, не вдалося. Два брата покійного Олександра виїхали на роботу до Росії. Зрозуміло, що за таких обставин, зустріч відбулася на нейтральній території у друзів, котрі їм допомагають не тільки словом але й фінансово. Юлія і Олена Жовтанські ображені. Їх можна зрозуміти, бо втрата батьків непоправна. Але ще й існують людські відносини. Життя продовжується невпинно і стрімко. Невідомо, з яких коловоротів доведеться вибиратися нам всім. Та найбільша людська цінність- вміти уважно вислухати і пробачити, а не жити з тягарем на душі все життя.

    Зразу, після авріїї, з  щирими покаянням і пропозицією допомогти, до них приїжджала дружина Олексія Малетича, а через декілька днів  і її брат священик. В Ізмаїлі родичів Олексія Малетича, не впустили навіть на поріг помешкання.Натомість, викликали наряд міліції, щоб настирливих гостей випровадити на Львівщину. Трохи згодом, дівчата почали скаржитися на те, що винуватці аварії Роман і Олексій, навіть  не просили пробачення. Та це зовсім неправда. Світлана Жовтанська майже десять днів лежала у лікарні. Стан її був надто важким. Олексій Малетич  намагався зв’язатися з родичами. Просив у слідчого номер їх телефону. Але доньки категорично заборонили до них телефонувати. Про це повідомив правоохоронець .

     Олексій Малетич не сидів  склавши руки. Його совість підказувала, що необхідно подай щось зробити для родини.  Він зразу  домовився з керівництва фірми, що вони ще до вироку суду виплатять донькам Жовтанським двісті сорок тисяч гривень,а він буде трудитися не покладаючи рук, без зарплати своїх рятівників доки не відпрацює все . Водій вантажівки розумів, що крім нього ніхто не допоможе дітям. Він таки мав рацію. Львівські родичі, а також  Роман Петрів про них забули. Кожен почав перейматися своїми шкурними питаннями.

     На початку судового засідання Олексій Малетич чимало разів просив пробачення у родини загиблих, бо відчував себе також причетним до трагедії. Суддя намагався його заспокоїти. Власне, за всі вибачення Олексія признали винним в аварії, бо навіщо мудрувати,  себе обтяжувати, виконувати зайві коли людина добровільно розкаюється. Розслідування пройшло гладко, без жодної заминки і сучка. Відтак справу передали до суду. Феміда винесла не зовсім справедливий вирок, зрозумів Олексій Малетич з запізненням. Його старання бодай хоч чимось допомогти горю сімї Жовтанським з Ізмаїла, залишився поза увагою. Насправді, суд не все врахував всіх обставин у дослідженні даної справи.

     Олексій Малетич шоферує не перший рік. Транспортна організація йому довіряла перевезення відповідальних вантажів. Тоді, він перевозив концентрат з Хмельницького до Городка. Швидкість руху фіксувалася приладами навігації через супутник. В момент зіткнення вона становила сорок п’ять кілометрів за годину. Звичайно, що обачний, досвідчений водій Олексій тримався осьової лінії, щоб боронь боже не зачепити перехожих, котрі ходили обочиною . Принаймні, за декілька хвилин до аварії він обминув мотоциклістів, що стояли на узбіччі. За двісті метрів Олексій Малетич побачив, що з села,йому  на зустріч мчить автівка. Перед самою фурою вона взяла різко вліво, на зустрічну  смугу руху і правим боком зачепила  його праву сторону вантажівки. Все відбулося миттєво. Удар, скрегіт металу. У фури миттєво  пропало світло фар, вона ще за інерцією проїхала майже декілька десятків метрів. В темряві Олексій Малетич взяв більше вліво, щоб не з’їхати з дороги. Тому у протоколі зафіксовано, що ліва сторона фури тільки на шість десять сантиметрів перетнула осьову лінію.

      Не вагаючись, далекобійник, вискочив з кабіни і побіг надавати допомогу, бо звідти доносилися крики, стогін і плач. Зразу викликав швидку допомогу, повідомив про ДТП. З понівеченого авто, Олексій допомагав вибиратися вцілілим пасажирам. Тепер, він старається по деталях відновити картину подій і пригадує, що перед самим зіткненням бачив у салоні дев’ятки вогник від мобільного телефону. Мабуть, хтось з передніх пасажирів користувався телефоном, бо тим самим відвернув увагу водія Романа Петріва. Прикро, що у висновках експертизи не відтворено швидкість з якою рухалося легкове авто. Також не встановлено, що у вазівській дев’ятці, точилася бесіда між пасажирами. Неупереджене слідство може все встановити, бо момент аварії зафіксовано приладами супутникового зв’язку, а на вимогу суду, оператори мобільного зв’язку нададуть інформацію про телефонні розмови, котрі велися з легковика. Крім того, Олексій Малетич каже, що після зіткнення на місце події примчав позашляховик аби виручати Романа Петріва з біди. Певно, що водій джипа ще й фігурує понятим. За чутками у нього власний автосервіс, де обслуговуються автомобілі правоохоронців.

Огляд місця аварії працівники ДАІ  проводили самостійно, бо водія фури повезли на експертизу до лікарні, щоб виявити наявність алкоголю у крові, а може їх мета була прихована,  позбутися свідка, зайвих очей. Після зазначеної процедури, Олексій Малетич  тільки розписався у протоколах, що погоджується із замірами, котрі проводилися без нього. Зрозуміло, що тоді він належним чином не думав про наслідки і деякі неточності, або розбіжності. Він визнавав свою вину, бо справжній християнин завжди щиро кається. Натомість другий водій, що в більшій мірі винуватий в дорожній пригоді Роман Петрів, намагався заспокоїти свого колегу. Мовляв, що  також буде нести відповідальність. Навіть декілька разів йому  повторював, що так мало статися. Склалося враження,що всі покази у слідстві пана Романа написані під диктовку професіонала. До них комар носа не підточить. З тих свідчень, Роман Петрів може  претендувати на високу урядову нагороду, а може медаль. Винуватець Роман Петрів став свідком.

      Зрештою виникає чимало запитань, бо багато чинників чомусь не враховано. Перш за все, ще раз варто детальніше провести експертизу. Врахувати швидкість легковика й дослідити інші обставини, бо саме водій дев’ятки грубо порушив правила дорожнього руху. Адже, він виїхав на зустрічну смугу і тим самим зачепив правим боком праву сторону вантажівки. Гальмівного шляху у нього не було. Пропав. На думку незалежного експерта, швидкість девятки була більше сто двадцяти кілометрів на годину, бо саме за такої швидкості пасажири отримують важкі травми, несумісні з життям.

      За встановленими законами України, суд відбувся. Засуджено тільки одного водія вантажівки. В такому розвитку подій всі зацікавлені, крім Олексія Малетича. Передусім, господарі легкової машини вимагають від транспортної кампанії відшкодування завданих збитків. Звичайно, що у перевізника понад півтори сотні автомашин, котрі здійснюють перевезення наливних продуктів. Тому, за стару машину вони зажадали, як за нову. Хочуть здерти три шкури. Страховики теж не поспішають виплачувати присуджені кошти. Вони чекають нагоди, щоб їх солідарнорозділити  з кампанією , де було застраховано легкову машину.

      Дедалі частіше журналістські розслідування допомагають викривати зловживання високо посадовців. чиновників. Допомагають встановити істину в складних життєвих перипетіях, там де правоохоронні структури безсилі, Натомість, працівники засобів масової інформації не упереджено, крок за кроком, по-краплині, збирають незаперечні факти, докопуються до істини, тим самим допомагають розплутувати роками приховані «кінці», аби суспільство дізналося правду.

Володимир Ліпчанський.

Волонтерський рух

Європейське майбутнє за одеськими студентами- медиками

Наразі в самій Одесі працює декілька волонтерських груп. Майже всі вони допомагають воїнам АТО продуктами харчування, теплим одягом, спорядженням, предметами особистої гігієни, медикаментами, та й іншим необхідним для захисників країни. Після того, як декілька разів їх офіси намагалися підірвати, волонтери про себе воліють менше розповідати, аби не стати черговою мішенню для зловмисників . Зрозуміло, що їх рух зараз потребує всебічної державної і громадської підтримки, бо саме вони стали живильним джерелом занедбаної Української армії.У значній мірі завдяки їх потугам підтримується матеріальне забезпечення військових, бійці в окопах є ситими і здоровими, а також морально-стійкими до тимчасових труднощів. На передовій захисники вірять, що перемога скоро буде за ними, як то кажуть в народі, вона вже не за горами. Звісно, що нова хвиля мобілізації додасть роботи волонтерським групам.
Зрештою, волонтери тепер ризикують своїм життям повсюди і щохвилини, але про це вони не думають, бо не мають часу . Щоразу, темні думки відганяють від себе клопотами, де віднайти кошти, аби придбати добротне взуття чи спорядження вітчизняного виробництва. Минулого тижня в одному з їх офісів мимоволі став свідком невимушеної розмови. Молода волонтерка говорила своїй подрузі, що вже встигла скласти заповіт. Переживає Яна не за себе, а за свою малесеньку донечку. Бідкається, бо хто зможе виховувати її крихітку , щодня буде заплітати косички і проводжатиме її до школи. На запитання, чи бува страхувальні кампанії не стоять осторонь, а страхують їх життя, дівчата щиро засміялися. Напевно у наш час страхування життя стало неабиякою комерцією і тільки для багатих . Не хочуть кампанії витрачатися на ризиковані проекти. Хоча волонтерські групи саме зараз як ніколи потребують підтримки страховиків, бо кожна їх поїздка на передову повинна бути застрахована.
В Одесі чимало працює страховиків. Принаймні, у «Провідній» і АСКА на запитання чи часом вони не страхують життя волонтерів , відповіли, що наразі таких послуг не надають і цими проблемами не дуже переймаються. Мали рацію дівчата, бо давно уже не вірять в чудеса. Та й зрештою, військові в АТО на відміну від волонтерів мають захист тільки на папері в щедрих обіцянках . Насправді декотрі з них ще від травня не можуть отримати статус учасника АТО, щоб скористатися пільгами на сплату комунальних та інших послуг. Волонтери на передову регулярно їдуть без бронежилетів та іншого захисного спорядження, адже відомо, що все вони віддають захисникам. Про себе менше думають. Жоден з народних обранців ще не вніс законопроекту про надання волонтерам статусу учасника АТО. Натомість у передвиборчих перегонах декотрі кандидати в народні депутати часто туди їздили і роздавали щедрі обіцянки. Тепер за ними слід простив, сидять в теплих кріслах Парламенту , а в кулуарах ведуть підкилимні ігри.
Про волонтерський рух в Україні серйозно заговорили в усіх ЗМІ, відколи оголосили АТО, тепер тільки не лінивий про це не говорить. Звісно, вони надають відчутну допомогу. Замовчувати, або применшувати їх внесок у підтримку армії невдячна справа. Кожна волонтерська спільнота намагається безпосередньо допомагати бійцям без посередництва керівництва армії, бо чомусь не дуже довіряє «ситим» тиловикам, штабним генералам.
Мало кому відомо, що піонерами волонтерського руху у Південній Пальмірі стали студенти Національного медичного університету. Нещодавно студентська спільнота відсвяткувала своє перше десятиріччя. Все почалося з того,що теперішній ректор Національного медичного університету, академік Валерій Запорожан запропонував своїм студентам саморганізуватися у «Загін милосердя», аби допомагати ветеранам війни і праці та інвалідам. Безумовно, майбутній лікар повинен бути добрим і чуйним до людської біди. Адже саме через волонтерство і місіонерство виховуються кращі людські якості, котрі притаманні тільки професіоналу.
Завдяки студентському братству, майбутні медики впродовж багатьох років вчилися надавати практичну допомогу. Вони не цуралися прибирати у помешканнях хворих, проводити їх обстеження, купляти продукти харчування і ліки. При потребі до ветеранів приходили викладачі з різноманітних лікувальних кафедр. Теперішній голова братства, студентка четвертого курсу, Ілона Капука говорить про те, що впродовж багатьох років у них склалися добрі стосунки з Ветеранською радою Приморського району Одеси, котра вже координує ціле місто, складає списки, уточнює адреси за якими проживають немічні люди похило віку чи інваліди, що потребують допомоги.
П’ять років назад, було створено новий напрям у роботі братства «Майбутнє дітям». Під опіку взяли дитячі будинки і сиротинці.
Відколи в Україні розпочалася антитерористична операція, студентське братство разом з викладачами не стояли осторонь. Відразу почали допомагати бійцям в окопах, а також пораненим в клінічному військовому госпіталі. У головному корпусі було організовано пункт збору. Сюди приносили теплі речі, предмети особистої гігієни,продукти харчування. Майже двісті студентів і викладачів здали кров для поповнення донорських запасів. Зроблено чимало. Опікується волонтерським рухом медиків, проректор,професор Харченко Юрій Петрович.
Помічник ректора Галина Хандрікова розповідає, що перший раз волонтери з Національного медичного університету разом з своїм керівником, академіком Валерієм Запорожаном, вже 23 вересня минулого року здійснили поїздку до шпиталю біля Маріуполя. Туди завезли медичне обладнання, продукти харчування, медикаменти ,теплий одяг та інше необхідне для проведення медичних операцій. Керівництво Військо-клінічного центру Південного регіону не сподівалося на таку допомогу і в останній день вересня офіційно подякувало за щедру поміч.
Крім того, на початку цього року завдяки старанням ректора з добровольчим батальйоном «Азов» укладено угоду, згідно якої військові медики два тижні мають підвищувати свою кваліфікацію. Кожен медик отримає відповідну практичну науку, а також інструкції з надання першої медичної допомоги пораненим. Варто зазначити, що лише один тиждень піде на вдосконалення і практику операцій на унікальному обладнанні, котре в Україні мають тільки одесити. Минулого року його придбали завдяки тому, що виграли міжнародний гранд «Хронікс».
На дивовиж плідна поміч від медичного університету це лише маленька краплинка, що наповнює джерело волонтерського руху в Україні. Завдяки ентузіазму ректора Валерія Запорожана тепер в Одесі створюють університетські клініки європейського рівня, де здобуватиме знання нове покоління медиків, яке вже має європейське майбутнє.

Володимир Ліпчанський,журналіст

Оскарженню не підлягає

Загроза існуванню України, як суверенної держави, дещо відсунула увагу громадськості від реформування в країні.. Зміна системи відношення державних органів влади до громадянина вкрай необхідна. Нас переконують, що без зміни конституції не можлива зміна системи в державі. В 2013 році була створена Конституційна Асамблея, результатом роботи якої став Проект нової конституції. Однак, після втечі Януковича В.Ф. по ньому припинились дискусії. На черговій сесії Верховної Ради планується питання реформування судоустрою.
В діючій, гуманній Конституції України досить чітко виписані гарантії і соціальне забезпечення громадян. «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави»( стаття 3).
Чверть Конституції, або 43 статті із 160 , гарантують кожному українцю право на працю, на соціальний захист, достатній життєвий рівень, охорону здоров’я, освіту і багато інших, яких я не буду перераховувати, аби не позбавити читача сну.
На жаль, де-факто, права зафіксовані в Конституції України не стосуються «маленького» українця», пересічного громадянина бо не дотримуються ні виконавчими, ні судовими органами влади. Знати конституційні права, це ще не значить, що ними можна скористатись.
Не так давно, мені довелось перенести хірургічну операцію. Раніше ніж покласти в палату лікар дає список медикаментів, бинтів, шприців, зеленки, і багато іншого, що необхідно придбати для операції.. Та ще треба наняти донора, який би погодився за тебе здати кров. Інакше на медичну допомогу не розраховуй. Хто був в моєму положенні знає, а хто не був, то не доведи Боже зв’язатись з нашими лікувальними закладами. Не буду описувати умов перебування в лікарні, бо це не робить честі нашій медицині і не являється темою моєї розповіді. При всіх труднощах лікарі та медсестри позбавили мене від недуги. За що і вдячний їм.
Тож знаючи, що згідно 49 статті Конституції України «кожен має право на охорону здоров’я» і у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно.», став добиватись компенсації витрат на лікування. Як ветеран праці із півстолітнім стажем, звернувся я до начальника управління праці і соціального захисту населення п. Пелещука П.М.
- Не передбачена допомога ветеранам праці.
-Як, Конституцією передбачено, а у Вас не. передбачено?- Обурився я.
- Не хватає коштів навіть на зарплату працівникам.
- Добре, я вже будучи на пенсії, створив турфірму, заробляв сам, давав заробити пенсіонерам, як законопослушний громадянин акуратно сплачував в бюджет всі податки. В загальному це склало десь до 30 тис. грн.. Ви можете мені з них виплатити хоч 5% на відшкодування моїх витрат на лікування.
–Гроші були ваші, а тепер державні.
Після цього діалогу я звернувся до Віце-прем’єра - Міністра соціальної політики Тігіпка С.Л.
Виявляється є в нас і Міністерства і є соціальна політика, є «Стратегія демографічного розвитку в період до 2015 року» , є «Концепція розвитку охорони здоров’я населення України», а чисельність населення за роки незалежності зменшилося майже на 6 млн. чоловік.
-2-
Відповідь на свій лист одержав аж через 4 місяці уже від начальника головного управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА Буртняка М.М. в якому мене повідомили, що « через недостатнє фінансування лікувальних закладів Вами були придбані медикаменти для лікування за власні кошти».
Сотні тисяч громадян України не звертаються до лікарів, бо не мають за що придбати ліки. Десятки тисяч перетворились в жебраків, бо ж вимушені поступитись своєю гідністю і просити гроші на вулицях, в магазинах, через пресу і телебачення. Сором за нашу недолугу владу, яка, або неспроможна, або нездатна допомогти своїм приреченим на страждання людям.
Здавалось би, що може бути більш пріоритетним для влади, ніж здоров’я нації. Створюється таке враження, що уряд зацікавлений в тому, щоб нас стало менше, вимерли, чи за кордон виїхали. В самі драматичні моменти життя свого громадянина держава залишає його на одинці з бідою. Горе, коли в сім’ї гасне рідна людина. Батько сімейства робить все можливе, аби продовжити її життя. Так і наш уряд мав би все робити , аби зменшити трагедії цих сотень тисяч людей.
І для цього є вся законодавча база. Крім Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, право громадян на безоплатне лікування передбачено і в Законах України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1993р і «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я» 2011р. Медична допомога «без попереднього або наступного їх розрахунку» підтверджена Конституційним судом. Навіть Кримінальним (ч.1.ст.184) і Цивільним (ст..1173) кодексами України передбачене покарання за порушення прав на безплатну меддопомогу і відшкодування шкоди, завданої органом державної влади.
Чому ж ми, громадяни такої багатої країни на природні ресурси, чорноземи, роботящі руки, позбавлені своїх конституційних прав, чому нас грабують і принижують тільки ми переступаємо поріг державного чи комунального медичного закладу.?
Тому що, в першу чергу , сам Кабінет Міністрів ігнорує Конституцію, Закони України і Конституційний суд, не створює умови ефективного і доступного медичного обслуговування громадян і не забезпечує його достатнього фінансування (п.2 ст.2, ст..3,19,20 ЗУ «Про КМУ», 2012р)
КМУ не заклав в «споживчий кошик» і відповідно в прожитковий мінімум витрати на лікування.(Постанова КМУ №656, 14.04.2000р).. «Споживчий кошик» це набір продуктів, послуг і товарів, що характеризує рівень і структуру місячного споживання людини або сім’ї. Використовується для розрахунку прожиткового мінімуму, мінімальної зарплати і пенсії. Платна медицина та платна вища освіта взагалі не входять в перелік послуг прожиткового мінімуму, бо згідно із Конституцією вони повинні надаватись безкоштовно. А при введенні страхової медицини в споживчий кошик Кабмін повинен включити витрати на страхування здоров’я. .
Для порівняння в «споживчому кошику» британця, крім всього необхідного для гідного життя, є витрати на підключення до інтернету, придбання гітари; німця –придбання цифрового фотоапарата та відеокамери; француза - послуги перукаря та набір косметики.
Явно, що КМУ, де потрібно дати людині - не додає, а де тільки може забрати -забирає. Створене народом національне багатство повинно розподілятись через бюджет рівною мірою між членами суспільства.
Тож, озброєний такими знаннями, я рішив скористатись ще одним конституційним правом, звернутись в суд з позовною заявою до Кабінету Міністрів України.(Прем’єр-міністр Азаров М.Я.) та Міністерства охорони здоров’я (міністр Богатирьова Р.В.) «Про визнання неправомірною бездіяльність суб’єктів владних повноважень та спонукання до вчинення дій і відшкодування матеріальної шкоди»
-3-
Адже стаття 8 Конституції України стверджує: «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».
За браком місця на шпальтах газети і часу в читача я не буду зупинятись на деталях судової тяганини. Виявляється судів є дуже багато і за сферою діяльності і за рангом. Як кажуть, «без бутилки» і не розберешся в який суд звертатись. Що районному суду не «по зубах» то Верховному Суду «за низько». Пройшов всі судові інстанції, як за місцем знаходження відповідача, так і за місцем проживання позивача.
Ось перелік судів, які стали предметом моєї уваги, часу, здоров’я і коштів, аби читачу не здалось, що так легко добитись того, що написано чорним по білому і прийнято на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня.1996р: Кременецький районний суд, Львівський апеляційний адміністративний суд, Окружний адміністративний суд м. Києва, Київський апеляційний адміністративний суд,. Вищий адміністративний суд.
Ці суди ніяк не змогли визначитись, який же суд повинен розглядати мою справу.
Ось кілька фраз із Ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва по моїй позовній заяві. Позивач, тобто я, «Вказує, що Конституційний суд України рішенням від 19.05.2002 року підтвердив право громадян на медичну допомогу «без попереднього або наступного їх розрахунку», а тому, на його думку Кабінет Міністрів України повинен забезпечити це конституційне право». То не моя думка, це п.3 ст. 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» 2008р
І ще одна перлина суддівської творчості: «З огляду на вказане, розгляд даної вимоги віднесено до юрисдикції Конституційного суду України», а «вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства».
Думаю, Боже мій, яка ж то в мене складна справа, що навіть суддя не знає, в який мені суд звертатись ? Те ж підтвердив і Київський апеляційний адміністративний суд: і ухвалив мою «апеляційну скаргу – залишити без задоволення». Колегія суддів. рішила, що я одержу велике задоволення від суду, тому мене його й позбавила. Воістину «ворон ворону очі не виклює»
Вищий адміністративний суд України, самий найближчий до «верховенства права» ухвалив: «Відмовити…у справі за позовом Ярого М.О. до Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України про визнання бездіяльності неправомірною, зобов’язання відшкодувати завдану шкоду. Ухвала оскарженню не підлягає». Казуїстика слів і вінець моєї майже річної тяганини.
Отже, всупереч Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України, закону України «Про судоустрій і статус суддів» мене, громадянина України, «Іменем України» позбавили права на гарантований Конституцією України судовий захист і справедливий суд.
Відомий політолог Вадима Карасьов висловив таку думку: «Шлях в сучасність - це рішення питання про права. Кріпосне право повинно бути замінено громадянським правом, коли ми, суб’єкти громадянського права , адміністративного права, публічного права, правові персони можемо оскаржити рішення любої інстанції, любої влади».
Судова система сьогодні - це наруга над людською гідністю. В окружний суд надіслав всі документи в трьох примірниках. У відповідь надходить лише ухвала, без документів. Суд «дозволяє» оскаржити її у вищестоящий суд. Звичайно, я добиваюсь правди, тож знову готую пачку документів.
-4-
І так без кінця, тільки аби платив судовий збір. Суд не бачить в позивачі людини, в спорі з якою потрібно встановити істину Навіть не має людського звернення, як до учасника судового процесу. За тоталітарних комуністичних часів, до людини звертались залежно від положення в суспільстві і стосунків із законом: «товарищ», «гражданин» і «заключенный». За роки незалежності в нас не закріпилось, навіть на офіційному рівні, звернення «пан», як в інших країнах», сер, містер, гер, сеньйор, «господін» і т.д. Тільки чути по телебаченню та на різних зібраннях від «любі друзі» , просто «друзі» і, хоч в залі вороги, «колеги», «шановні депутати» «запрошені», «присутні», замість «пані і панове».
Мене абсолютно не цікавить якому суду підсудна чи непідсудна моя справа і в порядку якого судочинства має розглядатись. Мене. цікавить конкретно, який суд здатний «захистити мої конституційні права» і на «засадах верховенства права забезпечити справедливий суд…» ( стаття 2 Закону «Про судоустрій і статус судів», 2010 р).
Я якщо я не маю права на «безоплатне» лікування» і на «справедливий суд», то докажіть це мені, а не ганяйте по судам. Можливо Верховна рада уже вилучила статті 49, 55 і 56 із Конституції України? Ні.
Можливо не достатня доказова база, але ж жоден із п’яти судів не розглядав її. Бо ж якби прочитали, то виникло б цілий ряд питань до міністра МОЗ Богатирьової Р.В., Через сім місяців після того, як мені відмовили «Іменем України» від права на суд, Генеральна Прокуратура відкрила 19.06.2014 кримінальну справу за розтрату екс-міністром Богатирьовою 63.5 млн. грн. За ці гроші можна було безкоштовно зробити таку операцію, як мені, 43 тисячам громадян.
Конституція і Закони України не виконуються не тому, що вони недосконалі, а тому, що,можновладці, які зобов’язані їх дотримуватись, за це не несуть ні моральної, ні кримінальної відповідальності. Йдемо в Європу, але Європа пережила таку епоху, коли за кожен злочин жорстоко карали і тому там чиновник не залізе в державну скарбницю чи кишеню свого громадянина.
Суспільство буде здоровим лише тоді, коли розплата за злочин буде незворотною, а гідність кожного її члена буде пошанована. Боротьба за гідність почалась на Майдані і продовжується на Донбасі. Від стійкості і мужності її воїнів залежить, чи ми будемо жити в Україні чи Малоросії, чи будемо українцями, чи «недорусскими», чи громадянами чи холопами, і на сам кінець чи будуть наші внуки пишатись тим, що вони українці.

2 лютого 2015р

Мирослав Ярий

Ветеран праці.

Волонтерський рух

                                                                              

 Об’єднані любов’ю до України

      Напередодні Різдвяних свят в Одесі знову невідома особа чи групка екстремістів, намагалися підірвати офіс волонтерів, котрі допомагають воїнам АТО, що знаходиться по вулиці Гімназичній.  Комусь на заваді, неначе кістка в горлі, стає конкретна допомога свідомих, патріотично налаштованих одеситів воїнам, що мерзнуть в окопах, захищаючи Україну. Тепер вже всерйоз налякані прихильники сепаратистів волонтерським рухом, що так швидко набирає обертів і дедалі здобуває більшу підтримку у суспільстві, а заодно допомагає бійцям на передовій долати труднощі у боротьбі з підлим ворогом, що донедавна родичався і присягався у любові.

      Минулого року більшістю українців було визнано вислів Єдина країна брендом року. Кожний за честь тепер має допомогу українській армії, її добровольцям. Тому навколо ідеї  підтримки армії, декілька місяців назад  одеситки згуртувалися у волонтерську групу при координаційній раді громадських організацій Одеси . Координатором у них стала Яна Титаренко. Всі, кому не байдужа подальша доля України, мають змогу з’єднатися за номерами телефонів 048 706 51 91 або 093 00 67 575. Сюди приносять свої пожертви небайдужі. Пенсіонери віддають свої невеликі заощадження, студенти стипендії. Отець Олександр з місцевої парафії дав три тисячі гривень. Нещодавно  радник заступника Одеського губернатора Валерій Прохватило дав для бійців двадцять ящиків питної води. Таких прикладів дівчата-волонтери можуть навести безліч. Одна з них, Вікторія Перепилиця, працює в Державній інспекції сільського господарства Одеської області. Вона намагається залучити фермерів, керівництво районів, знайомих до допомоги українським воїнам .  

      Напередодні, в п’ятницю, волонтерам вкрай  не вистачало часу для розмови, бо вони сортували по коробках замовлення. Адже ранком звідси поїде мікроавтобус з необхідною допомогою, а також завезе на передову бійців, котрі вже відбули свою відпустку. На зворотній дорозі до Одеси повернуться інші воїни. Адже на них  вже зачекалися рідні і друзі. Час від часу телефонні розмови з передової заставляють дівчат брати до рук олівець, щоб записати нові замовлення. На цей раз захисники Маріуполя просили допомогти з придбанням чотирьох глушників до автоматів, декількох простих рацій і пристроїв для погашення вогню, генератора, а також безліч теплих речей і військової форми.   Теперішній камуфляж, що видають солдатам, не придатний для військових дій, бо від вогню він плавиться і наносить серйозні  опіки тілу, а в холодну погоду  не зігріває.  Переймаються дівчата, де віднайти кошти на потреби земляків, бо вони зможуть врятувати не одне молоде життя. Адже необхідно чимшвидше закупити все необхідне, бо зволікання смерті подубне. Складається враження, що  тут не тільки штаб, а навіть більше того, центр по наданню матеріальної і моральної підтримки. Офіс, що нещодавно отримав відчутні пошкодження  від вибуху, за одну ніч був відремонтований завдяки старанням пані Тетяни, котра проживає по сусідству і дуже багато  допомагає волонтерам. Враження від роботи волонтерів неабияке, тут панує злагода і робоча атмосфера. Кожний волонтер разом з помічниками знає свою роботу на відмінно, бо майже два рази в місяць звідси відправляють вкрай потрібні речі бійцям. В центрі приміщення, Наталя Лісогурська разом з Леонідом Бочкурем формують пакунки для блокпоста, а також витрушують уламки  скла з черевиків, бо від вибуху вікна зруйнувалися, а дрібні шматочки скла розлетілися по всій кімнаті.

     Цього разу різдвяні подарунки містять шоколад і інші солодощі. Крупи, питна вода, олія поїдуть за призначенням тим, хто найбільше їх потребує. Цього разу тільки курячих стегон було закуплено на тисячу гривень.

    

     Принаймні,бійці з передньої лінії оборони замовили двадцять сім пар  взуття відповідного розміру. Зимові шкіряні черевики для них закупили у виробника з Броварів, 72 пари теплих штанів пошили самотужки дві швачки. Тканину підібрали відповідного маскувального кольору.  За пошиття ще не встигли заплатити, бо бракує коштів. Бідкається Вікторія Перепилиця, що надто  багато зусиль витрачається на пошук якісних речей українського виробництва. А ще вона пригадує випадок, що стався декілька тижнів тому. Тоді бізнес-леді закупила військову форму і взуття у магазині секонд-хенд майже на тринадцять тисяч гривень. Наступного разу, коли до неї знову звернулися за такою самою допомогою, то вона навідріз відмовилася купляти у цих самих магазинах, бо на її думку тамтешні  власники араби торгують і на цьому незаконно збагачуються. Відвідавши ці магазини, спадає на думку, що тут збирають мотлох, котрий вже відслужив військовим НАТО і був викинутий на смітник, заморські спритники їх напівлегально переправили до України. Це стало повчальним для волонтерів, відтоді ставка робиться на українські товари.

        Суботнім ранком разом з волонтером Наталією Мананніковою і Леонідом Бочкурем вирушаю на передову, щоб переконатися як там живеться одеським захисникам. По дорозі з ресторану «Пивний сад», який утримує Виноградов Роман і  також активно допомагає військовим,  забираємо свіжовипечений хліб. Нечищені від снігу дороги дошкуляють водіям. Та їм не звикати до труднощів, артобстрілів, бо вони на передову вже їздять, як до себе додому. За розмовами з бійцями і волонтерами швидко минає час у дорозі. Довелося вже чимало проїхати блокпостів, поки нарешті ми добралися до Маріуполя. Кожний з них - бойове укріплення, на якому несуть службу відважні захисники. Щоб його перетнути, необхідно знати пароль, як то в народі кажуть чарівні слова. В цьому нам допомагає старший групи відпускників, командир відділення Іван.

      Перша передача різдвяних подарунків відбулася на повороті до  маріупольського аеропорту, бо волонтери  зазделегідь домовилися про зустріч на дорозі. Це бійці нацгвардії. Хоч Міноборони і звітує про повне забезпечення армії, але хлопцям бракує зимового одягу. Одягнені у осінню форму, вони часто хворіють. На завдання виходять навіть з високою температурою. Наступного разу бійці просили привезти ліків від застуди, а також продуктів харчування. Вони не мали часу на тривале спілкування,  але на труднощі не нарікали, жартували. Щиро були вдячні за допомогу, бо вона така необхідна.  Бійці покладають надії тільки на волонтерів. За їх словами завдяки таким небайдужим і заповзятим волонтерам тепер тримається армія.

      Наступна наша зупинка була на блокпості вже далеко за Маріуполем, бо там залишили передачу для іншого підрозділу з Одеси. Кінцевим пунктом призначення була передова. У першому ешелоні захисту міста побачив побут мешканців південної пальміри. Я побував у бліндажі та у збудованій воїнами бані. Раніше  такі споруди бачив тільки у кінофільмах про війну, а тут сам сиджу біля буржуйки, у котрій потріскують дрова. Біля мене сидить за віком молодий хлопчина і каже, що у пічці язики полум’я хочуть вирватися на волю  з металевого полону. Так і вони вже довгенько засиділися в окопах і хочуть йти у бій, щоб визволяти українську землю від сепаратистів і найманців з Росії.

         Довелося на декілька хвилин себе відчути військовим, коли у руки взяв автомата і ручний гранатомет. Моральний дух захисників Маріуполя на висоті і з кожним днем він зростає.

     Ще захисники пригостили нас кавою. На думку спало, що ніколи мені так не смакувала кава, як тут на передовій. Тут вона особлива, та й ще приготовлена руками бійця, що декілька хвилин тому міцно тримав автомата і руки його пахнуть не польовими квітами, а порохом і лице обпечене маріупольськими несамовито дошкульними вітрами.

      Назад поверталися вже протоптаною дорогою. Та вона майже весь час була вкрита ожеледдю, тоді пригадувалися кадри з кінофільмів, коли по Ладозькому озеру до блокадного Ленінграда доставляли вантажі. Та не зважаючи на тимчасові труднощі,  ротація бійців пройшла успішно. Тепер нехай ворог начувається. Позиції захисників Вітчизни в надійних руках.

                                                                                                                                                                                                                                                                                     

  Чергову допомогу від одеських волонтерів наші захисники отримали вже під час Різдвяних свят

                                                                                                                     Володимир Ліпчанський 

Одеса-Маріуполь 

лист

Шановний Теодозію Васильовичу!

Ректорат інституту принципово та послідовно підтримує ідею публікації Антології різножанрових творів художньої літератури та народного фольклору, в яких відображається історія, далеке і ближнє минуле міста Кременця та Кременеччини, їх соціально-економічне, духовно-культурне життя, дивовижна природа і неповторна архітектура, відомі та невідомі (чи забуті) персоналії, чиє життя і творчість пов’язані з нашим краєм. Ми здійснили перші конкретні кроки щодо практичної реалізації та будемо наполегливими у справі завершення цього перспективного художнього проекту в обгрунтованих і прийнятних його варіантах.

Разом з тим, вважаємо за необхідне окреслити основні позиції нашої концепції Антології через призму бачення її світоглядно духовних цілей, якими обумовлюються структура та змістове наповнення всякого художнього видання.

Насамперед, виходимо з того, що Антологія має бути об’єктивним художньо-літературним портретом Кременця, Кременеччини і, частково, Волинського краю, в їх історичному контексті без гіперболізації чи надмірної деталізації якогось одного із етапів чи аспектів їх становлення.

Акцентуємо увагу упорядників Антології на тезі, що Кременець - це місто української духовної культури,, в якому національна культура розвивалась і розвивається у процесі продуктивного взаємозбагачення творчою діяльністю представників російської, польської, єврейської та інших національних культур, що має знайти належне відображення- у структурі та змісті Антології.

Не може залишитись поза змістом Антології і той незаперечний факт, що серцевиною і найпотужнішим джерелом духовного (науково-педагогічного, культурно-освітнього, літературно-публіцистичного, художньо-мистецького) життя Кременця, Кременеччини і всього Волинського регіону була діяльність освітніх установ, що функціонували у відомих архітектурних корпусах колегіуму і духовно-культурним спадкоємцем яких виступає наш навчальний заклад.

Основними критеріями підбору різножанрових літературних творів до Антології вважаємо їх художньо-літературну цінність, соціально-історичну та наукову об’єктивність, національну толерантність, гуманістичний характер і зв’язок з Кременцем, Кременеччиною, Волинню.

Згадані критерії визначають зміст, формат і характер передумови до Антології: переднє слово повинне бути лаконічним і неупередженим, містити конкретну і точну інформацію про твори та їх авторів, про їх відношення до нашого міста і краю.

Ректорат інституту готовий до співпраці з усіма, хто сприятиме забезпеченню художньо-естетичної цінності та якнайшвидшій публікації Антології, в тому числі, в її кардинально змінених за змістом і структурою

Коментарі до листа ректора Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка А. М. Ломаковича (№ 01-09/4-101 від 15 березня ц. р.) на ім’я Т. В. Присяжного

У листі все поставлене з ніг на голову.

Сама антологія названа неточно і неправильно. У назві випали фольклорні твори на літературній основі, а словосполучення «народний фольклор» - масляне масло: фольклор - це і є народна література селянської верстви, первісно усна; сформувався також фольклор міський. Випала у назві і вся третя частина книги (спогади, листи, виступи).

Акцент у першому абзаці зроблено на відображенні у творах «історії далекого і ближнього минулого міста Кременця та Кременеччини» і т. д. Це не так, бо книга про Кременець - Волинські Афіни, його відомий в Україні та за її межами освітньо-науковий осередок зі славною історією, їх минуле, сьогодення і майбутнє. Кременеччина згадується в книзі лише опосередковано. Далі зазначається: «Ми [ректорат] здійснили перші конкретні кроки щодо практичної реалізації...» Які кроки здійснив ректорат? Кроки здійснив ректор А. М. Ломакович, за дорученням якого пошматовано і спотворено передмову і зміст людьми, які участі у підготовці антології до друку не брали, вона ж майже повністю підготовлена: через кілька днів можна було б подати в друкарню.

У другому абзаці А. М. Ломакович від імені ректорату окреслює «основні позиції концепції членів ректорату», які антології не прочитали, до того ж не всі могли й прочитати польськомовну частину, бо не володіють цією мовою. Ніхто кожному з них книги не роздруковував. Закінчується цей абзац необхідністю «окреслення основних позицій концепції через призму бачення її світоглядно-духовних цілей, якими обумовлюються структура та змістове наповнення всякого художнього видання». Звичайне високомовне пустослів’я.

Підкреслю, «духовних цілей» упорядники [серед яких Г. І. Черни- хівський - лауреат премій ім. В. Антоновича, Братів Б. та Л. Лепких, член Українського історичного товариства і НТШ, НСПУ] досягай (через любов до рідного міста, навчального закладу - виховання любові до української держави, твердої державницької позиції).

У третьому абзаці йдеться про те, що антологія «має бути об’єктивним портретом Кременця, Кременеччини і, частково, Волинського краю в їх історичному контексті без гіперболізації чи надмірної деталізації якогось одного із етапів чи аспектів їх становлення». Це знову ж таки звичайне пустослів’я. Зазначу, що підготовлена книга і є таким об’єктивним художньо- літературним портретом Кременця, на прикладі життя якого показано явища, типові не лише для Кременеччини, а й усього Волинського краю. Але антологія не є і не може бути «художньо-літературним портретом Кременеччини і, частково, Волинського краю, бо це вихід за межі тематики книги. Невже автор листа проф. А. М. Ломакович цього не розуміє?

Наступну тезу автора листа до упорядників (у четвертому абзаці) теж не можемо залишити поза увагою, бо це черговий вихід за межі тематичної спрямованості антології. Нагадаю, що це книга про Кременець, а не про впливи на українську культуру культур інших народів і не наукове дослідження цього процесу. Яке «належне відображення у структурі і змісті це має знайти»?!

П’ятий абзац (на першій сторінці) - це перлина пустослів’я. Автор листа, якого я ввів у книгу як співавтора передмови (себе - останнім - після Г. І. Чернихівського і нього) і співупорядника (другим у переліку), але який навіть не прочитав її, пише: «Не може залишитись поза змістом антології і той незаперечний факт, що серцевиною і найпотужнішим джерелом духовного життя Кременця [...] була діяльність освітніх установ, що функціонували у відомих архітектурних корпусах [що це за «архітектурні корпуси»?!] колегіуму і духовно-культурним осередком яких виступає наш навчальний заклад». Це все є у змісті! Хай автор листа прочитає нарешті. Прикро тільки, що в повоєнний період історії навчальних закладів різного

типу у корпусах давнього колегіуму не знайшлось серед викладачів і випускників авторів, котрі б залишили такі цікаві, багаті, всеохоплюючі спогади про навчальні заклади (і все, що з ними пов’язане), які залишили викладачі й випускники у першій половині XIX ст., а відомий письменник Борис Харчук, який навчався тут у 1950-1952 роках, лише висміював [напевно, заслужено] керівництво педагогічного інституту в пародіях, за що був виключений з навчального закладу.

У першому абзаці (на другій сторінці) перелічуються «основні критерії підбору різножанрових літературних творів, які визначають зміст, формат і характер передмови до антології». Упорядники дотримувались цих критеріїв. Зазначу, що «переднє слово» [якщо є «переднє», то повинно бути і «заднє слово»; нині вживаються терміни «передмова» і «післямова»] Г. І. Черни- хівського і моє є «неупередженим і містить конкретну і точну інформацію про твори та їх авторів, про їх відношення до нашого міста і краю». Щодо лаконічності, підкреслю, що про більшість авторів написано дуже стисло; лише про славетних, найбільш відомих - ширше [Вони на це заслужили!].

Книга готувалась до друку мною та іншими упорядниками понад 4 роки, до неї увійшли всі найважливіші твори, а проф. А. М. Ломакович, який навіть не прочитав її, а дав на поталу моїм недругам, від імені ректорату пише нині про його готовність «до співпраці з усіма, хто сприятиме забезпеченню художньо-естетичної цінності» [Яким чином?! Усе є. Шляхом по-шматування антології?!] та найшвидшій публікації антології, в тому числі в її кардинально змінених за змістом і структурою форматах і варіантах», інакше кажучи, закликає, крім оперативної групи, якій доручив цю справу, усіх, хто бажає, долучитись до повного перекроєння і часткового знищення зробленого упорядниками!

Виникає риторичне запитання, яким словом можна назвати цей професорський вчинок.

Один з членів опер, групи В. Д. Собчук уже висловлював сумнів у потребі створення такої книги (?!), згодом говорив про її видання у кишеньковому форматі.

Формат досі не змінювали, аж тепер заговорили про нього і про кошти на видання, щотижня називаючи іншу суму: 400 тис., 200 тис., 300 тис. (?!). Де правда?

З ним [форматом] треба було визначитись ще восени 2010 року [Я на той час в інституті вже не працював], коли вирішили обійтись без мене, доробляти книгу самотужки, хоч я сказав, що доведу книіу до пуття.

І що вийшло? Пшик! Чому тоді, через декілька місяців мовчання, пан ректор звернувся до мене, щоб я приїхав? Треба було випустити книгу зі спотвореною інститутськими умільцями хронологією, неспіввідносними частинами, неповними (незрозумілими) фрагментами текстів, їх неуніфікованими назвами, помилками різного типу і т. д.! Перелік можна було б продовжувати [На підтвердження моїх слів додаю тогочасний фрагмент книги]. Чому ж не випустили цю тарабарщину [Інакше й не назвеш]?

А тепер, після того, як я відмучився ще півтора року з книгою, і вона за змістом, формою, грамотністю відповідає стандартам, він хоче продовжити її шматувати, змінювати передмову, зміст, структуру, формат, варіант.

Краще б подумав про вічність і пішов висповідався перед найрадіснішим святом християн - святом Христового Воскресіння, а не займався зштовхуванням людей, думаючи, що виграє на цьому.

Хіба засновник світського освітньо-наукового осередку в будівлях колегіуму - шляхетний Тадеуш Чацький, який, за словами Тараса Шевченка, «любил человека, как нам Христос его любить заповедал» (повість «Варнак»), чинив би так, як він чинить?!

Теодозій Присяжний, кандидат педагогічних наук, упорядник і редактор антології «Волинські Афіни у фольклорі, красному письменстві, спогадах, листах і виступах»

19 березня 2012 р.

Відкритий лист кременчанам і некременчанам

Відкритий лист кременчанам і некременчанам

Шановні і дорогі краяни!

Співвітчизники!

Завершено підготовку до друку книги, яка не має аналогів у літературі - антології під назвою «Волинські Афіни у фольклорі, красному письменстві, спогадах, листах і виступах» (з передмовою; трьома частинами, у яких подано тексти і фрагменти текстів авторів мовою оригіналу - українською, російською, польською; додатками, у яких йдеться про Кременець у листах Юліуша Словацького до матері - Саломеї Бекю, довідками про авторів творів різних жанрів [а їх (авторів) 106, серед них багато відомих українських письменників.

Над цією книгою я, автор ідеї, концепції і чільний її реалізатор, працював понад 4 роки. Як упорядник, літературний, науковий і технічний редактор, коректор все робив безплатно, витрачаючи ще й власні кошти із заробітної плати, а останні півтора року - зі скромної пенсії.

У створенні антології мені, Теодозію Присяжному, філологові- славістові, викладачеві української, російської, польської мов, а також польської літератури (у вишах Тернополя і в Кременці), редакторові з досвідом роботи у видавництві, допомагали Гаврило Чернихівський, один з двох членів Національної спілки, письменників України на Кременеччині, видатний краєзнавець, автор книги «Кременеччина історична літературне краєзнавство», який передчасно пішов з життя; Олег Василишин, літературознавець, кандидат філологічних наук; Тамара Сеніна, журналіст, директор обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького в Кременці, фахівець, відомий в Україні та Польщі.

Критерієм добору текстів та фрагментів з них була їх художня та історична вартість, політичні погляди авторів не брались до уваги.

Обсяг книги - 672 сторінки, формат 70x100/16, в ній ілюстровані шмуцтитули (назви частин, розділів, підрозділів) графічні роботи кременчанина Романа Левандовського (види міста, його і пам’яток і вулиць та 32 сторінки ілюстрацій після текстової частини (гравюри, поштівки, фотографії, документи), пов’язані з культурним життям міста і його відомого освітньо-наукового осередку впродовж двох століть (більшість ілюстрацій ніколи не публікувалась).

Антологія створена для викладачів усної народної творчості, історії України, історії української та зарубіжної літератур і студентів (філологів та істориків), учителів та учнів ліцеїв, гімназій, загальноосвітніх шкіл; краєзнавців, усіх тих, котрі поріднилися з Кременцем і люблять його.

Підкреслю, що це книга творів різних жанрів та фрагментів з них, а не збірник наукових праць.

І ось тепер, через чотири роки, коли антологія вже підготовлена до друку і, повірте, хороша (в ній немає убогого примітивізму, що засвідчують рецензії відомих у краї фахівців), ректор Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка А. М. Ломакович,

який давно взявся її видати, не обмежував обсяг книги, - віддав її на поталу моїм недругам в інституті - В. Є. Бенері, І. Б, Скакальській і В. Д. Собчуку (добре знаючи про їх ставлення до мене). Вони жодної участі у створенні цієї книги не брали, навпаки (у мене склалось таке враження), хотіли, щоб ми не зуміли якісно підготувати її до друку. Мені ж ні він, ні вони навіть не сказали про те, що роблять з книгою, лише згодом, на нараді, поставили перед фактом.

Група «товаришів» (нелітературознавців, серед них - викладач педагогіки і викладачі історії) пошматувала антологію, розклеїла по всій останній роздруківці червоні папірці [що значить: «Вилучити!»] і продовжує, з благословення ректора, робити ие далі, Ч

Насамперед вони перекроїли і спотворили всю передмову, все те, що написали Г. І. Чернихівський і я, знищили живе, цікаве ознайомлення читача з найвідомішими письменниками та їхніми творами (залишивши з польськомовних поетів XIX століття лише Юліуша Словацького), все інше - одні прізвища, назви і дати. Вони вилучили з передмови фрагменти про найвидатнішого польського прозаїка і драматурга періоду романтизму Юзефа Коженьовського, який чверть століття прожив у Кременці і написав про нього автобіографічну повість; про видатного поета-романтика Томаша Августа Олізаровського, автора тексту гімну кременчан, який виконує в залі Гугона Коллонтая під час урочистих зустрічей з польськими делегаціями Сергій Дедю [Яке фарисейство!].

Він [Олізаровський] чи не найбільше творів написав про Кременець. Зникли рядки про відомого поета Стефана Вітвіцького і його баладу «Замкова гора у Кременці»; мемуарист Євстахій Івановський названий Яблоновським.

У передмові безглуздо перемішано абзациз рядками про мемуаристів та письменників (польськомовних, україномовних, російськомовних), при цьому порушено хронологію. Про усе це можна лише сказати: «На городі бузина, а в Києві дядько»  У них навіть інтелегенція стала «інтелегенцією».

Група «товаришів» вставила у передмову рядки про вірші трьох місцевих авторів (серед них немає відомих письменників); вона впродовж чотирьох років, знаючи, що готується антологія, не спромоглась показати упорядникам, щоб літературознавці могли визначити їх художню вартість і вирішити, чи друкувати їх і чи згадувати в передмові. А книга вже змакетована! Не забутий жоден відомий автор.

Також в один абзац з літераторами (?!) група вставила себе - місцевих науковців-істориків (В. Д. Собчука та І. Б. Скакальську), хоч це не збірник наукових праць, а книга фольклору, белетристики і мемуаристики.

Частина творів з книги вилучається. Ректор А. М. Ломакович заявив, що треба зняти твори Романа Левандовського (вірші), бо, мовляв, досить того, що є його ілюстрації і вірші ще двох Левандовських. Не можу зрозуміти, чи йому не подобається те, що Р. Ю. Левандовський - багатопланова творча людина, чи не подобається вся родина Левандовських. Повинен зазначити, що твори усіх Левандовських хороші.

А. М. Ломакович, слід розуміти, під впливом оперативної групи, заявив також, що треба вилучати з книги Ірену Сандецьку, бо вона нібито займала антиукраїнську позицію. Можу сказати, що в її поезії політики і українофобства немає. Це високохудожні твори про «місто кохане» з філософським осмисленням; а про конкретну особу (українця), яку згадує у спогадах славетний Улас Самчук, і яку вона звинувачувала у гріхах, зроблено примітку (так звану виноску).

Перелік вилучень можна було б продовжити, це стосується насамперед значних скорочень фрагментів дуже цікавих мемуарів польських авторів з першої половини XIX ст.

Ноти до творів усіх авторів у книзі викреслено, серед них до творів Т. А. Олізаровського, Г. І. Чернихівського, М. М. Джигана, Н. А. Казьмірук,

Т. І. Сеніної, Т. В. Присяжного і навіть геніального Юліуїна Словацького, над якими [усіма нотами] так довго трудився, щоб подати за держстандартами, викладач інституту В. І. Сабран за дорученням ректора А. М. Ломаковича (?!); таким чином, зневажено самодіяльних композиторів: з XIX ст. - Войцеха Совінського, з ХХ-ХХІ ст. - Василя Сабрана, Олександра Пєтуха, Ірину Сергієнко, Юрія Левандовського. Зазначу, що деякі з цих творів виконують інститутські музичні колективи.

Ректору і групі «товаришів» не подобається навіть те, кому на окремій сторінці висловлено подяку за сприяння виходові у світ цієї книги. Вони і її «відкоригували». З приводу цього хочу сказати, що я краще знаю, хто мені допомагав у створенні цієї книги і як.

Оскільки інститутські цензори і «гіперредактори» по-варварськи обійшлись з книгою, плюнули в душу упорядникамта іншим людям, які всіляко допомагали в підготовці до друку цієї книги, звертаюсь з проханням до всіх добрих, мудрих і порядних людей, тих, хто любить місто Кременець - Волинські Афіни, звертаюсь до кременчан в Україні і за кордоном, до кременецьких діаспори (української, і польської в різних країнах), до рідних вбитих гітлерівцями кременецьких і некременецьких євреїв.

            Допоможіть! Перекажіть будь-ласка кошти, скільки зможете, на видання цієї багатостражлалої аналогії на рахунки у ВАТ «Державний ощадний банк України» (установи банку №10019/013 в Тернополі). Кожна Ваша гривня послужить добрій справі. 

Книга пройшла через моє серце і душу. Я працював над нею з думкою про Вас і єдиним бажанням, щоб Ви через твори різних жанрів і фрагменти з них більше дізнались про унікальне місто - Волинські Афіни, його відомий освітньо-науковий осередок зі славною історією і значним внеском у європейську полікультурну спадщину, про тих видатних і менш відомих творчих людей, різних на національністю (насамперед письменників, мемуаристів), які жили, навчалися, працювали, служили або побували в унікальному місті, і воно залишилось в їхніх серцях назавжди.

Створена антологія - не вузькоспеціальна праця, вона - для всіх. Вона потрібна Вам, буде потрібною Вашим дітям, онукам і правнукам.

Нехай книга про Волинські Афіни стане народною книгою! Видаймо її, хоч на найдешевшому папері з чорно-білими ілюстраціями у найдешевшій друкарні. Якщо не вистачить коштів на тверду обкладинку, видаймо два томи у м’якій.

Перші ж перераховані Вами кошти будуть витрачені на оплату комп’ютерної верстки книги, яку . • здійснив кременчанин Василь Деревінський.

Як упорядник я запевняю Вас, що у ній немає нічого, що не сприяло б кращому пізнанню кількавікового співжиття українців, поляків, росіян, євреїв, що могло б зашкодити нині дружнім стосункам наших народів, навпаки, книга дозволить усім краще пізнати спільне минуле і сприятиме кращому порозумінню і добросусідськості у майбутньому (на кращих зразках фольклору, белетристики, мемуаристики, епістолографії).

Дорогі кременчани і некременчани!

            Вірте мені і моїм щирим намірам. Ваші кошти, сподіваюсь, допоможуть видати повний текст книги з творами і фрагментами творів усіх авторів, бо коли б цю книгу навіть видав інститут (а я не дав згоди на видання книги з понівеченими передмовою і змістом), Ви не змогли б її придбати: примірники зберігались би в науковій частині як подарунки для гостей навчального закладу.

Щиро Ваш, хоч і некременчанин (працював і жив у Кременці лише 3 роки),

Теодозій Присяжний, кандидат педагогічних наук.

Березень 2012 р.